Була створена українська організація парламентського типу, котра з перемінним успіхом намагалася керувати територією 9 українських губерній колишньої імперії протягом 1917 – початку 1918 р. Через складну зовнішньо– і внутрішньополітичну ситуацію і брак легального політичного досвіду та утопічність світогляду більшості її членів УЦР не зуміла досягнути значної частини цілей, заради котрих була створена.
Добре відома в сучасній Україні подія, ювілей котрої відзначається громадськими організаціями. Біля колишньої будівлі Центральної ради встановлено пам’ятник її голові.
Четвертий універсал Центральної Ради
25 січня 1918 р. (на документі проставлено дату 22 січня), місто Київ.
Михайло Грушевський (1866–1934; видатний історик, автор понад 2 тис. наукових праць, у 1897–1913 рр. голова Наукового товариства імені Т. Шевченка, член Товариства українських поступовців, заочно обраний головою Центральної Ради в березні 1917 р., вступив до партії українських есерів, де перебував до 1921 р., брав участь у підготовці і прийнятті всіх універсалів, наполягав на прийнятті Конституції УНР 1918 р., після приходу до влади гетьмана – приватна особа, у 1919–1921 рр. в еміграції, повернувся до УСРР, був переслідуваний на початку 1930-х); Володимир Винниченко (1880–1951; відомий український прозаїк, драматург, художник, революціонер, політик, член УСДРП, 1917 р. голова Генерального секретаріату Центральної Ради, автор більшості універсалів та інших документів ЦР, у 1918–1919 рр. голова Директорії, пішов у відставку через конфлікт із С. Петлюрою, емігрував до Франції); Микита Шаповал (1882–1932; член РУП, у 1909–1914 рр. видавець і співредактор журналу «Українська хата», один із лідерів українських есерів, член Центральної і Малої Ради у 1917–1918 рр., міністр пошти і телеграфу в уряді В. Винниченка, співорганізатор протигетьманського повстання, міністр земельних справ в уряді В. Чехівського за Директорії в грудні 1918 – лютому 1919 рр., згодом активний емігрантський діяч).
Війна Центральної Ради з Раднаркомом, котра почалася в грудні 1917 р., показала необхідність чіткішого визначення щодо статусу української державності в умовах, коли зовнішня підтримка слабнучої ЦР набувала дедалі більшого значення. При всьому небажанні більшості українських соціалістів проголошувати українську незалежність «без урахування волі народу» в січні 1918 р. стало ясно, що скликання українських Установчих зборів (цього «колективного месії» революціонерів-ідеалістів 1917 р.) по суті зірване. Дата, на яку було призначено скликання установчих зборів (9, за новим стилем – 22 січня), минула, а Центральна Рада все ще не визначилася з тим, як бути в ситуації, коли з одного боку на неї тиснули її ж делегати в Бресті (німці не бажали мати справу з квазідержавою з невизначеним статусом), з іншого – більшовики чимраз ближче підходили до Києва.
Засідання ЦР почалося 22 січня і розглянуло 3 проекти універсалу – М. Грушевського, В. Винниченка і М. Шаповала. У результаті дискусій було вирішено розробити на їхній основі єдиний текст, який і було ухвалено далеко за північ 25 січня. Універсал проголошував повну незалежність УНР, у якій мають усе-таки зібратися установчі збори (на честь цієї події, що не відбулася, дату на універсалі було виставлено «заднім числом» – 22 січня). УНР проголошувала прагнення якнайшвидше укласти мир з Четверним союзом, населення закликалося до боротьби з «найманими насильниками з Петрограда, які топчуть права Української республіки». Проте після укладення миру невиправні ідеалісти з ЦР все ж передбачали розпустити «інструмент гноблення народу» – постійну армію, замінивши її ополченням (народною міліцією). Універсал підтверджував усі пункти попереднього, Третього, універсалу щодо підготовки земельного закону, захисту прав і демократичних свобод трудящих мас, право національно-персональної автономії для всіх націй в УНР. Генеральний секретаріат було перейменовано на Раду міністрів.
Ухвалення універсалу дало змогу укласти Брестський мир, стало знаковою, хоч і запізнілою подією на шляху українського державотворення і кульмінацією певного етапу української революції. Почався процес дипломатичного визнання УНР (спочатку лише державами Четверного союзу).
Добре відома в сучасній Україні завдяки публіцистиці, пресі, підручникам, телебаченню подія, річниця котрої відзначається, але не на офіційному рівні (останні кілька років річниця ігнорується офіційною владою, як і більшість подій української революції).
Бій під Крутами
29 січня 1918 р., район залізничної станції Крути, сіл Крути (Ніжинський район Чернігівської області) та Пам’ятне (Борзнянський район Чернігівської області).
