при той факт, що Ядвізі було заледве 12 років). Першим претендентом на руку Ядвіги став син австрійського герцога Леопольда Габсбурга Вільгельм, котрий влітку 1385 р. прибув до Кракова і був заручений з Ядвігою. Проте дуже швидко польські магнати з Малопольщі (Спитко з Мельштина, Ян з Тарнува, Ян Тенчинський та ін.) знайшли вигіднішого претендента на руку правительки – литовського великого князя-язичника Ягайла, котрий висловив наміри прийняти католицтво і охрестити Литву, поставивши її в політичну залежність від Польщі. Майбутній союз Польщі й Литви був спрямований перш за все проти сильного спільного ворога – Тевтонського ордену. Після гучного скандалу Вільгельм поїхав додому, австрійці розпустили чутки про те, що шлюб між їхнім спадкоємцем і Ядвігою вже відбувся де-факто, а польська делегація вирушила до замку Крево, де перебував Ягайло зі своїми родичами.
Власне в замку Крево відбувся тільки перший раунд переговорів, що увінчався підписанням хартії (документа), в якій Ягайлові було обіцяно руку Ядвіги і польську корону, натомість литовський великий князь обіцяв хреститися сам зі своїми братами і народом, знищити язичницькі святилища, звільнити всіх християнських полонених, що утримувалися в Литві, заплатити Вільгельму Габсбургу 200 тис. флоринів відступного, повернути Польщі всі втрачені у війнах останнього часу землі (включно з частиною Галичини, приєднаною колись Людовіком до Угорщини), і – найбільш спірний пункт – «приєднати (лат. applicare) литовські й руські землі до Польської Корони». Останній термін польські й литовські історики різних часів трактували вкрай різноманітно – від васальної залежності Литви щодо Польщі (що малоймовірно) до типової персональної унії незалежних держав, пов’язаних лише особою спільного правителя. На документі стоять печатки лише литовської сторони – Ягайла, Скиргайла, Корибута, Лугвеня та Вітовта.
Після підписання унії Ягайло переїхав до Кракова, де того ж року був коронований як король Польщі по праву одруження, відвоював в угорців обіцяні полякам у Крево землі, наступного року придушив заколот родичів, нашвидкуруч охрестивши своїх земляків, і залишив у Литві великим князем свого брата Скиргайла. Проте невдоволення литовців і русинів унією призвело до громадянської війни в Литві, яку 1392 р. виграв Вітовт, котрий став союзником і лише формально «молодшим братом» Ягайла. Проте попри всі намагання Вітовта якомога сильніше унезалежнити Литву, доля цієї країни була відтепер тісно пов’язана з долею Польщі, в якій аж до 1569 р. правила започаткована Ягайлом (і, за іронією долі, не Ядвігою, а четвертою дружиною короля, красунею русинкою Софією Гольшанською) династія Ягеллонів.
Сюжети, пов’язані з унією, були і є більш популярними для поляків, ніж для литовців чи українців. У Кракові встановлено пам’ятник Ядвізі та Ягайлу, покликаний увічнити саме цей історичний епізод. У Білорусі 2005 та 2001 р. відбувалися регіональні арт-фестивалі, присвячені події, розпочато консервацію сильно потерпілого в ході воєн XX ст. Кревського замку. Не надто відома подія в сучасній Росії (можна згадати хіба що роман Д. Балашова, присвячений їй).
Битва на Ворсклі
12 серпня 1399 р., десь на берегах Ворскли (точне місце спірне, можливо, поблизу селища Котельва).
Великий князь литовський Вітовт Кейстутович, до 50 князів з роду Гедиміновичів і Рюриковичів, серед яких слід відзначити князя полоцького Андрія Ольгердовича (?–1399; герой битви на Куликовому полі); його брата князя брянського Дмитра Ольгердовича (?–1399; пращур князів Трубецьких, герой битви на Куликовому полі); онуків Гедиміна – трьох князів із Волині Дмитра, Семена та Гліба Коріатовичів (перший із яких нині часто ототожнюється з головним героєм битви на Куликовому полі, звитяжним командиром засадного полку Дмитром Боброк-Волинським). Польським військом, надісланим на допомогу Вітовту, командував воєвода краківський Спитко з Мельштина (1364–1399; герб «Леліва», з 1395 р. правитель Поділля); загоном тевтонських лицарів – комтур Тевтонського ордену з міста Растенбург Томаш Шурвілло (?–1399); молдавським загоном – господар Молдавії Стефан I (правив у 1394–1399 рр.). Разом із Вітовтом пішов у рідні степи й головний винуватець битви – хан Тохтамиш (?–1406; Джучид, у 1381–1395 рр. правитель відновленої Золотої Орди, союзник і згодом ворог Тамерлана, у 1395–1398 рр. хан Криму, вбитий Єдигеєм або його сином Нур ад-Діном) та його син Джелаль-ад-Дін (?–1413; згодом учасник Грюнвальдської битви на боці Литви).
