Народився в Києві в 1979 році. Брав активну участь в подіях Майдану, під час гарячої фази Революції Гідності відкрив безкоштовні курси самозахисту для журналистів та активистів. З березня по серпень 2014 року був активним волонтером. Приймав участь у створенні волонтерського об’єднання «Народний тил».
З 1 серпня 2014 року добровільно пішов на фронт й відразу потрапив на штурм Савур-Могили.
На початку 2015 року був мобілізован як офіцер запасу і до конця квітня 2016 року виконував завдання на фронті в якості командира групи спеціального призначення 73-го МЦСО. Отримав поранення. Нагороджений державною нагородою медаллю «Захиснику Вітчизни» та відзнакою Генштабу «Учасник АТО».
Випустив збірку поезій «Тихотворения» (2016), а також книгу «Саур-Могила: военные дневники» (2016).
Неопубликованные стихотворения
знов місяць вповні
я горнусь в думках до тебе
шукаючи лише твоє тепло
твій запах
мариться мені сред ночі
та й уві сні тягнусь до нього
крізь сновидь кубло
хоч знаю я
що наша близкість
пекучою
як завше буде
стрімкою
так завжди було
а за тканиною тонкою
лютує лютий
дах мого намету
вітер зі сходу
пригина
хита
зігрій мене
моя кохана
зігрій
ріднесенька
буржуйочка
мала
пиши мені сонце
пиши
пиши завжди коли схочеш
нехай у рядках серед ночі
засяють лиш очі твої
відправ мені безліч дужок
безліч дужок
та крапок
коли падає сніг лапатий
ти всміхнешся ними мені
надсилай мені лінки сюди
лінки
альбоми і треки
хай лунає в моїй голові
все що слухаєш ти
десь далеко
надсилай мені світло світлин
надсилай усі свої селфі
хочу знати тебе такою
як знає тебе
твоє дзеркало
лише не питай як я
не питай
чи все тихо на фронті
хочу вимкнути звук війни
і додому
в обійми твої
кап
кап
тане сніг
із даху намету
прийшла на гостину
краплин череда
стукотить по подушці
і будить мене
ранок добрий
встаю вже
встаю
меня качает
качает меж светом и тенью
между тягой убить
желаньем любить
и ленью
а папа смотрит
смотрит как скорчившись
я кричу
свет
свет
не вижу тут чем дышу
папа
папа
зачем ты меня сохранил
вплавил в кожу мою мифрил
не берут ни пули
ни мины
и ни растяжки
неужто не видишь как тяжко
да тяжко
тут тяжко
разорви уж тело
пускай душа
возвратится к свету
и не спеша
вновь родится
с чистого же листа
папа с прищуром смотрит
я жду чуть дыша
молвит тихо и строго
живи еще
ша
как штукатурка
со старых фасадов
валятся наземь надежды одежды
а знали ли прежде смешные невежды
что мы в этом мире
лишь чёрные птицы
меж раем и адом нет четкой границы
меж светом и тьмою лишь детские лица
навек обожженные
жаром зарницы
я брежу все реже
и режу
и режу
колись мої діти
не будуть хворіти
земля батьківщини
не буде горіти
та й шрами старі
враз припинять боліти
колись
колись
а доти
борись
колись ворогів
ми зумієм спинити
і тебе в обіймах
я зможу зігріти
а потім до батька
у небо злетіти
колись
колись
а доти
борись
злетіти б за хмари
все вище і вище
там я заспокоюсь
у сяйві і тиші
тут тіло залишу
підживлювать вишні
колись
колись
а доти
борись
грійте
всіх тих хто світить
грійте
вони ще горять
щоб не загасло їх світло
грійте
коли усі сплять
когда осколок
пролетает мимо
и от тебя в трех метрах
разорвалась мина
ты понимаешь
лучше всякого психолога
астролога
целителя
теолога
что умер ты уже
а всё что дальше
бонус
дар
шанс что-то сделать же
не для пафоса
не для бахуса
не для брабуса
а для них
для детей
стариков
больных
которые разуверились в том
что мир соткан из Света
будто полный алмазов ларец
что есть лишь один Творец
а тьма и боль
лишь знаки тому
кто ищет ее
любовь
колись
через кілька років
зберуться всі хто дожив
згадати тих
хто назавжди
залишився молодим
залишився трохи кращим
ніж був
доки поруч жив
вони житимуть в спогадах вічно
вічним прикладом
й докором всім
всім тим
хто дожив донині
всім тим
хто чомусь дожив
чуєш брате мій
чи чуєш брате мій
вороги прийшли
війну принесли
час братись за зброю
нам ставать до бою
чую брате мій
ох чую брате мій
діточок вкладу
з тобою піду
яка буде доля
розділю з тобою
чуєш брате мій
чи чуєш брате мій
ворог навкруги
танки гради й ми
так вже склалась доля
нас лишилось двоє
чую брате мій
ох чую брате мій
якщо час прийшов
віддамо всю кров
тіло в землю-матінку
душу в небо батькові
чуєш брате мій
чи чуєш брате мій
………
не мовчи
брате не мовчи
а воля
недарма два має значення
і не існують нарізно вони
щоб волю мати
волю треба проявляти
щодня
щоночі
в діях і думках
надія лиш
на дію
інше крах
розквітають різнотрав’ям
спогади сумні
і невпевненість враз квітне
може так
чи ні
на безкрайньому просторі
маки степові
похилилися од вітру
ледь не до землі
вітер хвилями здіймає
море диких трав
я по ньому
наче човен
день і ніч блукав
