Олена Степова — творческий псевдоним Елены Степанец.
Родилась 10 апреля 1971 года в городе Свердловске Луганской области. До войны работала частным предпринимателем, писала стихи, занималась общественной правозащитной деятельностью и защитой экологии родного края.
С 2007 года — член НСЖУ, главный редактор газет «13-й этаж» и «Социально-правовой вестник». Взять псевдоним пришлось в марте 2014-го, когда в ответ на проукраинскую позицию, открыто высказанную в Интернете, ей и ее семье начали угрожать пророссийски настроенные граждане.
В настоящее время Олена Степова — блогер, беженка, автор книг «Все будет Украина», «Час В… Время В…», «Світло рідного дому». Активно публикуется в блогах и СМИ, ведет аналитику оккупированных районов Луганщины в блоге «Все будет Украина».
Абрикоси Донбасу
Знаєте, за що я вдячна війні? Дурні, а може й страшні слова, не знаю. Але я вдячна за можливість побачити Людей, показати Людей, за відкриття Людини в Людині.
Усе інше мине.
Раніше ми не цінували людяність. Сприймали її або як належне, або як прояв слабкості. На тлі обнулення моралі вибухом залишитися Людиною дуже складно, повірте.
Краснодон Луганської області. Він трохи схожий на шахтарський Свердловськ. Нині, після декомунізації, він Сорокине, а Свердловськ став Довжанськом. Ніколи не кажіть мені, що шахтарські міста однакові. Ні! Вони можуть бути схожі будівлями чи радянським символізмом, але вони різні, навіть у своєму занепаді.
У цих шахтарських містечках, що тягнуться сходом Луганщини аж до кордону з Росією, однакові проблеми з екологією, копанками, криміналом, контрабандою. Зараз там ще й однакові війна та окупація. Але й різницю побачити не важко. Не тільки в містах, а й у людях.
Ринок міста Краснодона (Сорокине) розташований уздовж узбіччя дороги, що веде зі Свердловська на Луганськ. Точніше, ринок усередині огорожі, трошки далі. А біля дороги, як і в усіх придорожніх містах, стоять розкладні столики, за якими сидять бабусі.
Молоко, сир, помідори, огірочки, малина, вишні, абрикоси складені у візочки, трошки прикріті серветками, інколи рушниками, але не вишитими, ні, сучасними, з принтерним друком.
Навесні весь цей придорожній ринок заставлено абрикосами. Вони лежать на тарілочках, у кошиках, на простирадлах, скатерках, серветках або газетах.
Коли навесні дорогою, що підіймається з боку ще засніженого Свердловська, заїжджаєш у Краснодон, тебе огортає ніжно-медовий аромат квітучих дерев.
Тут уже весна! Ти фотографуєшся на тлі біло-рожевих дерев-наречених і дивуєш відісланим селфі друзів, які у Свердловську ще не зняли зимові чоботи.
Ми завжди перші абрикоси привозили саме з Краснодону, купляючи їх у бабусь біля траси. Це як традиція, як данина весні! І сміємося, що це ми не абрикоси веземо в наше місто, а саму весну.
Баба Валя, яка торгує на маленькому риночку в Краснодоні, виділяється на тлі інших товарок. Маленька, сухенька, зігнута хворобою навпіл, вона завжди сяє, як ота донбаська абрикоска. Така ж сонячна і майже прозора.
У баби Валі завжди великий вибір фруктів. У неї в саду зібрані, напевно, усі сорти нашого краю. Біло-жовті, м’які й ніжні, що можна просто висмоктувати з трохи кислуватої скоринки. Жовті, в оранжево-червону цятку. Ці легко розламуються на дві частинки. А ось помаранчеві, величезні, з пушком, соковиті, як персики, їх неможливо з’їсти, не забризкавши одяг бурштиновим соком. Знаєш це і все одно їси. У машині, на ходу, годуючи чоловіка з рук, сперечаєшся з дітьми й розпихуєш усім у руки вологі серветки. А потім, виїхавши з Краснодону, зупиняєшся біля джерельця, щоб відмити цю солодкість, що застигає на руках яскравими краплинами. Або ось, жовто-рожеві, трохи довгі, з гострою кісточкою. Цю кісточку не викидаємо. Сушити. Обов’язково сушити і, розколюючи, насолоджуватися мигдальним смаком ядерця.
А ще в баби Валі є молоко. Козяче. У неї 13 «сусідок», як вона називає своє господарство. Вона їх старанно годує абрикосами та степовими травами. Сушить на зиму гілки квітучої акації, буркуну, яблука, трави, щоб годувати «сусідок», тому й молоко в неї завжди солодке, жовтувате й пахне літом. Навіть узимку.
72-річна баба Валя пам’ятає всіх, хто купує в неї молоко. А тих, хто бере часто, пам’ятає по іменах, навіть їхніх дітей і родичів.
