Типовий бій раннього періоду Громадянської війни, коли сторони малими силами намагалися для ведення подальшого наступу опанувати залізницю, активно використовуючи бронепотяги. Великою помилкою Л. Святополка-Мирського стала недооцінка ворога – в Києві ходили чутки про звичайний селянський бунт, і, ймовірно, ні гетьман, ні князь не чекали зустріти в бою січовиків. Важливим, багато в чому вирішальним моментом бою стала дуель бронепотягів, виграна Дашкевичем, і обстріл ним ворожих стрілецьких лав шрапнеллю.
Уночі з 17 на 18 листопада гетьманці прибули на станцію Васильків. Дізнавшись, що сусідня станція Мотовилівка зайнята повсталими, Л. Святополк-Мирський вранці 18 листопада вирішив здобути цю станцію. Свою ударну частину, 1-шу офіцерську дружину, Святополк-Мирський відправив у напрямку Мотовилівки пішим маршем залізницею, супроводивши її бронепотягом. Флангами (ліворуч – лісом, напрямом на село Солтанівка і праворуч – полем, напрямом на село Плісецьке) йшли розділені на дві частини сердюки, до котрих було додано невеличкі офіцерські відділи. Кіннота залишилася в резерві, біля хутора Хлібча. Водночас Ф. Черник на чолі стрілецького авангарду вирішив узяти Васильків, не чекаючи на підкріплення і не знаючи про значну кількість ворогів. На світанку (десь о 7-й годині) стрільці вирушили з Мотовилівки – посередині бронепотяг і на ньому чота Р. Харамбури з Черником і Р. Дашкевичем, праворуч від залізниці полем лісом ішли дві чоти М. Загаєвича, ліворуч, полем, – ще дві чоти з тієї ж сотні під проводом В. Стефанишина. Ймовірно, бій розпочався близько 8-ї години. Офіцери і сердюки обстріляли стрілецький потяг, і Черник наказав своїм роззосередженим частинам повертатися. Під обстрілом з кулеметів та гармати Дашкевича офіцери та сердюки в полі на фланзі, що протистояв Стефанишину, залягли, а бійцям Святополка-Мирського вдалося оточити в лісі та знищити 17 стрільців на чолі з М. Загаєвичем. Щоправда, цей успіх дорого коштував гетьманцям – у тил їм вдарили кулемети С. Козака зі складу тієї ж сотні, завдавши великих втрат. У цей час (близько полудня) був смертельно поранений Ф. Черник, що керував кулеметним вогнем біля потяга. Р. Дашкевич зумів відігнати ворожий бронепотяг, але в такій ситуації стрільцям все одно загрожував розгром: закінчувалися снаряди. Хід бою переламало прибуття двох потягів зі стрільцями та 3 гарматами з боєприпасами. Стрілецька піхота кинулася в бій прямо з вагонів у багнетну атаку, частина артилеристів та візників пішла в бій верхи, а Дашкевич, зарядивши свою гармату, атакував на своєму потязі з флангу сердюків та офіцерів, що залягли в полі. Шрапнель та кулемети буквально викосили фланг гетьманців, а спроба Святополка-Мирського надіслати підкріплення лише призвела до нових жертв. Бронепотяг гетьманців програв дуель, був двічі поцілений і остаточно ретирувався, кинувши свою піхоту, яка почала безладний відступ близько 15 години. Увечері стрільці зайняли Васильків.
Січові стрільці втратили обох командирів свого авангарду – Ф. Черника і М. Загаєвича і 17 рядових убитими, 22 стрільці було поранено. Втрати військ Скоропадського були значно більшими, проте дані щодо 600 убитих офіцерів і сердюків, можливо, дещо перебільшені. Попри невеликі масштаби бою, дуже важливим був його моральний ефект: Скоропадський втратив шанс придушити повстання Директорії в зародку, що спричинило «ефект доміно» – дух гетьманців різко занепав, на бік повсталих почали одна за одною переходити частини гетьманської армії і приєднуватися отаманські загони, що, за «нейтралітету» німців, зрештою призвело до падіння гетьманату.
19 січня 1919 р. загиблих під Мотовилівкою стрільців урочисто поховали в Києві на Аскольдовій могилі. Проте сьогодні бій під Мотовилівкою – призабута на території Наддніпрянщини подія. У Західній Україні та в діаспорі відома набагато краще, зважаючи на загальну популярність сюжетів, пов’язаних із УСС (ім’ям героя бою Ф. Черника названо вулицю у Львові, кілька куренів «Пласту», бою присвячені стрілецька пісня «Вилітали сизі орли ген у чисте поле», поема Р. Купчинського «Дума про Хведора Черника», низка оповідань). Як трагічна подія перемоги українців над українцями ж Мотовилівка зображена в поезії К. Вагилевича. 2008 р. біля станції Мотовилівка встановлено пам’ятник на честь загиблих у бою січових стрільців, відзначено 90-ту річницю бою.
Акт злуки УНР і ЗУНР
22січня 1919 р., Київ, Софійський майдан.
