УНР залишалася при власних законодавчих і адміністративно-виконавчих органах влади – УНРаді й Державному Секретаріаті. Було погоджено військове командування на фронтах, запроваджено спільну валюту, створено окреме міністерство для справ ЗО УНР, а також обрано спільну делегацію на Паризьку мирну конференцію.
Акт багато в чому залишився декларацією про наміри. Йшлося радше про створення конфедеративного об’єднання, обидві частини котрого максимум узгоджували свої військові й зовнішньополітичні дії одне з одним. Інтереси УНР і ЗУНР далеко не завжди збігалися, як показали події того ж 1919 р. Головним ворогом УНР були червоні й Денікін, ЗУНР же – поляки і румуни, які влітку 1919 р. змусили уряд ЗУНР і Українську галицьку армію залишити батьківщину і перебратися на територію УНР, котра сама стрімко скорочувалася під ударами більшовиків. За цих екстремальних умов Петрушевич був проголошений диктатором ЗО УНР, і була навіть спроба передати йому владу в УНР шляхом перевороту, що викликало лють з боку Петлюри. Останньою іскрою стала невдала спроба об’єднаних українських армій зайняти Київ 30–31 серпня 1919 р. – внаслідок пасивних дій галичан місто зрештою вихопили з-під носа УНР білі війська. Після цих подій Петлюра пішов на таємний союз із Польщею коштом поступок – території ЗО УНР. Уряд ЗО УНР розпочав переговори з командуванням генерала А. Денікіна і вже 5 листопада підписав угоду про капітуляцію УГА. 16 листопада 1919 р. С. Петлюра здав полякам тимчасову столицю УНР Кам’янець-Подільський. Наступного дня С. Петлюра підписав перемир’я з Добровольчою армією. Тими ж днями уряд ЗО УНР оголосив про відмову надалі дотримуватися акта про злуку та постанов Трудового Конгресу, а Є. Петрушевич з членами уряду емігрував до Відня. 2 грудня 1919 р. представники УНР і Варшави підписали проект Декларації, згідно з яким Польщі віддавалися Холмщина, Полісся, Підляшшя, Західна Волинь і Східна Галичина. ЗО УНР подала два протести, але діячі УНР їх не брали до уваги. Тоді 20 грудня 1919 р. Є. Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому було ухвалено рішення про одностороннє скасування акта злуки.
Вперше річниця злуки була відсвяткована в січні 1939 р. у Закарпатті, згодом відзначалася неодноразово (наприклад, 1990 р. на честь події було створено грандіозний «живий ланцюг» від Києва до Львова, що наочно показав силу поборницьких прагнень українців, менші «ланцюги» створювалися в 2000-х рр.). Добре відома сьогодні в Україні подія, котра відзначається на державному рівні (офіційне свято – День соборності та свободи України, до 2011 р. – День соборності), популярне серед патріотично налаштованих українців Сходу і Заходу, а також діаспори. 2001 р. у Фастові було встановлено вагон, у якому було підписано попередню угоду про злуку, в ньому відкрито музей.
Штурм Перекопу 1920 року
7–17 листопада 1920 р., Перекопський перешийок, Тюп-Джанкойський, Таганаський півострів, Литовський півострів, село Ішунь Красноперекопського району, береги Сиваша і озера Красне; білі частини, що відступали, переслідувалися в напрямку міста Джанкой, далі на Феодосію, Ялту, Керч, Євпаторію.
Південним фронтом червоних з 27 вересня 1920 р. командував талановитий військовий організатор-самоук Михайло Васильович Фрунзе (1885–1925; з 1904 р. займався революційною діяльністю і терором, у 1907–1914 рр. на каторзі, в жовтні 1917 р. брав участь у боях у Москві, в липні 1919 р. успішно командував Східним фронтом проти Колчака, в серпні 1920 р. командувач Туркестанського фронту, 1921 р. керував придушенням махновщини і партизанського руху на підтримку УНР, 1925 р. голова Реввійськради та нарком військових і морських справ СРСР, провів військову реформу в 1924–1925 рр., загадково помер під час операції).
Основними «військовими спеціалістами» у Фрунзе були: командувач 6-ї армії Август Янович Корк (1887–1937; підполковник російської армії, на службі у червоних з червня 1917 р., 1918 – на початку 1919 р. на штабній роботі, в червні 1919 р. заступник командувача 7-ї армії, керував обороною Петрограда від білих військ М. Юденича, в серпні–жовтні 1920 р. командувач 15-ї армії Західного фронту, успішно воював з поляками, махновцями, у 1935–1937 рр. на чолі Військової академії імені Фрунзе, командарм 2-го рангу, розстріляний за «справою Тухачевського», 1957 р. реабілітований); Василь Костянтинович Блюхер (1890–1938; герой Першої світової війни, 1-й кавалер ордена Червоного Прапора, командир 30-ї дивізії Східного фронту, 1921 р. головнокомандувач військ буферної Далекосхідної республіки, в 1924–1927 рр. головний військовий радник Чан Кайші, 1935 р. маршал, 1937 р. брав участь у судовому процесі над «групою Тухачевського», 1938 р. не надто вдало керував військами в ході конфлікту з Японією на озері Хасан, знятий з посади, того ж року заарештований за звинуваченням у зраді, вбитий у в’язниці). Ударною силою червоного наступу, 2-ю Кінною армією, командував донський козак Пилип Кузьмич Миронов (1872–1921; герой Російсько-японської війни, відчайдушний командир кінних рейдових груп, здобув звання підосавула і дворянство, з 1917 р. у Червоній армії, командувач кінного корпусу, з 6 вересня до 6 грудня 1920 р. – сформованої ним 2-ї Кінної армії, різко сперечався з Л. Троцьким щодо розкозачування, мав популярність на Дону, 1921 р. заарештований і вбитий у в’язниці). Махновською Кримською групою командував С. Каретников (1893–1920; один із головних заступників Н. Махна, по-зрадницькому розстріляний у листопаді 1920 р. червоними в Мелітополі); кулеметним полком махновців – Х. Кожин (? – після 1921; один із кращих тактиків махновського руху, відіграв помітну роль у перемогах над військами А. Денікіна і П. Врангеля, ймовірно, загинув у бою з червоними влітку 1921 р.).