Баба Валя жінка грамотна, працювала колись на шахті бухгалтером, зосереджена, але з гумором. Це, напевно, наша порода — жінок-шахтарочок-степнячок. Щоб із твердою рукою, вогником в очах та запалом у душі.
Наливаючи молоко та складаючи абрикоси в кошик, баба Валя завжди гомонить:
— Вчора знову Ганна Германівна з Юлією Володиміровною зчепилися, — йойкає баба Валя, розповідаючи про своїх «сусідок», — та Ангела напоготові, не дрімає, в Ангели, ти ж знаєш, усьо має бути в порядку, то як дала обом драйву. Всьо, до ночі тиша. Нє, дитинко, Анджеліну Джолі не доїла, ще козлятко носить. От скажи, шо від її молока люба баба красивіше! Ти ж, дитино, мило сама робиш, от чудна, га, і як, получається? А-а-а-а, я тобі казала, бери молоко від Джолі, така краса буде. Гарне, кажеш, мило вийшло, ото ж, для краси, Анджеліна все для краси дає. Я дівчаткам, що тількі ціточки рости починають, завжди від Анджели молоко даю. Хай наливаються, як білий налив. А яблочок не треба тобе? Шо в тебе, у дитятка алергія пройшла? Пройшла! Слава богу! Ангіни немає?! Алла Борисовна сьогодня так душевно мекала, шо її молоком тільки ангіну й лікувати, так! А Софочка не в дусі. Ти ж знаєш, дитинко, як Алла Борисовна в голосі, то Софочка не в дусі…
Як я сумую…
За абрикосами Донбасу. За теплом. За гіркуватим, просякнутим пилом, маслянистістю чабрецю та шавлії степом. І за молоком баби Валі…
Дзвінок із Краснодону. Минув рік війни. Ми ще не привчилися казати Сорокине. Може, після звільнення… Коли є зв’язок, то друзі дзвонять, розказують, як воно, шо трапилося. Дуже ж це важливо, знати, як живуть в окупації, чи чекають, чи не втратили надію.
— Лєна, а пам’ятаєш нашу придорожню бабу Валю з Ганною Германівною і Юлією Володиміровною?
— Та хіба ж можна забути? Пам’ятаю, пам’ятаю, як вона, тримається?
Я знаю, що баба Валя живе з зятем і онуком. Дочка поїхала на заробітки чи то в Київ, чи то в Росію, чи то закордон і не повернулася, кинувши чоловіка, сина і матір. Так вони й залишилися, як каже баба Валя, бідувати разом.
Подруга каже:
— Уявляєте, прийшли ми з дітьми за молоком. Хоча яке там прийшли. Прокралися. Господи, боїмося ходити рідним містом. Очі ховаємо від цих камуфлижних «захисників». Назахищали: ні грошей, ні роботи, ні зв’язку. Ринок, щоправда, працює на повну. Товару багато, на будь-який смак, колір, гроші. Але ціни! Хоч бабульки зі своїм господарством рятують. У них дешевше. Стоїмо, беремо молоко і яйця. І тут ідуть камуфляжні. Патруль. І відразу до нас. Точніше, до бабів. І так нахабно: «Здесь торговать нельзя. Мы народная налоговая. Штраф все приготовились платить».
Наші бабульки аж заціпеніли.
Першою підняла голову баба Валя. І каже камуфлижніку: «Хлопчику, а в тебе документ є? Нам би паспорт подивитись!»
Камуфлижне дістало посвідчення батальйону «Схід-лнр» і тицяє їй в обличчя з муканням: я мовляв, представник ЛиНиРи, ви зобов’язані дати пожертви, типу податки.
А баба Валя дістає паспорт. Український. І йому тиць у морду:
— У мене, хлопчику, паспорт громадянки України. Це — моя земля. Я на своїй землі торгую молоком, шо моя коза дає. У кози, хлопчику, є паспорт. У якому записано, что вона, коза українська, з ім’ям по-батькові, у здоровому глузду і вимені. А в тебе паспорта немає. І хто ти? У кози є паспорт! І вона коза. У козла є паспорт, і він має своє право на козу та капусту! А в тебе шо? Папірець, шо ти з ЛиНиРи? Та їзжай, їзжай у ЛиНиРу й не загороджуй наше українське сонечко, бо абрикоски ж тендітні та тепло люблять.
У камуфлемордого впала щелепа разом з автоматом. Він, може, й хотів що сказати. Але бабки прийняли люту позу руки в боки: «Де там ваша комендатура, будемо скаржитися, дійдемо до Москви» та всі дістали українські паспорти. Він щось мекнув і пішов. Пішов!
А навздогін йому від колясочок, візочков, стільчаків та рушничків лунало:
— Ага, ти диви, наїхало, значить, ходють!
— Нє, ну заведи козу, подої, помий, а потім йди податки збирай, та ні ж, не вміють, на все готове лізуть, тьху!
