Кримський півострів і головна база Чорноморського флоту Севастополь мали особливе стратегічне значення для ходу бойових дій восени 1941 р. на південній ділянці радянсько-німецького фронту. Крим був плацдармом на шляху німців до кавказької нафти, а також «непотоплюваним авіаносцем» для повітряних операцій від Румунії до кавказького узбережжя. Після виходу до Перекопського перешийку 11-ї армії генерал-полковника Е. фон Манштейна було доручено за короткий термін заволодіти півостровом, котрий обороняла 51-ша окрема радянська армія. Попри несприятливе для себе співвідношення сил (6–7 німецьких піхотних дивізій і 2 румунські бригади в складі гірського корпусу проти 12 піхотних і 4 кавалерійських радянських дивізій) Манштейн зумів після важких боїв 24–26 вересня відтіснити радянські війська від Турецького валу на Ішунські позиції, котрі були прорвані німцями 28 жовтня. Рештки радянської 51-ї армії були виведені з Криму на Кавказ, а гарнізон Севастополя ще 16 жовтня посилила Приморська армія генерала Є. Петрова, перекинута із залишеної Одеси. Гарнізон міста за радянськими даними складав до 55 тис. осіб, за німецькими – більше 80 тис. Морем до міста протягом облоги прибували підкріплення, боєприпаси і продовольство, тому співвідношення сил на різних етапах оборони було різним – наприклад, на червень 1942 р. до 120 тис. оборонців, до 204 тис. німецьких і румунських вояків.
2 листопада почалися бої на зовнішньому периметрі Севастопольського укріпленого району (зміцненого мінними полями, лініями укріплень, десятками артбатарей, з них величезну роль зіграли 2 дванадцятидюймові – ББ-30 і ББ-35), 9–11 листопада місто було повністю блоковане Манштейном з суходолу. Протягом наступних 10 днів німці не змогли всерйоз потіснити захисників міста, і настала оперативна перерва. 17–31 грудня другий загальний штурм Севастополя знову був відбитий захисниками міста за допомогою корабельної артилерії кораблів Чорноморського флоту. Відзначимо – німцям все ж вдалося на деяких ділянках просунутися вперед, звузивши периметр оборони міста. Наступне серйозне загострення оперативної обстановки трапилося в грудні 1941 р., коли радянські війська провели велику Керченсько-Феодосійську десантну операцію, аби спробувати зняти облогу з міста. Проте Манштейну вдалося стабілізувати фронт і навіть завдати в січні – березні 1942 р. серію контрударів. Радянські спроби наступу з Керченського півострова провалилися, так само як і спроба висадки двох десантів (Євпаторійського і Судакського). 8–18 травня німці в Криму провели операцію «Полювання на дрохв», у ході якої армія Манштейна, отримавши довгоочікувану танкову дивізію і велику підтримку з повітря, розгромила радянські війська на Керченському півострові.
Після цього німці й румуни підготували і провели третій штурм Севастополя. Артпідготовка протягом першого тижня червня 1942 р. включала в себе обстріл СОРа з важких і надважких гармат (зокрема унікальної 800-міліметрової гармати «Важкий Густав», 600-міліметрових мортир «Одін» і «Тор»), у результаті чого вдалося серйозно пошкодити радянські укріплення. Вирішальний штурм почався 7 червня, перелом у ході боїв настав 17 червня, коли німцям вдалося захопити батарею ББ-30 і вийти до останнього кільця оборони – підніжжя Сапун-гори. Після цього підвезення підкріплень і боєприпасів до міста морем стало для радянської сторони неможливим, і Октябрський почав вести розмову про евакуацію командного складу армії і флоту на Кавказ. Раптовий нічний штурм 28–29 червня призвів до нового прориву німців, 30 червня вони зайняли Малахів курган. Радянське керівництво чисельністю 700 осіб було вивезене підводними човнами, ще до 1 тис. осіб врятувалося на човнах, катерах тощо. Героїчний гарнізон фортеці було по суті кинуто напризволяще – окремі групи бійців чинили запеклий опір або здавалися в полон на мисі Херсонес до 13 липня.
Радянська історіографія вперто приховувала масштаби трагедії Севастопольської оборони, наполягаючи на величезних (до 300 тис.) втратах з німецько-румунського боку (офіційні німецькі та румунські дані – до 36 тис. загальних втрат, з них убитими і пропалими безвісти – 7,6 тис. осіб), радянські втрати – до 95 тис. полонених, не менш ніж 18 тис. загиблих. Героїчна оборона Севастополя відволікла значні сили німецької піхоти та авіації на головних напрямках ударів, що безумовно сприяло загальній радянській перемозі у війні. Проте виправдання поведінці радянського командного складу, котрий кинув своїх підлеглих у страшній скруті, шукати годі.
На честь події було випущено радянську медаль, німецький нарукавний щит (так званий «Кримський»), відцензурована версія подій стала надзвичайно поширеним сюжетом радянської пропаганди, десятків художніх творів, виставок, музейних експозицій, кінофільмів, пам’ятників. Сьогодні – добре відома подія історичного минулого Криму, України, Росії, інтерес до котрої не вгасає в середовищі істориків-професіоналів та аматорів.
Друга битва за Харків (Харківсько-Барвінківська операція) 1942 року
12–30 травня 1942 р., район міст Балаклія – Зміїв – Красноград – Лозова – Барвінкове–Ізюм (усі – райцентри Харківської області), міста Слов’янськ (райцентр Донецької області), а також міста Вовчанськ (райцентр Харківської області).
