енком, вона фігурує в радянській художній літературі та кіно (фільм «Якщо ворог не здається…» 1982 р.). У місті Корсунь-Шевченківський діє музей битви, пам’ятники на місцях запеклих боїв є частиною Корсунь-Шевченківського меморіального комплексу.
Львівсько-Сандомирська операція 1944 року
13 липня – 29 серпня 1944 р., Західна Україна (Галичина, південь Волині, територія сучасних Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Рівненської областей) та Південна Польща (Малопольща).
Операція проводилася силами 1-го Українського фронту під командуванням маршала І. Конєва, у ході битви було створено 4-й Український фронт на чолі з людиною непростої долі, генерал-полковником І. Ю. Петровим.
На чолі німецької групи армій «Північна Україна» стояв відомий німецький танковий командир генерал-полковник Йозеф Харпе (1887–1968; у 1931–1933 рр. керував Казанською танковою школою рейхсверу в СРСР, учасник Польської кампанії, воював під Смоленськом, Ленінградом, 1942 р. генерал танкових військ, у липні – серпні 1944 р. на чолі групи армій «Північна Україна», з вересня 1944 до січня 1945 р. на чолі групи армій «А»). У боях брала участь також 1-ша угорська армія, з 15 травня до 1 серпня під командуванням генерал-полковника Кароя Берегфі (1888–1946; був активним прихильником лідера партії «нілашистів» Ф. Салаші, повішений 1946 р.), з 1 серпня – генерал-полковник Бела Міклош (1890–1948; командував угорським корпусом у боях під Києвом, Харковом, Сталінградом, наближений адмірала М. Хорті, виступав за сепаратний мир з СРСР).
Станом на липень 1944 р. лінія фронту проходила західніше Ковеля – Тернополя – Коломиї, у руках німців залишалася значна частина Західної України та Силезький промисловий район у Польщі. Радянське командування вирішило провести проти групи армій «Північна Україна» (до 600 тис., за радянськими даними до 900 тис. осіб німецьких та угорських солдатів і офіцерів; до 420, за іншими даними до 900, танків та штурмових гармат; до 6,3 тис. гармат і мінометів; до 700 літаків 4-го повітряного флоту) масштабний наступ силами небувалого надпотужного угруповання двох фронтів – 1-го та 4-го Українських (разом 1,2 тис. осіб, до 14 тис. гармат і мінометів, до 2,2 тис. танків та самохідних гармат, 2,8–3 тис. літаків). Згідно з радянським планом наступу передбачалися два головних напрямки ударів: на Раву-Руську (1-ша гвардійська танкова, 3-тя гвардійська та 13-та армії) та на Львів (3-тя гвардійська танкова, 4-та танкова, 38-ма та 60-та армії).
На момент битви радянська теорія глибокої операції була вже доволі добре відпрацьована командувачами РСЧА різних рівнів, її грізним знаряддям стали численні танкові корпуси, оснащені моторизованою піхотою на ленд-лізівському американському автотранспорті, оснащені середніми танками Т-34, Т-34–85, американськими M4 «Генерал Шерман», а також важкими радянськими ІС-2. Німці, відступаючи, робили ставку на активну оборону, зокрема протитанкову за допомогою штурмовиків. Слід відзначити участь у битві 14-ї української дивізії ваффен СС «Галичина».
13 липня 1944 р. після потужного артобстрілу та бомбардування німецьких позицій, війська 1-го Українського фронту перейшли у наступ на рава-руському напрямку. Оборонні лінії німців було прорвано, частини радянських 3-ї гвардійської та 13-ї армій просунулись на відстань до 20 км. З меншим успіхом наступали 60-та та 38-ма армії в напрямку на Львів, де німецькі танкові дивізії завдали контрудару. Проте і тут радянській 60-й армії вдалося створити вузький «Колтівський коридор» завдовжки 20 км та завширшки до 6 км, завдяки якому в тили німців почали просуватися частини 3-ї гвардійської танкової армії П. Рибалка, а потім і 4-та танкова армія Д. Лелюшенка. Радянська авіація бомбила німецькі позиції впродовж усього бою, активність люфтваффе була невисокою через брак пального. 16–17 липня обидві радянські танкові армії пройшли коридором під перехресним обстрілом ворога. Станом на 18 липня німецьку оборону було прорвано на ділянці 200 км, на 50–80 км вглиб. Утворився «Бродський мішок», до якого потрапили здебільшого частини 13-го армійського корпусу німців. Бої в оточенні та невдалі спроби виснажених німецьких танкових дивізій пробити кільце тривали до 22 липня, коли «мішок» було розрізано навпіл і знищено, хоча частина оточених вийшла малими групами.