— Слухайте, коли ж це закінчиться, а? ЛеНеРія ця, яка ЛеНеРія, баби, а хто телевізор хоч дивився, шо воно таке? Треба на них десь натиснути, шоб з міста пішли.
— Тю, дурна, та це ж оно, Свєтка та Катька, шо на ріхфірендум ходили, то вони ж ЛеНеРію хотіли.
— А де Катька, шо я її не бачу? Я б її попитала, за все оце попитала.
— Тю, та Катьку ж зимою поховали, в неї ж усіх на війні повбивало.
— Ой, а я, дурна, минулого разу бутиль молока віддала, шоб воно вдавилось, оте камуфляжне. Валя-я-я! Шо ж ти не сказала, шо паспортом його треба, паспортом!..
…Любі мої абрикоси, ви тільки тримайтеся там, гаразд?
Я весь час повертаюся до страшного часу — осінь 2013-го — березень 2014-го (період Майдану та початку «російської весни»), коли ЗМІ Луганської та Донецької областей, чиновники, прокурори, міліція, депутати всіх рангів кричали й переконували: «Влада в Києві в руках бандерівців і націоналістів. У Києві переворот. Вони нас ненавидять. До нас їдуть українські фашисти — вбивати мирних громадян і трощити наші мирні міста».
«Загони народної самооборони» в місті Свердловську з’явилися після полум’яних виступів мера міста Олександра Шмальця та народного депутата України шостого скликання Олександра Коваля у стилі «до нас їдуть нацисти».
Мешканці Донбасу залякали себе до втрати свідомості, сплутавши грішне із ще більш грішним: фашизм і рашизм, російський шовінізм і неофашизм, націоналізм і нацизм, політику і регіоналів, які маніпулюючи людьми, намагалися створити потрібну їм картинку для України, світу та Путіна, щоб виторгувати собі преференції.
Усі чекали та боялися фашистів. Нацистів. Націоналістів. Усі боялися смерті, руйнувань і заворушень. Бо саме цю картинку показували по телебаченню, саме це обіцяли, саме цим лякали.
Питаю в земляків:
— Хоч раз фашистів бачили?
— Ні! Тільки по телевізору.
А дивляться ж тільки російське телебачення.
— А нацистів, націоналістів?
— Ні! Тільки по телевізору.
— А виїжджали в Україну зі свого «л-днр»?
Тут хто як. Хто виїжджав. За пенсією. У лікарню. До рідні. До дітей. А хто й не має в Україні нікого або нічого, то живуть тут, не побачивши світу.
Ті, хто виїжджав у якихось справах, уже менше вірять у фашистів, націоналістів, голод в Україні та іншу пропагандистську маячню ЗМІ Росії та «л-днр». Ті, хто не виїжджав, уже сумніваються, зважаючи на значну різницю між тим, що відбувається, та пропагандою, але вагаються. Бо… показує ж телевізор і кажуть же люди.
Тому сьогодні я хочу поговорити саме про фашизм. Про вбивства. Про руйнування. Адже цього чекали й боялися. Саме це й прийшло!
Я довго не розуміла, чому люди не бачать, що там скоюють злочини, доки не усвідомила, що кожен мешканець Донбасу та й узагалі — кожен — сприймає тільки особисту загрозу. Дуже мало людей мислять глобально та сприймають загальне звуження прав і свобод як порушення особистого простору.
У кожного з нас свій особистий простір і свої цінності, своя особиста свобода та її сприйняття.
Особиста свобода! Дурість, може сказати читач. І до чого тут фашизм, війна і «російська весна».
Що ж, поясню. Зараз важливо все пояснювати. Можливо, й не українцям, а саме тим, хто чекав, чекає й живе в «російському світі» на «звільнених» від України територіях.
Особиста свобода примарна. Ви звикли йти вулицею, розмовляти по телефону, робити селфі (фото), пити пиво у сквері, їздити на машині, скутері, відпочивати на природі, працювати, отримувати зарплатню, витрачати її. Це і є особиста свобода. Просто про це не надто замислюєшся, доки в одну мить усе не зникне.
І це заберуть не примарні бандерівці, що так і не доїхали до Донбасу, а ті, кого ти чекав, закликав і вважав своїм захисником: росіяни та місцеві їхні поціновувачі.
Тож, може, пройдемося списком свобод, щоб зрозуміти, що втратили люди там, у «свободі» від України, та що можуть втратити пересічні українці, притягнувши до себе «руський мир».
Щоб зрозуміти всю глибину дурості, що відбулася на Донбасі, треба просто ставити перед собою та перед тими, хто піддався агресійній пропаганді, прості питання. Банкомати й банки на Донбасі розграбували бандерівці? А «Метро», «Епіцентр», ювелірні, продуктові магазини, ларки, ринки, підприємства на Донбасі — теж укропи, фашисти, нацики?
На ці питання уникають давати відповідь ті, хто вважає себе «новоросами», бо ж правда очі ріже!
