Варіанти оцінок угоди: неповна інкорпорація, персональна унія, реальна унія, васальна залежність або протекторат, військовий союз, «возз’єднання братніх народів». Імовірно, сталося велике юридичне непорозуміння – для Хмельницького і козаків з їхньою річпосполитською політичною культурою угода і формула про прийом «під високу царську руку» означав одне, а для царя – зовсім інше. Результатом став початок важкого, зі швидкими проривами й серйозними відступами процесу інкорпорації козацької України Московською державою, який завершився за часів Катерини II ліквідацією в Україні козацької державності як такої.
Знакова подія для козацької свідомості (варіант «переяславського міфу» про добровільне входження «народу незавойованого» до сфери впливу Москви – козацькі літописи, «Історія Русів», «Розмова Великоросії з Малоросією», твори Т. Шевченка тощо), російської імперської свідомості (ідея «збирання земель Русі»), українського федералізму XIX – початку XX ст. (твори М. Грушевського, М. Міхновського та ін.), радянського варіанта «Переяславського міфу» (гучне святкування 300-річчя ради 1954 р., розробка офіційної концепції, музичні твори, концерти, картини і пам’ятники в Переяславі та Києві тощо). У сучасній Україні – неоднозначний символ українсько-російських відносин, у Росії – часті рецидиви радянського варіанта сприйняття.
Гадяцька угода
16 вересня 1658 р., містечко Гадяч (нині райцентр Полтавської області), затверджена королем та сеймом у травні 1659 р.
Гетьман Іван Виговський, Юрій (Єжі) Немирич (1612–1659; зі знатного руського роду, аріанин за віросповіданням, покровитель протестантизму в Речі Посполитій, автор політичних та теологічних трактатів, брав участь у війнах з Московією та Швецією, на початку Хмельниччини воював проти козаків, 1655 р. визнав королем Речі Посполитої Карла X Густава, 1657 р. перейшов до Хмельницького, прийняв православ’я, став полковником, з 1657 р. – гненеральним писарем, проводив переговори зі Швецією та Річчю Посполитою; вбитий повсталими селянами); Павло Тетеря. З польського боку – Станіслав Казимир Беньовський (1611–1695; у 1640-х рр. писар Луцького гродського суду, начальник П. Тетері, у 1650-х рр. каштелян, згодом номінальний воєвода чернігівський, неодноразово керував посольствами до козаків у 1657–1660 рр., уклав Гадяцьку і Слободищенську угоди, у 1670-х рр. брав участь в обороні кордонів Правобережжя від татар); затверджена угода королем Яном II Казимиром.
Погіршення українсько-російських відносин в останні роки гетьманування Б. Хмельницького, спричинене сепаратними переговорами Москви і Варшави про мир (Віленське перемир’я 1656 р.), суперечками Москви й Чигирина через Білорусь тощо, призвело до переорієнтації гетьманської політики на союз зі Швецією та Трансільванією (без розриву угоди з царем). Після смерті Хмельницького його наступник гетьман І. Виговський спробував нормалізувати відносини з Москвою, проте остання зробила ставку на розкол козацької України, підтримавши антигетьманську опозицію на чолі з М. Пушкарем і Я. Барабашем. У результаті гетьман був змушений піти на нормалізацію відносин з ослабленою через війну Річчю Посполитою, котра пропонувала козакам «повернення у звичний світ» правових норм і свобод, за що виступала й чимала частина козацької старшини. У вересні 1658 р. до Гадяча прибула польська делегація, яка почала переговори з козаками, агітуючи їх за небувало вигідну угоду з «ойчизною».
У Гадяцькому договорі робилася спроба дати нові назви і визначення Українській державі – «Велике князівство Руське», яке об’єднувало воєводства Київське, Брацлавське та Чернігівське. На переговорах українська сторона домагалася, щоб до складу Великого князівства Руського входили й західні українські землі – воєводства Волинське, Подільське, Руське та Белзьке, а також Пінський та Мстиславський повіти. Однак польські посли виявили щодо цього непоступливість. На підставі Гадяцької угоди створювалася триєдина Річ Посполита в складі Польщі, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського. Велике князівство Руське повинно було мати свій найвищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, своїх урядовців, власну державну скарбницю, свою монету (для її карбування передбачалося відкрити монетний двір у Києві), реєстр із 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території Великого князівства Руського. У разі воєнних дій, перебуваючи на територіях Великого князівства Руського, вони переходили під командування руського гетьмана. Києво-Могилянська колегія здобувала права, які мала Краківська, планувалося заснувати ще одну академію з університетськими правами. Дозволялося засновувати колегії, гімназії з латинською або грецькою мовами навчання, всілякі українські школи, передбачалося вільне книгодрукування.
Законодавча влада належала Раді, своєрідним національним зборам депутатів від усіх земель Великого князівства Руського й від усіх станів – козаків, шляхти, духівництва, міщан (селяни не були представлені). Козакам забезпечувалися їхні традиційні соціальні права, на пропозицію гетьмана, по сто козаків з кожного полку щороку отримували шляхетство. У Великому князівстві Руському запроваджувалися посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Вища виконавча влада надавалася гетьманові, що обирався на Раді пожиттєво із затвердженням цього рішення королем. Водночас гетьман вважався київським воєводою й сенатором. Брестська церковна унія цілковито скасовувалася у Великому князівстві Руському, православні зрівнювались у правах із католиками. У сенаті Речі Посполитої мали надати місце православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам. Католицькій церкві та іншим релігійним конфесіям забезпечувалася повна толерантність. У першому розділі Гадяцького договору визначалася також спільна міжнародна політика. Всі три республіки мусили об’єднати зусилля для здобуття берегів Чорного моря й відкриття на ньому вільної навігації, взаємно допомагати одна одній у війні, зокрема проти Москви, якщо вона не поверне тих литовських і білоруських земель, які вона приєднала до себе. На випадок угоди Московії з Річчю Посполитою вона може бути прийнята як четвертий незалежний член федерації.