Білими силами в Криму командував генерал-лейтенант барон Петро Миколайович Врангель (1878–1928; відзначився в Російсько-японській війні, за Першу світову війну з ротмістра став генерал-майором, у білій армії з 1918 р., уславився боями на Північному Кавказі та Кубані, взяттям Царицина 1919 р., 3 квітня 1920 р. обраний Головою білих сил на півдні Росії і головнокомандувачем, провів низку реформ, після поразки вивіз рештки армії і біженців з Криму, з 1920 р. в еміграції). Власне обороною Криму керував генерал від інфантерії Олександр Павлович Кутєпов (1882–1930; у Білому русі з самого його зародження, 1918 р. командував Корніловським полком, дивізією, 1919 р. – корпусом, брав Харків, відзначився в боях під Орлом, головний помічник П. Врангеля 1920 р., після евакуації з Криму в 1928–1930 рр. голова Російського загальновійськового союзу, організатор низки терактів у СРСР проти органів влади, загинув під час спроби викрадення більшовицькими агентами). Резервами в тилу головних білих позицій командували генерал-лейтенант Михайло Архипович Фостіков (1886–1966; з 1918 р. у Білому русі, відзначився в боях на Північному Кавказі та Кубані, з 1919 р. генерал-майор і командир 2-ї Кубанської козачої дивізії, герой боїв під Царицином, Харковом, Донецьком, 1920 р. партизанив на Кавказі, вивіз рештки дивізії до Криму, після 1920 р. в еміграції) та один із кращих кавалерійських командирів білої армії за увесь час її існування генерал-лейтенант Іван Гаврилович Барбович (1874–1947; учасник Російсько-японської та Першої світової воєн, у Білому русі з 1919 р., командир кінної бригади, корпусу, неодноразово разом із генералом Я. Слащовим рятував Крим від захоплення червоними 1920 р., прикривав відхід армії П. Врангеля в Крим восени того ж року, після поразки в еміграції).
У жовтні 1920 р. армія П. Врангеля зазнала остаточної поразки в боях під Каховкою та на Донбасі, її поріділі частини відійшли в Крим, де закріпилися за лініями укріплень. Водночас перед червоним командуванням стояло непросте завдання: не допустити ще однієї важкої зимівлі для своїх частин і перепочинку для білих. Ці обставини, а також укладення миру Радянської Росії з Польщею призвели до ухвалення плану рішучого штурму Перекопсько-Чонгарських позицій силами Південного фронту М. Фрунзе (у складі 1-ї та 2-ї Кінних армій, 4-ї, 6-ї та 13-ї армій, а також Кримської групи махновців – усього, за радянськими даними, 146,4 тис. піхоти, 40,2 тис. кінноти; 985 гармат, 4435 кулеметів, 57 панцерних автомобілів, 17 бронепотягів і 45 літаків). Пізньої осені 1920 р. Махновські частини, кинуті в бій за домовленістю «батька» з більшовиками, налічували, за різними даними, від 6 до 10 тис. вояків піхоти і кінноти, а також кулеметний полк (до 500 кулеметних тачанок).
Червоним протистояла чисельно слабка біла армія П. Врангеля і О. Кутєпова, що налічувала 22–23 тис. піхотинців, 10–12 тис. кінноти, близько 200 гармат, до 750 кулеметів, 45 танків та панцерних автомобілів, 14 бронепотягів та 42 літаки. Радянські мемуаристи та історики зробили все, аби змалювати Перекопські та Чонгарські укріплення як надпотужні, оснащені за останім словом тогочасної військової науки та техніки фортифікаційні споруди з мінами, дотами тощо. Насправді бетоновані бліндажі, важкі гарматні батареї існували в невеликій кількості на Чонгарських позиціях, де було до 3 ліній окопів та колючого дроту; на Турецькому валу, що перерізав Перекопський перешийок, були дерев’яно-земляні бліндажі, окопи, те саме стосується Ішунських позицій – другої лінії білої оборони за 20–25 км на південь від Турецького валу (не обшиті дефіцитними в Криму дошками 5–6 ліній окопів, колючий дріт). Найслабшою була лінія оборони на Литовському півострові – одна лінія окопів з колючим дротом. Врангель не надто розраховував на кінцеву перемогу – рештки Чорноморського флоту, що підтримували оборонців Криму своїм вогнем, були готові розпочати евакуацію армії та десятків тисяч біженців. Але для їхнього порятунку потрібен був час.