На час грабежів ні в Свердловську, ні в Ровеньках, ні в Краснодоні, ні в Антрациті, ні в Красному Лучі, ні в Луганську, ні в Донецьку не було бандерівців, нацистів, солдатів ЗСУ, Нацгвардії й українських добробатів. Тільки «народна самооборона» або козаки, як їх називали прихильники «руської весни», «свої правильні пацани».
У березні-травні 2014 року навіть російських «їхтамнетів» було мало, і їх присутність спостерігалася лише на стратегічних об’єктах: міліція, СБУ, обладміністрації.
По Донбасу з налитими кров’ю очима, вириваючи банкомати, розстрілюючи продавців, розгромлюючи магазини, впиваючись украденим алкоголем, забиваючи машини шубами й консервами, їздили люди з триколорами, колорадками й називали себе «визволителями». Так? Так!
І перші загиблі в «Метро» мешканці міста Антрациту загинули не від пострілу, не від рук «карателів», а від банального отруєння алкоголем. Вкраденим, халявним, з «Метро».
Населення: пенсіонери, вчителі, лікарі, шахтарі (не всі, а та частина, яка ходила на мітинги-референдуми й була опорою «русского мира») — радісно підтримувало гасло «бий олігархів» і не засуджувало розграбування магазинів. Адже головне, щоб укропам не дісталося. Цим виправдовували злочини.
Так закінчилася свобода купувати: подарунки, продукти, речі, золото, парфуми, ліки, навіть хусточки.
Зараз тим, хто живе в окупації, вигідно їздити за покупками в російське Гукове. Бо люди бояться камуфляжних, бо там нижче ціни, ліпше курс… Напевно, за це варто було воювати?
Та й не в усіх у «лнр» є можливість кудись їхати. Зникли пенсії, робота, свобода вибрати ліки, продукти на свій смак. Маленькі свободи, які не цінувалися до війни, так?
Так само, за підтримки населення, розграбували й банки: адже всі банкіри — то «Коломойський і олігархи». А коли настав час отримувати пенсії та зарплатню, потяглися до банкоматів. Але їх уже не було. Розграбували.
Чи були в цей час у містах бандерівці, укропи? Ні! Тільки триколори, свобода, «русскій мір» та «наші хлопці».
Так закінчилася друга свобода — отримувати гроші в банку, знімати з картки стільки, скільки потрібно, а не всі, тому що страшно залишитися без грошей.
Для багатьох закінчилася й свобода вибору продуктів. Купують тепер найдешевше, щоб вижити, та російське, хоч і несмачне. Так само і свобода вибору лікування, ліків — через відсутність грошей та фахівців у лікарнях.
А для багатьох закінчилася банальна свобода відвідування лікарень, з причини їх «оптимізації» «урядом ЛНР», тобто закриття. Наприклад, у Свердловську закрили туберкульозний диспансер, інфекційну лікарню та кожно-венерологічний диспансер. Ось так!
А потім населення різко заховало в гаражі машини. Чому? Їх забирали прямо на вулицях міст. Хто? На момент «націоналізації» «ворогів» тут не було. Тільки самооборона, як їх називали, «свої правильні пацани» та російські козаки.
Я пам’ятаю, як у травні 2014 року поблизу ще так-сяк працюючого супермаркету «Абсолют» у Свердловську шахтарі відбили в людей з триколором і колорадками старенький «Запорожець» із позначкою «інвалід» та ручним управлінням. За кермом сидів дід, який пройшов Другу світову війну, а поряд його дружина, «дитина війни». Це не зупинило тих, хто називав себе «визволителями» та захищав Свердловськ від «хунти».
Так закінчилася ще одна свобода — володіння особистим майном. Хоча ні, дві свободи. Ще й свобода пересування.
До пологового відділення Горлівки підлетіла машина, різко рипнувши гальмами. Чоловік, не закривши двері, побіг до віконця приймального покою і натиснув кнопку виклику. Вибігла чергова, потім медсестри з каталкою. З машини дістали породіллю. Поки її перекладали, на асфальт падали краплі крові, мабуть, відкрилася кровотеча. Відвезли до приміщення.
Чоловік почав дзвонити по телефону. Судячи з віку, це був батько (свекор) породіллі. Напевно, раптово почалася кровотеча, а викликати швидку в «л-днр» дуже проблематично. Обстріли. Немає ані лікарів, ані швидких. Привіз сам. Імовірно, обдзвонював родичів, чоловіка, шукав гроші, ліки, кров… Ми не дізнаємося, що він робив. Ніколи. За всім цим спостерігали троє в камуфляжній формі з нашивками «днр», які стояли неподалік. Адже Горлівка — «звільнене» місто. Комендатура, армія «днр» і жодного укропа.
Підійшовши до чоловіка, що розгублено намагався додзонитися до рідних та все ще стояв біля пологового будинку, люди в камуфляжі почали вимагати телефон. Чоловік відмовився.