Загальне керівництво червоними військами здійснював амбітний авантюрист підполковник Михайло Артемович Муравйов (1880–1918; учасник Російсько-японської війни, 1917 р. отримав від Тимчасового уряду звання підполковника, після спроби виступу Л. Корнілова – на боці есерів, у листопаді 1917 р. начальник оборони Петрограда, головнокомандувач у боротьбі проти військ Керенського – Краснова, в грудні начальник штабу наркома з питань боротьби з контрреволюцією на півдні Росії В. Антонова-Овсєєнка, боровся проти донського отамана О. Каледіна, у січні–лютому 1918 р. командував червоними військами на київському напрямку, влаштував жорстокий терор з масовими розстрілами і грабунками в Полтаві та Києві, конфліктував з новим червоним головнокомандувачем в Україні Ю. Коцюбинським, у березні 1918 р. відправлений Леніним «обороняти» Одесу від румунських військ, систематично грабуючи і тероризуючи місто, зрештою кинув своє військо і втік до Москви; з червня командувач Східного фронту, в липні після початку есерівського заколоту підняв повстання проти Раднаркому, вбитий більшовиками під час спроби арешту). Власне загоном, що наступав на Крути, командував ветеран революції 1905 р. П. Єгоров (?–?; у березні 1919 р. командарм 1-ї, 2-ї та 3-ї Радянських армій, що відступали перед німцями в напрямку Одеси); загоном замоскворецької червоної гвардії командував Андрій Олександрович Знаменський (1887–1942; юрист, у лютому – жовтні 1917 р. член Московського комітету РСДРП(б), член військово-революційного комітету Лефортівського району Москви, з листопада 1917 р. до весни 1918 р. у складі Московського загону особливого призначення, воював проти УНР та німців, з 1920 р. член Далекосхідного бюро ЦК РКП(б), у 1923–1924 рр. на керівній роботі в Узбекистані та Середній Азії, головний консул СРСР у Китаї).
Формальним начальником Бахмацької ділянки фронту був сотник Дем’ян Косенко (?–?). Власне боєм з боку військ УНР керував сотник (капітан) Аверкій Гончаренко (1890–1980; гвардієць, учасник Першої світової війни, у січні 1918 р. командир першого куреня Першої юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького, 1918 р. військовий комендант Подільської губернії, 1919 р. начальник канцелярії головного отамана Симона Петлюри, після 1920 р. діяч галицького кооперативного руху, полковник армії УНР, у 1943–1945 рр. офіцер дивізії СС «Галичина», брав участь у вишколі вояків, після 1945 р. у США); імпровізованим бронепотягом командував сотник (штабс-капітан) Семен Лощенко (1893 – після 1945; учасник Першої світової війни, 1917 р. командир сотні І Українського козацького полку імені гетьмана Богдана Хмельницького, під час взяття Києва Муравйовим командир збірної батареї, з березня 1918 р. командир І Запорозького легкого гарматного полку армії УНР, згодом армії Української держави Скоропадського, 1919 р. полковник армії УНР, командир 7-ї Запорозької гарматної бригади Дієвої армії УНР, учасник I Зимового походу, з 1920 р. в еміграції в Німеччині, діяч Союзу гетьманців-державників, доля після 1945 р. невідома). Студентською сотнею командував сотник (штабс-капітан) Олександр Омельченко (?–1918; помер від ран, отриманих у бою).
У середині грудня 1917 р. почалася неоголошена війна між УНР та Радянською Росією. У Харкові було проведено під контролем більшовиків «Перший Всеукраїнський з’їзд Рад», котрий проголосив в Україні радянську владу. Головнокомандувачем червоних в Україні було призначено В. Антонова-Овсієнка, соратника В. Леніна, його помічником став М. Муравйов. Спираючись на окремі збільшовизовані частини імперської армії і флоту та загони добровольців-червоногвардійців з російських та українських міст, червоні повели наступ на захід залізницями Харків – Полтава – Київ та Курськ – Бахмач – Київ, захопивши Полтаву та Чернігів. Наступним пунктом на шляху північного угруповання червоних мав стати Бахмач, де було достатньо симпатиків більшовиків з місцевих робітників та солдатів. Керівництво УНР розуміло важливість залізничного вузла Бахмача, і сюди було спрямовано найбоєздатнішу частину – Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з С. Петлюрою, проте через інформацію про підготовку більшовицького повстання в Києві гайдамаків повернули назад – під час бою під Крутами вони перебували на станції Бобрик.
Цифри щодо сил червоних під Крутами дискусійні (але вочевидь всі 6 тис. війська Муравйова зібратися там не встигли). Зафіксована присутність у районі бою артбатареї (3 гармати) та підхід бронепотяга наприкінці події. Сили армії УНР становили 480–500 курсантів (укр. «юнаків», рос. «юнкерів») Першої юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького, 110–120 студентів та гімназистів Студентського куреня УСС, 5 артилеристів, 20 офіцерів, кілька десятків осіб з-поміж місцевого Вільного козацтва, один імпровізований бронепотяг з 75-міліметровою гарматою, 16 кулеметів.