Після знищення «мішка» під Бродами радянські армії відновили наступ на Львів та Перемишль. 23 липня радянські війська форсували річку Сян та захопили території навколо Ярослава. 1-ша гвардійська танкова армія Катукова, швидко наступаючи, опинилась на території Польщі, де взяла Люблін. 27 липня за підтримки польських повстанців радянські 3-тя гвардійська танкова, 60-та та 38-ма армії взяли Львів (не давши німцям зруйнувати місто) та Перемишль. На станіславському напрямку частини 1-ї гвардійської та 18-ї армій 24 липня взяли Галич, а 27 липня – Станіслав. Перша фаза битви скінчилася з виходом радянських військ на державний кордон СРСР зразка 1941 р. Німецька група армій була розрізана навпіл, її частини відступали до Вісли і Карпат. Наступна фаза полягала в захопленні 1-м Українським фронтом плацдармів на Віслі в районі Баранува – Шидлува – Сандомира та відчайдушних спробах німців витіснити радянські війська з цих плацдармів. Бої тут почалися 29 липня і тривали до 29 серпня з перемінним успіхом: плацдарм то розширювався, то звужувався, але ліквідувати його німцям не допомогли ні 501-й батальйон важких «Королівських тигрів», бездарно кинутий у бій без підтримки і наполовину знищений радянськими танками та артилерією під Оглендувом, ні інші танкові підкріплення, що їх отримав Харпе в ході боїв. 15 серпня радянські вояки взяли Сандомир і розширили плацдарм до 120 км завширшки і 50 км завглибшки. 29 серпня виснажені радянські війська остаточно зупинилися. Водночас усі подальші спроби 4-го Українського фронту І. Петрова прорвати угорсько-німецьку оборону в Карпатських передгір’ях були марними – 5 серпня було взято Стрий, 6 серпня – Дрогобич, 15 серпня наступ припинився.
За німецькими даними, загальні втрати вермахту та СС у битві становили до 137 тис. осіб, з них до 55 тис. убитими та полоненими. У «Бродському мішку» в оточення потрапило до 40–45 тис. осіб. З «мішка» пощастило вибратися до 6,8 тис. осіб, серед них до 1,5 тис. українців, решта загинула або потрапила в полон. Тяжкими (до кількох сотень) були втрати в танках, оточені дивізії втратили всю артилерію і міномети. Радянські війська дорого заплатили за свій безсумнівний успіх: 289 тис. осіб, з них 65 тис. – безповоротні втрати, також безповоротно втрачено 1269 танків і самохідних гармат, 289 літаків.
У результаті битви радянські війська звільнили всю територію УРСР у межах 1941 р., а також частину Польщі, продемонструвавши високий рівень бойової майстерності. Було завдано важкої поразки групі армій «Північна Україна», почалися бойові дії радянських військ проти загонів УПА в Галичині, що тривали і після завершення Другої Світової війни.
У СРСР завдяки сталінській пропаганді успішна битва увійшла до списку знаменитих «Десяти сталінських ударів» 1944 р., була добре відома з кінематографу, публіцистики, зокрема й присвяченої «розгрому під Бродами українських пособників Гітлера СС «Галичина»». Саме ця версія продовжує бути актуальною в свідомості багатьох мешканців Росії й українців Наддніпрянщини. Її втілює і відомий радянський меморіал у Львові – Пагорб Слави поблизу Личаківського цвинтаря. Натомість в українській діаспорній літературі та в сучасній Західній Україні вся битва і перш за все «мішок» під Бродами відомі як важливий героїчно-трагічний епізод «української боротьби з більшовизмом» (у такій іпостасі є темою низки поетичних і прозових художніх творів), подія добре знана в Польщі.