Відійшовши трохи в бік, вони розстріляли його з автоматів. Патрулю, що прибув на місце трагедії, пояснили: він навідник ЗСУ. Ну, їм так здалося. І їх не затримали за вбивство.
«Навідників» ЗСУ в зоні розстрілюють щодня. Рахунок загиблих поза бойових дії мирних мешканців іде на тисячі.
«Навідником» можуть оголосити через дзвінок по телефону, фотографію власних дітей, якщо сподобалася машина, через наклеп сусідів, які хочуть зайняти квартиру, через особисте ставлення «ополченців». А можуть просто стрельнути в «мішень», кинути гранату в маршрутку, щоб подивитися, «як кричать». Можуть кинути гранату в під’їзд, у вікно. І неважливо, «свій» ти чи «чужий».
Так закінчилися свободи пересування, спілкування, життя.
Ті, хто живе зараз там, в окупації, незалежно, чи підтримували вони «русскій мір», «новоросію», «лнр», «днр», «Росію», «Путіна», «Кадирова», стають жертвами п’яних, обкурених, бандитів, що дірвалися до влади.
Зараз у «генеральній прокуратурі лнр» йде розслідування, що жахає. Встановлено факти, що козацькі, православні, «новоросскі» загони «народної самооборони» (які ми називаємо терористичними угрупованнями), де служили і місцеві, і їхтамнети, «браві російські хлопці», розчленовували людей, закопували в землю, катували, гвалтували, спалювали — живцем. Список злочинів та рівень виконання вражає цинізмом і неймовірною нелюдяністю, бо осіб, що це скоїли, не можно назвати навіть звірами, бо й звірі людяніші…
Кого вони вбивали? Жінок, старих, підприємців, звичайних перехожих, які попалися на очі, навіть товаришів у службі.
Соцмережі, де спілкуються ті, хто вважає себе «новоросами», справжні православні, руськолюбні люди, заповнені оголошеннями про зникнення жінок, дітей, чоловіків.
Кожен день у річках та озерах спливають трупи, а правоохоронці «л-днр» розкривають у ході слідства могильники, де знаходять обгорілі кістки.
Усе це на «звільненій» від України території. Там немає бандерівців та хунти. Тільки свої. Тож свої в кожного свої. Людина з автоматом, людина з владою проходить на війні дуже важке випробування. Постріли обнульовують мораль.
«Ви, знаєте, я ненавиділа вас. Ви писали погано про самооборону, наших добробатів, російських. Але ж вони нас захищали. Ми їм вірили, допомагали, годували, молилися за них, — пише мені землячка з міста Червонопартизанськ. — Так, у місті подейкували, що забирають машини. Але в мене її й так не було, і я в це не вірила. Говорили, що це „укри“. Я не ставила собі питання, як вони потрапили в наш вільний край, у звільнене та заповнене військовими РФ та „армії лнр“ місто.
Казали, що зникають люди. Але ж не мої близькі. Може й правда, хто втік до України, а хто до коханця, або викрали ЗСУ, ну, в нас так кажуть, коли люди зникають. У нас у всьому одразу звинувачують терористів із ЗСУ. Так простіше. Я все виправдовувала й нічому не вірила, бо мене особисто воно не стосувалося. Пенсію не платять — винна Україна. Ліків немає — не привезла Україна. Це зараз до мене дійшло, як же вона могла заплатити і привезти, якщо банки розграбували, і ми проти України, і є фронт, де українців убивають.
Як прийшло усвідомлення? Ні, не через ваші розповіді. Я з ними сперечалася, вважала їх пропагандою, образою наших захисників. У мене зникла племінниця. Пішла за дитиною в дитсадок і зникла. Їй 23 роки. Вона тендітна, гарна, тоненька. Як промінчик світла. Я не пишу „була“. Ми на неї чекаємо. Не віримо в те, що… ну, ви розумієте. Шукаємо. І боляче чути, що, як нам тепер кажуть, „вона втекла до укропів або до коханця“. Ось тільки викрасти її ЗСУ не могли. У Червонопартизанську немає ні ЗСУ, ні НАТО. Тільки російські війська, комендатура „лнр“ і „наші хлопці“, козаки…»
На Донбасі люди здебільшого живуть не в масштабі країни, міста, суспільства, а у своєму, закритому світі, де є тільки телевізор і страх. Може, це вплив роботи в тісних колективах, темних виробках, де начальник ділянки — мама, тато й Бог.
Я не знаю, чому так. Чому деяким болить Донбас і вся Україна, а деяким не болить машина сусіда, припаркована на газоні, даний комусь хабар або кинутий повз урни недопалок.
Мабуть, тому одні будують країну, а інші живуть в ілюзорному, створеному ними самими світі, й гинуть, зіткнувшись із реальністю.