Початковий варіант угоди був відвезений для ратифікації сеймом Речі Посполитої, що відбулося в травні 1659 р. По суті, новий варіант угоди передбачав значне зменшення зовнішньополітичних прав Великого князівства Руського, не було внесено в угоду пункт про скасування унії, мав бути відновлений адміністративний устрій Речі Посполитої, до своїх маєтків могли повертатися магнати і шляхта тощо.
Угода спричинила початок війни Москви й Чигирина. Крім того, змінений варіант Гадяцької угоди викликав загальне незадоволення в Україні і призвів до народних повстань проти Виговського, а також до старшинського перевороту, в ході якого гетьман восени 1659 р. зрікся булави й емігрував. Водночас початкова версія угоди стала зразком для багатьох козацько-польських угод, її вважають одним із найвищих злетів козацько-річпосполитської політичної думки XVII ст.
Непогано знана у Східній Європі та на постарадянському просторі подія, в Росії сприймається як символ непорозуміння і «ворожнечі братських народів», в Україні часто відзначається силами науковців, українського козацтва (особливо 350-та річниця), відображена в художніх творах І. Нечуя-Левицького, Ю. Мушкетика, О. Лупія, Г. Тарасюк, В. Кожелянки, І. Корсака та ін.
Битва під Конотопом
Апогей битви – 8 липня 1659 р., береги річки Куколка, район сіл Соснівка і Шаповалівка неподалік міста Конотоп (райцентр Сумської області).
Козацьким військом командував гетьман Іван Виговський, серед відомих полковників були Філон Джалалій, Іван Богун, Євстафій Гоголь (?–1679; розпочав службу як ротмістр коронного війська, 1648 р. перейшов на бік козаків, був полковником Подільського, Кальницького, Брацлавського полків, брав участь у битвах Хмельниччини, Чуднівській битві 1660 р., у 1675–1679 рр. наказний гетьман Правобережної України під польською протекцією, пращур М. Гоголя); Петро Дорошенко (1627–1698; представник відомого козацького роду, у 1648–1658 рр. встиг побути полковником прилуцьким, згодом черкаським, чигиринським, з 1666 р. гетьман Правобережної України, вів боротьбу за об’єднання козацької держави по обидва боки Дніпра); Іоаникій Силич (?–1663; у 1657–1663 рр. полковник чернігівський, згодом підтримував лівобережного наказного гетьмана Я. Сомка, страчений І. Брюховецьким); Тимофій Цецюра (? – бл. 1671; з 1658 р. полковник переяславський, один із головних ініціаторів змови проти І. Виговського, згодом командував козацьким корпусом у складі армії В. Шереметєва в ході Чуднівської кампанії 1660 р. Після капітуляції втік з польського полону, 1663 р. виданий росіянам і засланий до Томська). Гарнізон обложеного московським військом Конотопа очолював ніжинський полковник Григорій Гуляницький (?–1679; учасник Хмельниччини, міжусобних воєн часів Руїни, полковник ніжинський у 1656–1659 рр., наказний гетьман сіверський у 1658–1659 рр., імовірно, страчений поляками через підозру в зраді) та його брат Семен. Кримцями командували хан Мехмед IV Гірей, нурадін Аділь-Гірей, кілька карач-беїв та ін.
Московське військо очолював ближній боярин, воєвода і намісник казанський князь Олексій Микитович Трубецькой (бл. 1600–1680; відомий і загалом успішний московський полководець XVII ст., з 1642 р. великий воєвода, хрещений батько Петра I). Його «товаришем» (другим воєводою) був Андрій Васильович Бутурлін (? – після 1672). Двома іншими головними воєводами царського війська були боярин і воєвода, князь Федір Федорович Куракін (? – після 1683; вихователь царевича Федора Михайловича) і дуже відомий у майбутньому полководець і військовий організатор князь Григорій Григорійович Ромодановський (?–1682; учасник московської делегації на Переяславській раді, багато років очолював Білгородський стіл Розрядного приказу і Білгородський полк – був головнокомандувачем на південному кордоні Московського царства, 1670 р. придушував повстання С. Разіна, у 1676–1677 рр. командував московським військом у Чигиринських походах, убитий повсталими стрільцями під час бунту в Москві). Кіннотою командували воєвода князь Семен Романович Пожарський (1618–1659; багатий родовитий аристократ, далекий родич голови Другого ополчення Д. М. Пожарського, 1645 р. відбив татарський напад на Курщині, наступного року успішно бив кримців і ногайців на Дону, командував кіннотою в боях із литовцями та в ході російсько-шведської війни) і полковий воєвода князь Семен Петрович Львов (?–1659). Залишки розбитих Виговським дейнеків і козаків Пушкаря, союзних Москві, очолював наказний гетьман Іван Безпалий (?–1662 або 1718).