Військом Золотої Орди формально керував хан Темір-Кутлук (?–1399; хан у 1395–1399 рр., Джучид, імовірно, племінник видатного ординського правителя Урус-хана). Але справжньою надією татар був грізний виходець із племені мангіт, беклярбек («бек над беками») і засновник Ногайської Орди, а в 1393–1413 рр. фактичний правитель улусу Джучі, Єдигей (Ідукай, 1340-ті – 1419; видатний політик і полководець, то союзник, то ворог Урус-хана, Тимура, Тохтамиша, сам не будучи Чингізидом, нерідко міняв своїх підставних ханів-Чингізидів на престолі Золотої Орди).
Після кількаразового розгрому Тимуром Золотої Орди, котру очолював Тохтамиш, здавалося, що степова імперія не виживе. Проте її вдалося відродити ватажкам племен зі східних улусів, серед яких був Єдигей, котрий, ще на початку 1390-х рр., зрадивши Тохтамиша, проголосив ханом Темір-Кутлука. На 1399 р. саме Темір-Кутлук та Єдигей взяли гору в Золотій Орді, змусивши Тохтамиша з кількома тисячами його прибічників утекти в Литву до Вітовта. По суті Тохтамиш визнав Вітовта номінальним верховним правителем більшої частини Східної Європи, зокрема Московського князівства, Новгорода, Твері та Рязані, за що литовський князь мав допомогти хану повернути престол в Орді. Вітовт уклав також тимчасовий союз із Тевтонським орденом. Переговори з Темір-Кутлуком, котрий вимагав видачі Тохтамиша, провалилися, і Вітовт рушив у степи з небаченим для тих часів військом. Його розміри оцінюють дотепер по-різному, найбільш реалістичною видається оцінка сучасних польських істориків: до 38 тис. кінного та пішого війська. Військо Вітовта мало 15 бомбард. Золотоординське військо взагалі важко обчислити, проте чисельність 90–100 тис. воїнів Єдигея і Темір-Кутлука, на нашу думку, завищена. Ясно одне: Темір-Кутлук мав, можливо, дещо менше воїнів, ніж Вітовт, тому для нього було життєво важливо дочекатися підходу військ Єдигея.
Битві передували кількаденні переговори Вітовта та Темір-Кутлука, в ході яких хан навіть погодився… визнати литовського великого князя своїм зверхником. Проте ситуація змінилася з прибуттям до ординців сильного підкріплення на чолі з Єдигеєм, котрий по суті став головнокомандувачем війська кочівників. Про хід битви з джерел відомо небагато – усі існуючі в історичній літературі описи є спробами реконструкції. Схоже, битва почалася вдень, десь після полудня, причому литовці займали обидва береги Ворскли (переправу стеріг загін поляків), і тривала до настання темряви. Обстріл татар із рушниць і бомбард тевтонцями та поляками виявився малоефективним, але ординці могли вдатися до удаваного відступу, що, вочевидь, спричинило серію непідготовлених атак з боку окремих частин війська Вітовта. Вирішальну роль, напевне, відіграли елітні війська Єдигея, який, як і його суперник, брав особисту участь у битві. Усі джерела наполягають на тому, що наприкінці бою окремі частини литовсько-руського війська билися в оточенні й прорватися вдалося небагатьом. Величезні втрати військ Вітовта в командному складі свідчать про довге й успішне переслідування Єдигеєм розбитого ворога (за джерелами – аж до стін Києва, котрий заплатив татарам викуп).
Розгром війська Вітовта в одній із найбільших у європейській історії XIV ст. битв був жахливий: за найобережнішими оцінками, загинуло чи потрапило в полон більш ніж половина його війська (значну частину тих, хто врятувався, становили татари Тохтамиша, що першими втекли з поля бою), серед яких були господар Стефан I, комтур Шурвилло, Спитко з Мельштина, князі Андрій та Дмитро Ольгердовичі, Дмитро Коріатович, а загалом, за різними джерелами, – від 50 до 74 князів та видатних представників боярських родів. Вітовту, Тохтамишу та Джелаль-ад-Діну вдалося врятуватися. Єдигей та Темір-Кутлук втратили значно менше. Наслідки битви для Східної Європи були значні, але суперечливі: блискучий полководець і політик Єдигей зміцнив на якийсь час становище Золотої Орди, яка по суті розпалася вже в першій половині XV ст., породивши нові державні утворення (Кримське, Казанське, Астраханське, Сибірське ханства, Ногайська Орда тощо). Зазнали краху честолюбні плани Вітовта стати гегемоном Східної Європи, розірвавши нерівноправний союз із Польщею, та Тохтамиша – повернутися у «велику політику». Стратегічно у виграші опинився головний конкурент Литви у справі збирання земель Київської Русі – Москва. Битва ненадовго, але помітно послабила мілітарну потужність руських земель під владою Литви.
Князь Вітовт завжди був і є одним із найпопулярніших історико-фольклорних персонажів литовців і білорусів, йому присвячені рукописні панегірики й середньовічні народні пісні, в яких згадується і його важка і, попри поразку 1399 р., загалом таки успішна боротьба з татарами. В Україні пам’ять про велику й трагічну битву останнім часом також помітно актуалізувалася, особливо у зв’язку з відзначенням її 600-річчя та 610-річчя; проводяться фестивалі з залученням істориків-реконструкторів, лицарські турніри, є помітна реакція в пресі, битва добре відома зі шкільних підручників.