На окупованих територіях давно немає України. Там живуть «вільні» громадяни. Кожен з них вільний по-своєму.
Злочини проти мирних громадян вражають масштабністю і нелюдськістю. Але бачимо їх ми, «хунта», «бандерівці», що живуть в Україні. І співчуваємо, і плачемо. Болить!
Злочини проти мирних громадян, насильство стосовно жінок, дітей, людей похилого віку там, у зоні, мало хто вважає злочином, рідко коли щось розслідується. Люди не помічають звуження своїх прав, сприймаючи те, що їм залишили, як данину.
Одні скоюють ці злочини, тому їм вигідна пропаганда «агресії України». Усе списують на ДРГ, що прорвалися через «армію лнр» та шкодять людям у Свердловську. Інші не помічають нічого, тому що ці злочини не стосуються їх особисто. Треті виправдовують злочинців, перекладаючи вину на жертву. А звуження свобод… Дивно, але все це сприймається нормально, аби гірше не було.
«А може, він і навідник», — досі шепочуться сусіди, поглядаючи на родичів розстріляного в Горлівці чоловіка.
«А може, вона до коханця побігла», — кажуть сусіди родини, в якій зникла дівчина.
Вулицею Циганкова міста Свердловська йшла бліда дівчина. Вона жадібно дихала весняним повітрям, що вже просякло ніжними пахощами розквітлих абрикосів. Терла руки, на яких виднілися фіолетово-сині сліди від мотузки, що довго перетягувала її шкіру. Вона йшла повільно. Посміхалася квітучим гілкам. Підставляла обличчя сонячним променям. По щоках текли сльози. Люди озиралися на неї, здивовано знизуючи плечима, — божевільна. Зараз багато бродить таких блаженних, відсторонених. Люди від них відвертаються. Вони розуміють, що це, швидше за все, жертви насильства, тортур. Але краще не думати про це. Це їх не стосується. Тому швидко проходять, оминаючи таких і ховаючи очі. Дівчина зробила ще кілька кроків, і пролунав вибух.
Потім у зведеннях «мвс лнр» напишуть коротко: «По вулиці Циганкова стався вибух, у результаті якого було виявлено труп гр. А.Л., 1980 р. н., що мешкає в місті Свердловськ, із осколковими пораненнями та ампутацією кінцівок. На руках сліди мотузки».
За інформацією, переданою мені людиною, що має відношення до слідства, стало відомо, що дівчину викрали, довго тримали та ґвалтували. Щоб приховати сліди насильства, тортур і катувань, їй між ніг прив’язали гранату. Вона зробила стільки кроків, на скільки вистачило мотузки, яку тримали її вбивці, щоб себе убезпечити.
Викрав з родини та закладав гранату корінний мешканець Свердловська, член незаконного збройного формування «РИМ» з позивним «Чечен»…
Вона йшла і знала, що помре. Кожен її крок — це прощання з життям, рідними, коханими, може, і з дитиною. Кожен її крок, кожен день, прожитий у неволі й насильстві, як і її смерть, — на тих, хто покликав «визволителів», «русскій мір», хто піддався пропаганді, хто складав і складає цю пропаганду, на тих, хто труситься від страху, очікуючи обіцяних Кисельовим міфічних «бандерівців» і виправдовуючи злочини сучасних фашистів…
…Ця стаття не для українців. Вони й так співчувають, плачуть, моляться, леденіють від усвідомлення того, що відбувається в зоні. Навіть не знаючи подробиць.
Ця стаття для тих, хто «новоросія», «громадяни л-днр», путінолюби, русскоміровци, ватники, а точніше ідіоти.
Де у ваших містах «хунта», «укропи», «бандерівці», де?
Немає їх!
Вас убивають ваші визволителі,— росіяни, присутність котрих приховується, козаки, які грають у ряжених, надягнувши папаху та купивши в Інтернеті іграшкові медалі. А також місцеві, вчорашні п’янчуги, міліціянти, шахтарі, котрі разом з автоматом здобули індульгенцію на вбивства.
Так хто ж фашисти, а? Хто? Мовчите? Мовчите, мешканці Донбасу! Ви й це виправдаєте, так?! Бо ми, ті, хто пише та плаче над загальною бідою, що прийшла в наш дім, ми ж укропські пропагандисти.
Ті, хто кликав усе це, ті, хто дуже хотів як у Росії! Я вже бачу, що ви ніколи не знайдете в собі сміливості визнати правду, прочитати розслідування своєї ж «лнр-івської прокуратури», хоч визнаєте себе «повноцінною республікою».
Бо ж правда. Бо ж боляче. Бо ви, десь там, у собі, вже маєте інший страх. Ви усвідомили, що стали заручниками війни.
Хай буде! Поки так!
В аду місця вистачить усім, і тим, хто скоював злочини, і тим, хто їх виправдовував.