Приєднання Закарпаття до УРСР
Листопад 1945 р., Москва – Прага, Закарпаття.
Йосип Віссаріонович Сталін; В’ячеслав Михайлович Молотов; чеські політики Едвард Бенеш (1884–1948; лідер національно-соціалістичної партії, в 1918–1935 рр. міністр закордонних справ Чехословаччини, в 1935–1938, 1945–1948 рр. президент Чехословаччини, в 1940–1945 рр. лідер чехословацької еміграції, один із засновників Ліги Націй, Малої Антанти, 1948 р. передав владу комуністам); Франтішек Нємец (1898–1963; чехословацький політик, член соціал-демократичної партії, міністр уряду у вигнанні, делегат уряду Бенеша на звільнених землях ЧСР у 1944–1945 рр.); Владімір Клементіс (1902–1952; словацький політичний діяч, публіцист, провідний політик Компартії ЧСР, емігрант, 1945 р. заступник міністра іноземних справ ЧСР, у 1948–1950 рр. міністр іноземних справ Чехословаччини, страчений у результаті боротьби з опозицією всередині компартії, розпочатої за наказом з Москви); Зденек Фірлінгер (1891–1976; лівий соціал-демократ, близький друг президента Е. Бенеша, у 1937–1945 рр. чехословацький посол у СРСР, у 1945–1947 рр. голова чехословацького уряду, ініціатор злиття соціал-демократів з компартією); Іван Іванович Туряниця (1901–1955; брав участь у Закарпатській червоній гвардії 1919 р., член компартії Чехословаччини, з 1930 р. мешкав переважно в СРСР, у 1944–1946 рр. голова Народної Ради Закарпатської України, в 1946–1948 рр. перший секретар Закарпатського обкому КП(б)У і голова облвиконкому).
У 1919–1939 рр. Закарпаття перебувало в складі Чехословаччини, куди увійшло добровільно після народних зборів (автономний статус краю було санкціоновано Сен-Жерменською мирною угодою 1919 р., проте наданий лише 1938 р. напередодні остаточної окупації Чехословаччини Третім Рейхом). Після кількаденного існування Підкарпатської Русі (Карпатської України) 1939 р. Угорщина окупувала Закарпаття. Ні Чехословаччина, ні місцеві українці не змирилися з окупацією. Радянський Союз, як і більшість європейських країн, теж не визнавав законною окупацію Карпатської України Угорщиною і відстоював усталеність кордонів Чехословаччини домюнхенського періоду. Це однозначно підтвердили, зокрема, президент ЧСР Е. Бенеш та нарком закордонних справ СРСР В. Молотов під час бесіди 9 червня 1942 р. За радянсько-чехословацькими домовленостями, питання про долю Закарпатської України (згідно з Конституцією ЧСР – Підкарпатської Русі) мав вирішувати після війни сам народ. Улітку 1944 р., коли радянські війська почали вибивати з території краю німців і угорців, на зайнятій ними території мав призначатися чехословацький урядовий уповноважений, який після завершення воєнних операцій діставав право повністю взяти у свої руки управління громадськими справами й надавати всебічну допомогу радянському головнокомандувачеві. У липні 1944 р. уряд Чехословаччини призначив своїм уповноваженим на визволеній території Підкарпатської Русі міністра економічної реконструкції чеха Ф. Нємеца, його заступником – члена Державної ради словака генерала Р. Вієсту, а політичним радником – закарпатця І. Туряницю. Проте, попри попередні домовленості Й. Сталіна з чехословаками, майже одразу після визволення Закарпаття радянська влада і місцеві комуністи сформували перші тимчасові народні комітети, членів яких обирали або призначали, «враховуючи думку народу». Про