На чолі Південно-Західного фронту стояв тріумвірат: фронт очолював дуже суперечливий воєначальник маршал Семен Костянтинович Тимошенко (1895–1970; герой Першої світової та Громадянської воєн, комдив 1-ї Кінної армії, 1939 р. командував Українським фронтом під час походу в Західну Україну, з січня 1940 р. командував Північно-Західним фронтом у війні з Фінляндією, того ж року маршал, з 1940 до липня 1941 р. нарком оборони СРСР, один із приятелів і сват Й. Сталіна); начальником штабу фронту і відповідальним за планування операції був генерал-лейтенант Іван Христофорович Баграмян (1897–1982; з 1940 р. замначальника штабу КОВО, з 1941 р. Південно-Західного фронту, врятувався з оточення під Києвом, з грудня 1941 р. генерал-лейтенант, начштабу Південно-Західного напрямку, з листопада 1943 р. на чолі 1-го, згодом 3-го Прибалтійського фронту, успішно воював у Білорусії, Литві, Латвії, брав Кенігсберг); представником Ставки був Микита Сергійович Хрущов (1894–1971; учасник Громадянської війни, у 1935–1938 рр. 1-й секретар Московського обкому та міськкому ВКП(б), з 1938 р. 1-й секретар ЦК КП(б)У, 1939 р. член Політбюро ВКП(б), у роки війни був членом військових рад Південно-Західного, Сталінградського, Південного, Воронезького та 1-го Українського фронтів, персонально відповідальний за передвоєнні репресії, за військові провали під Києвом восени 1941 р., під Харковом у травні 1942 р., у 1947–1949 рр. 1-й секретар ЦК КП(б)У, в 1949–1953 рр. 1-й секретар Московського обкому КПРС, з 1953 до 1964 р. 1-й секретар ЦК КПРС, з 1958 р. ще й голова Ради міністрів СРСР, суперечливий ініціатор реформ та десталінізації, усунутий від влади в результаті перевороту, мемуарист).
На чолі ослабленого боями Південного фронту, також задіяного в операції, стояв талановитий радянський воєначальник з непростою долею, генерал-полковник Родіон Якович Малиновський (1898–1967; із грудня 1941 р. командував Південним фронтом, згодом 66-ю армією під Сталінградом, з березня 1943 р. очолив Південно-Західний, згодом перейменований у 3-й Український фронт, відзначився в ході звільнення Південної України, з травня 1944 р. командувач 2-го Українського фронту, головні досягнення – успішна Яссько-Кишинівська операція 1944 р., взяття Будапешта, Віденська операція, розгромив Квантунську армію в ході війни з Японією).
Німецькою групою армій «Південь» з січня 1942 р. командував холоднокровний і досвідчений генерал-фельдмаршал Федор фон Бок (1880–1945; герой Першої світової війни, генерал піхоти в рейхсвері, 1938 р. генерал-полковник, командував групами армій у ході Польської та Французької кампаній, з 1940 р. генерал-фельдмаршал, влітку 1941 р. успішно командував групою армій «Центр» на Східному фронті, в грудні 1941 р. після провалу наступу на Москву відправлений у відставку, в січні – липні 1942 р. командував групою армій «Південь»); 6-ю армією після загибелі в січні її брутального і харизматичного командувача В. фон Райхенау керував безбарвний штабіст генерал-полковник Фрідріх Паулюс (1890–1957; брав найактивнішу участь у Сталінградській битві, за кілька днів до капітуляції 6-ї армії – генерал-фельдмаршал, з 1943 р. у радянському полоні, активно співпрацював із радянськими спецслужбами, після 1953 р. жив у НДР, мемуарист); 17-ю армією керував випробуваний у боях танкіст генерал-полковнинк Герман Гот (1885–1971; командував танковою групою «Гот» у війні проти Франції, відзначився під Сталінградом, на Курській дузі, в битві за Дніпро, з грудня 1943 р. у відставці, автор мемуарів); 1-ю танковою армією вермахту (так тепер називалася колишня 1-ша танкова група) командував той самий фельдмаршал Евальд фон Клейст.
Перемога під Москвою і успіхи в розбудові РСЧА запаморочили голови радянському керівництву, що призвело до виникнення нездійсненного плану «досягнення перемоги 1942 р.». З цією метою влітку 1942 р. планувалося завдати ворогові сильних ударів на основному (яким було помилково визнано московський) та периферійних (насправді головним була, зокрема, Україна) напрямках ворожих головних ударів, аби випередити німецькі плани наступу (які дійсно існували). Південно-Західний, Південний та частина Брянського фронту мали спробувати «зрізати» й оточити головні сили німецької групи армій «Південь», вийшовши через Харків і Донбас до Азовського моря. Для цього в січні 1942 р. було проведено Барвінківсько-Лозівську наступальну операцію, що скінчилася частковим невеликим успіхом. У її результаті радянські війська утримували плацдарм у районі Барвінкового, звідки було вирішено провести наступ 6-ю армією А. Городнянського та армійською групою Л. Бобкіна, другою хвилею наступу мали стати два танкових корпуси. Північніше від Харкова мав бути завданий ще один удар (28-ю армією Д. Рябишева), у результаті чого мало бути оточене Харківське угрупованя німців, наступною стадією планувався удар на Донбас і вихід до Азовського моря. Для виконання цього доволі авантюрного пла