— Тю, вона ж посміхалася, звідки я міг знати, що їй загрожує небезпека, — каже один зі свідків. — Та й що я міг зробити, може, накоїла що. Я звідки знаю, за що її так. Вони влада, їм видніше. Ці пацани, вони ж у камуфляжі, вони ж за нас воювали. Може, вона «укропка»…
…А вона йшла між тими квітучими абрикосами. Знаєте, вони в нас на Донбасі всюди. Пишні, біло-рожеві, навесні накривають місто невагомим, невидимим серпанком, аж голова йде обертом від того п’янкого аромату.
Цього року над Донбасом дивне, високе, чисте блакитне небо. Таке яскраве, сліпуче й нескінченне, як саме життя. Пішла з повітря й землі антрацитна сірість, адже зупинилися більшість шахт. Пішла масляниста, гірка смогова завіса, бо ж і машин на дорогах дедалі менше.
Іноді абрикоси все ще припорошує пилом. Це від вибухів.
На полігонах мирної «країни лнр» відбуваються «мирні» військові навчання. Це з РФ прийшли нові танки та «Гради», тож їх обстрілюють.
Люди здригаються та хутко поспішають у справах. Окупація. Комендантська година. Лунають постріли з автоматів. «Визволителі» «захищають» місто від «фашистів».
Вона йшла між абрикосами, слухаючи відлуння далеких вибухів, і посміхалася. Знала, що в неї лише кілька хвилин життя. Що це небо та ці абрикоси стануть для неї вічністю. Але хіба ж можна стримати усмішку, дивлячись на квітучі абрикоси?
Можливо, так само йшов Христос на Голгофу.
Можливо, так само байдуже йшли поруч його кати, насолоджуючись смаком смерті й адреналіну від скоєного розп’яття.
Можливо, так само байдуже по обидва боки дороги стояли ті, хто виправдовував його страту.
Можливо!
Ми ніколи не дізнаємося, чи усміхався Він, ідучи на смерть, але я точно знаю, що усміхалася вона.
Абрикоси Донбасу! Мої білі абрикоси, схожі на янголів. Дякую, що були поруч з нею!
Страшная сила пательни
Кума на проводе. Голос патриотично-боевой. Начинает без переходов на стабильно отжатую политическую обстановку.
— Лена, шо такэ пательня?
— Сковородка, — отвечаю без расспросов, предвкушая очередное кумиганство. Ну, есть люди хулиганы и занимаются хулиганством, а у меня кума боевая, занимается исключительно кумиганством.
— А пэкэльна пательня?
— Адская сковородка, очень горячая. Пэкло — это Ад, — смеюсь я и не выдерживаю. — А шо?
— Та жарко, днем ничего в огороде не сделаешь, сижу, читаю твои кныжки, шо ты мне на сохранение оставила. Ты знаешь, даже Уголовный кодекс читала. Так понравилось! Столько нового узнала, куда, кого и по якой статье посылать. И тут, бац, в одной кныжке «пательня». Мине так это слово запало, так понравилось. Прямо хожу, а в голове «пэкэльна пательня». Как музыка ото, привяжется и аж шкварчить у голове. А тут Любку встретила, ну, ты ж помнишь нашу Любу-сарафанное радио? А та як завелась, мол, ОБСЕ ей лично сообщило, шо фсе, будут бомбить Свердловку горчичниковыми бомбами. Опять «личный приказ Ляшко, Порошенко и Обамы». У всех снова паника, а тока успокоились. Нэ, ну, понятное дело, бабы не верят, шо ОБСЕ к ней лично приезжало с докладом, но страшновато. И таку панику нагнала в магазине, шо прям хоть щас беги, бери простынь и на кладовыще. Я не выдержала, говорю ей: «Люба, да закрой ты свою пательню!»
Лена, знаешь, само с языка слетело. Говорю: от твоего языка больше вреда, чем от горчичныковых бомб. Ты ж в прошлом году крест на пузе чертила, шо на город фосфорни бомбы лично Ляшко скидував и ты его на крыле самолета видела. Ты ж в прошлом году божилась, шо видала машину-холодильник с банками органов, и прямо надписи были «Печень Ивановой К. И. 10 шт». Ты же всех мужиков призывала Свердловку от Правого Сектора защищать, а когда все в опочление записались и жареным запахло, то ты свого однояйцевого «инвалида» в погребе борщами кормила. Шо ж ты людям опять голову морочишь, люди только на мир повернули. У тебя, говорю, Люба, рот, як пэкэльна пательня. Ты когда его роззяваешь, то даже черти разбегаются.
Я смеюсь.
— От это ты ее приложила! Нормально! И че Любка?