Голова Директорії Володимир Винниченко, члени Директорії Симон Петлюра (1879–1926; відомий політик, журналіст, критик, один із лідерів УСДРП, 1917 р. генеральний секретар військових справ ЦР, з листопада 1918 р. головний отаман армії УНР, з лютого 1919 р. голова Директорії з диктаторськими повноваженнями, після провалу союзу з Польщею 1920 р. в еміграції, вбитий у Парижі, ймовірно, радянським агентом); Федір Швець (1882–1940; професор – геолог і палеонтолог, член партії есерів, у листопаді 1919 р. емігрував до Чехословаччини, передавши владу Петлюрі); Андрій Макаренко (1886–1963; у часи революції голова профспілки залізничників, після еміграції в листопаді 1919 р. активний діяч низки громадських організацій діаспори); Опанас Андрієвський (1878–1955; адвокат, член партії соціалістів-самостійників, у травні 1919 р. підтримав заколот отамана Оскілка проти Петлюри, виведений зі складу Директорії, після поразки української революції в еміграції). З боку ЗУНР головну роль відіграли Євген Петрушевич (1863–1940; депутат австро-угорського парламенту, з листопада 1918 р. голова УНРади, президент, у червні 1919 р. диктатор ЗУНР, восени 1919 р. емігрував, у 1920–1923 рр. очолював ЗУНР в еміграції); делегацію ЗУНР очолював Лев Бачинський (1872–1930; юрист, депутат австрійського парламенту, один із лідерів РУРП, згодом УРП); Лонгин Цегельський (1875–1950; адвокат, журналіст, письменник, учасник Сокільського та стрілецького руху, 1918 р. державний секретар внутрішніх справ ЗУНР, заступник міністра зовнішніх справ ЗУНР, після 1920 р. активний діяч діаспори); Дмитро Левицький (1877–1942; громадсько-політичний діяч, адвокат, посол УНР, у 1925–1935 рр. голова УНДО, депутат польського сейму, заарештований 1939 р. радянськими спецслужбами, помер на засланні).
Розпад Російської та Австро-Угорської імперій у 1917 та 1918 рр. створив передумови для спроби об’єднання Наддніпрянщини та Західної України – уряди обох з самого початку існування УНР та ЗУНР нерідко висловлювалися в дусі соборності. Переговори делегації ЗУНР з урядом гетьмана Скоропадського завершилися частковим успіхом – гетьман надав західним українцям невелику субсидію і спробував направити за Збруч корпус січових стрільців, який, проте, відмовився іти на батьківщину, адже вже був задіяний у підготовці антигетьманського повстання. Паралельно делегати ЗУНР розпочали переговори з Директорією УНР – під тиском поляків ЗУНР конче потребувала сильного союзника. Цікаво, що Директорія УНР та ЗУНР були створені в один день – 13 листопада 1918 р. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено «Передвступний договір» про об’єднання, підписаний членами Директорії з одного боку, і посланцями ЗУНР Л. Цегельським та Д. Левицьким – з іншого. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади, а 19 грудня до Києва урочисто в’їхала Директорія, відновивши УНР. 3 січня 1919 р. на сесії УНРади у Станіславі було прийнято Ухвалу «Про злуку Західноукраїнської Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою» в «одну, одноцільну, суверенну Народню Республіку», тобто по суті ратифіковано Фастівську угоду від 1 грудня 1918 р. Про цей факт державний секретар ЗУНР Д. Вітовський негайно повідомив керівництво УНР. На тому ж засіданні УНРади було також обрано делегацію з 65 осіб на чолі з Л. Бачинським. Делегація, складена з представників Галичини, Буковини і Закарпаття, прибула до Києва 16 січня і взяла участь у спільних засіданнях Директорії і Ради народних міністрів УНР. 11 січня 1919 р. газети опублікували офіційне звернення голів усіх гілок влади ЗУНР до Директорії УНР з повідомленням про ратифікацію Західною Україною фастівських домовленостей.
22 січня 1919 р. о 12-й годині у Києві на Софійському майдані у святковій обстановці (день оголосили неробочим) відбулася урочиста церемонія злуки. У присутності багатьох тисяч людей Л. Цегельський зачитав Ухвалу УНРади від 3 січня, а священик П. Корсунський (за іншими даними, член Директорії Ф. Швець) оголосив універсал Директорії про те, що «Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».
Того ж дня в Києві відбувся військовий парад, народні гуляння. 23 січня у Києві почав роботу Конгрес трудового народу України, який одноголосно ратифікував універсал Директорії. 28 січня 1918 р. в універсалі Трудового Конгресу України до українського народу з цього приводу, зокрема, зазначалося: «Вся вища влада на Україні, на час перерви засідань Трудового Конгресу, має належати Директорії, котра доповнюється представником од Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Угорської України), акт з’єднання з якою затверджено на першім засіданні Конгресу 24 сього січня». До складу Директорії було введено голову УНРади Євгена Петрушевича. Після об’єднання ЗУНР ставала Західною областю УНР (ЗО УНР). Було вирішено, що Декларацію про злуку мали затвердити Установчі збори, які передбачалося скликати найближчим часом (скликані не були). До того часу ЗО