так хотілося щоб буря
збила мене з ніг
і поглинула під співи
цвіркунів малих
марилося маревом
море степове
хмарилося хмарами
хто ж я є
какой же острой стала сталь
твоей реальности
какой же тонкой стала грань
рациональности
окопы рыть
аорту вскрыть
или любить
добро творить
как же непросто сохранить
остатки разума
в водовороте красных рек
за жаром воспаленных век
из них барханы по утру
мне выгребать
нет
не могу
но ведь смогу
смогу
смогу
стелется дым
то как будто примета
только я позабыл
к чему
хочется солнца
тепла и лета
пусть уж лучше к нему
к нему
стал в желаньях я прост
как холст
все что хочешь на нем пиши
нарисуй мне реку
над нею мост
к берегам
утонувшим в тиши
воронки
гильзы
разорванный жгут
но птицы поют
и тут
снова чищу свой автомат
руки пахнут вэдэшкой и маслом
вижу ты написала в приват
и к планшету вмиг
тянутся пальцы
они черные
в гари и в саже
так черны эти дни
без тебя
но мгновенно они светлеют
с каждым словом твоим
для меня
мені б хотілось
під блискучими снігами
сховати шрами
на землі і на душі
мені б хотілося
весняними дощами
геть змити бруд війни
і вільним йти
мені б хотілось
разом з літнім різноквіттям
травою прорости
і розквісти
мені б хотілося
осіннім листям
опасти
та забутись назавжди
лиш марно це
усе в собі нести
обгортаю себе твоїм запахом
обгортаюсь ним наче коконом
ліжко ще зночі вологе
кохання покотом
тримає в свіжих
м’яких та духмяних
спогадах
і треба вже йти
треба знайти свій дах
в камуфляж загорнути свій прах
та їхати знов
туди
де палає муляж війни
де слова до болю глухі
де лиш я
без ми
вдихаю запах волосся сина
торкаюсь щок його
своїми скронями
що може бути рідніше рідного
що може бути глибше
близького
скоро скоро ти підростеш
занадто швидко
як на мене
і татів дотик стане якимсь
тобі небажаним
зайвим геть
сороміцьким
а поки
горнись-но до мене синку
дозволь тебе обійняти
ще раз
хотів би бути тобі більш близьким
але війна знов прийшла по мене
ты просто свет
рожденный светом
из плоти света
духом свет
терпи
мой друг
уже светает
терпи
мой свет
идет рассвет
лютневий дощ
періщить по армійському намету
за рік було їх стільки наді мною
дощів й снігів
наметів і дахів
дірявих стель
птахів
дерев
кущів
снарядів
куль та мін
а ще було багато неба
зіркового
у хмарах та кометах
було багато всього наді мною
в середині ще більше відбулось
щось тихо відгулось
і маю ось себе
такого який є
де я живу
ніде
кудись іду
та нє
щось прагну
мабуть змін
хоча хто зна яких
але найбільше прагну тиші
гарячої води
й тебе
між рук своїх
в них тепло як ніде
весна
ти де
ми кляті цифри
лиш номери на папері
сердець не відкриються двері
коли штампами зичними
звичними
з екрана ледь скажуть про нас
двоє двохсотих
вісім трьохсотих
донбас
ні імен
ні віку
ні чим жили довіку
були й відгули
бачу
бачу
втомився ти вщерть від війни
не вмирають герої
під ніс бубони
та швидше
на інший канал перемкни
ми кляті цифри
лиш номери
хто ми тобі
далебі
тремтить земля
палає небо
стоїть одна у пеклі цім
дивується сама собі
людина
в шаленім вирі криків
вибухів і болю
сред люті сталі
та тринітротолуолу
досі живі її
вісімдесят кіло води
які чогось
потрапили туди
так так так так
щось знають кулемети
так так
так так
ака теж згоден з тим
так
так
мусить погодитись й людина
вона є світло
і вода
і глина
а втім
вона й
од плоті плоть
війни
— сивий янголе війни
до мене прийди
по мене прийди
як прийде час скону
час іти додому
— йди дитино
горнись-но до мене
вкрию тебе крилами
вибач що геть сивими
вкрию від війни
заберу твій біль
розчиню цю сіль
вже і не пече
вже геть не тече
лети-но до світла
ти і сам
лиш світло
хтось рахує вівців
я рахую міни
хіба знав ти про те
що під мінами спиться
так як ніде
доки криють тебе
ніхто не повзе
ніхто не іде
колишуть землю
сто двадцяті
колише і земля солдатів
лиш зрідка хтось скрикне
як земля підстрибне
ох і їбать іванич
ох і їбать
спіть хлопці
спіть
безсоння чекатиме вдома
відсипайтеся тут
ти знаєш
я все ж таки трохи радію
тому
що один я
допоки війна
впаду
і не стане ніхто на коліна
і не окропить тіло сльоза
не будеш чекати
ти серед ночі
дзвінків
есемесок коротких
«живий»
тебе не лякатимуть
речників очі
в мережі розкидані
крихти новин
не знатимеш навіть
що я «на роботі»
якщо вже «роботою»
кличуть війну
зима
пухнастим від морозу
став ящик
з рпг
здається
як торкнусь його
відразу замуркоче
притулиться до ніг
до рук піде
живопис дощу
над ліжком моїм
весно
весно
де ти
де ти
незчувся
як і рік вже промайнув
вже рідні ми
немов родина
за батька хтось
а хтось за сина
когось на ви
когось на ти
тут жарти й регіт
і сварки
та все ж брати ми
вже брати
в наметі
в полі
в сірій зоні
разом в роботі
й уві сні
брати мої
мої брати