— Замолчала, глазища выпучила и шмыг из магазину. А через два дня пришла ко мне вечером з черешней, говорит, мол, давай, мириться. Ты така умна стала, як твоя кума. Меня, говорит, так ще никто не посылав. Ты меня як ото обозвала, то у меня зуб болел, суп выкипел, кастрюля згорела и прыщ на интимном месте образовался. Ни сесть, ни сходить куды надо. Отзывай прокляття. Я, говорит, у всех поспрашивала, нихто не знает, шо это такое. Це тебя кума наблатыкала, она ж у тебя теперь западнячка. А там, люды кажуть, очень сыльна магия. Тож давай мириться, я тебе честно говорю, шо не було Ляшка з органами, а ты мне прокляття знимаешь.
Я сползаю под стол, давясь вишневым компотом.
— Сняла проклятье, колдунья?
— Н-э-э, — говорит кума, — я ей сказала, шо прокляття работает обособленно-консолидированно (у тебя в кныжке вычитала, красивое слово) и включается, когда про Правый Сектор, бомбы чи Ляшка вспоминаешь.
— Надо было списком, списком, — хохочу я, — Порошенко, Ярош, Обама.
— Не подумала, — грустнеет кума, — а ну скажи мне, шо такое «перетягнути вздовж шиї налигачем». Пенсию ж должны дать, то Олька-раша-тв объявится. У ее ж сына в четверг ОБСЕ отжатую машину отжало. Думаю, чем же ее перехрестить так интеллигентно, шоб и ее черти взялы. Налыгач подойдет, как думаешь?
Як роса…
Кума на проводе. Голос особо торжественный. Такой голос бывает у кумы когда либо чего напартизанили, либо тете Олераша-тв из магазина хренпиэс-навигацию проложили. Ну, в цивилизации джипиэс-навигатор, у нас село и зона оккупации. У нас или «хренпиэс», или «куда подальше»-навигация работает.
Кума говорит:
— Лена, это хорошо, шо ты меня жизни учила. В части приема-передачи информационного блока.
— Хм. Опять раша-тв что-то показывала?
— Та не. Я с той стороны, шо информация — она может быть одна, но понять ее можно совершенно обратно. Тьху! Я к тому, шо ты правильно говорила, шо, мол, не усьо, шо кажуть, то оно-то и есть. От сегодня, была в магазине и чуть тетю Валю не вбыла за измену Родине.
— О господи! Неужели и тетя Валя инфицировалась русизмом? Как же так, а?!
— От не перебывай! Слушай! Выводы она делает, не дослушав. Это ж сама себя в информационный капкан выводами загоняешь. Видишь, я все запомнила, про капкан. Ладно. Слушай уже. Стою, значит, в нашей «Светлане», и тетя Валя как раз скуплялась. Пенсию ж принесли, гады. И тут заходят камуфляжни. И тетя Валя до них: «Хлопчики, а вы з опочления, тьху ты, з опочленения, тьху ты, мать его туды, не выговорить, з комендатуры?»
Мальчики такие: «Да! Налоговая комендатура! А шо, бабка, хто-то обижает?» Она руками замахала: «Ой, шо вы, хлопци, не, не обижает. То я дывлюсь, таки хлопци гарни заходять, прямо як та роса на сонци. От, думаю, пидийду та скажу им». Они, значит, расцвели, заулыбались и пошли в подсобку, видимо какой-то налог отжимать.
Я не выдержала, трусит всю, думаю, вот старая карга, мы ей воду все лето носили, мы ей лекарства, мы ей продукты, дров накололи, а она «як роса на сонци-и-и-и». Щас, думаю, я ей выскажу. Подхожу к ней и говорю, шо ж ты, мол, тетя Валя на старости лет опочлению комплиментами сыплешь, не стыдно?!
А она мне: «Тьху на тебя, Людка, я ж их прокляла, а вы тупи, не заметили».
Я говорю, как же прокляла, когда ты им «ой, хлопци, вы такие гарные, как роса на сонци». А она мне: «Дура молода, вчи Шевченка. Ще Шевченко напысав: „згинуть наши вороженьки, як роса на сонци“. От я их росою назвала, шоб их сонцем выпалило, тьху».
— Лена, — говорит кума, — вот это троллинг, высший уровень. А ведь тете Вале-то 72 года. Вторая война, можно сказать, за плечами.
Молчим. За плечами ли? Дожить бы нам всем до Победы! И ничего, что тетя Валя автора перепутала. Неважно это. Главное, что на Луганщине остались те, кто верит в Победу, нашу жовто-блакытну. И знают гимн и Шевченко. И наша боевая пенсия делится с нами мудростью, как пережить эту войну, которая так похожа и непохожа на ту.
Но, если люди шутят в таких условиях, — будем жить, как сказал знаменитый киношный герой. Дабы увидеть, что над нашей Украиной самое высокое небо, которое ласкает самые зеленые поля. А роса… Ну, вы поняли.
А кума даже сделала философский вывод. Мыслищу выдала, так сказать. Об информационной войне.
— Информация, Лена, така вещь, шо не каждый знает, шо с ней делать. Це как первый раз мыть тефлонову сковородку. Вроде понимаешь, шо дура, но трешь.