Родился в 1983 году. Киевлянин, образование высшее (Авиационный университет), женат, детей нет.
До мобилизации занимался установкой спутниковых антенн, участник «Революции достоинства».
С самого начала АТО — волонтер. На службу в ВСУ призвался 21.04.2015. Служил в 101-й ОБрО ГШ наводчиком, а затем командиром ЗУ23–2. Демобилизовался в июле 2016-го, проведя непосредственно в зоне АТО 1 год и 1 месяц.
За время службы в армии написал художественно-исторический роман «Психи двух морей» о событиях лета 2014 г., который был издан в октябре 2016-го.
На данный момент работаю в фонде поддержки армии «Повернись живим». Пишу второй роман.
101 кінська сила
3000 обертів на хвилину, 5-та передача. Вечір співає в дзеркалах, а шини тиснуть пилюку в теплий асфальт дня, що минає. Політ на наднизький висоті, над ямами й вибоїнами, паріння над Дніпром. Московський міст, середній ряд. Праворуч, із характерним підвиванням, ліниво суне сонний тролейбус, зустрічна смуга грає у вантах тисячами вогників.
Ритмічне, удвічі швидше серця, клацання поворотника, плавне перелаштування вліво. Педаль до поліка. З напіввідкритого вікна чути шум, потужний рик мотора. Сто одна кінська сила, жадібно сьорбаючи бензин, легко крутить товсті, у два пальці, напівосі. 4000 обертів на хвилину.
Петрівка. Горить червоний, як завжди, не пам’ятаю, щоб було інакше. 3500… 3000… 2000, у правий ряд, не вимикаючи передачі. Двигун дихає повітрям, і за інерцією машина наближається до стоп-лінії. А на капоті уповільнюється віддзеркалення неба і мерехтіння ліхтарів освітлення. Жовтий.
Зелений, знов тиснеш педаль, з низів 101 кінська сила витягає тонну теплого металу і, просвистівши, наче куля, повз інші машини, ти попереду потоку. Свобода від бордюру до відбійника, від бампера до обрію. Темп.
Кирилівська церква, віраж ліворуч, праворуч і нагору, наче бойовий розворот винищувача. Десь у глушнику явно дірка, звук басистий, соковитий. Це дивний момент, коли несправність приємна, і хай так буде.
Зверху кліпає червоними очима, дивиться на місто, що ніколи не спить, телевежа. Телецентр «Олівець» і кладовище, де, нібито цураючись своїх високорангових попередників, скраєчку щільно полягали побратими. Дорогожичі, під міст, лівий ряд грюкає в підвіску залізом ливньовок, а попереду знов червоний. 2000…
Повільне дефіле до Шулявки, дві смуги — це не три, червона «мазда» стрибає з ряду в ряд, намагаючись виграти пару сотень метрів. 18 ям на Шулявському мості вже багато років. Індустріальний міст, ремонт дороги, колись тут буде хайвей, а зараз зустрічна смуга, і люки каналізацій, що стирчать з асфальту, пропливають під машиною, як ті хмари під крилом літака.
Караваєві дачі, знову на «своїй» смузі, 2500, правий ряд, 2000, 4-та передача. Підкрадаюся на зелений, традиційна яма, 3500, віраж уліво, наче авторалі, тільки в уповільненій зйомці й без штурмана, що читає стенограму траси. Червона «мазда» знову стрибає з ряду в ряд, але вже десь позаду, важлива не швидкість, а темп.
Пряма, теплий вечір свистить у дзеркалах, гуляючи салоном. Свобода від бордюру до відбійника, і вперед від бампера до обрію.
Дембєльські гроші скінчилися швидко. Той прес паперу, який дала мені держава, виявився дещо «дешевшим», ніж я сподівався. Воно й недивно: за півтора року ціни змінилися, бензин подорожчав, а жага до постійного руху, що після довгого «бойового чергування» було складно втамувати, випила швидко ту, насправді, досить щедру дяку від держави, яку можна влучно назвати «спасибі, що живий».
Якось несподівано виявилося, що нормальні люди не носять берці влітку і треба десь колядувати щось інше. Бо свої останні кросівки ти прибив цвяхами до стіни бліндажа, тіпа як сказав «до побачення» цьому світові на шляху в той, цивільний. Дивно, але розуміння «цей — той», «тут — там» приходить не одразу, і людина в камуфльованому одязі посеред цивілізації виглядає дещо незграбно.
А ще та людина прокидається вранці й шукає автомата, точніше, ще вночі прокидається, якраз під зміну постів. Ну, тобто десь там, у пампасах, — зміна постів, а тут, у цивілізації, прокидається людина. Мацає навколо, де ж та «Елла», де та холодна залізяка 82-го року випуску. Боїться, що десь пролюбив її чи вкрали. Хоча кому тут потрібен автомат, точніше там, де в кожного свій…
Але то проходить швидко, на відміну від неприємного здивування від цін і потреб цивільного життя. А й насправді, навіщо прати одяг: він брудний тепліше й рідніше, особливо та пляма на нозі, від булочки з джемом, що схожа, вибачте, на гівно, чи той ляпсус крові на коліні. Кров чужа, але по тих мештах можна історію викладати, нащо їх прати?
Але це також проходить. Вільне повітря квартири, де всі 18 квадратних метрів твої, персональні, й усі до однієї шкарпетки твої, і ти сам собі господар. Ця нова атмосфера вивітрює з тебе все те «ностальджі» за оббитим неструганими дошками бліндажем, що «там» вважали за VIP-апартаменти. Гаряча вода з крану сприймається як манна небесна, а справжні 220 вольт у розетці, без отого постійного торохтіння генератора, — то справжнє щастя. Але й дитячий захват від цілодобового, без зайвих зусиль доступу до благ цивілізації триває недовго.
І взагалі не хочеться сидіти на місці. Бо ж як можна пити пиво в барі чи дивитися на різнокаліберних бовдурів у телевізорі, коли навколо такий світ? Різнокольоровий, великий, коли цікаво доїхати до небокраю, зазирнути за обрій: а що там? Побачити море й гори, залізти на Еверест і пірнути в Маріанську впадину, мандрувати, спілкуватися, вивчати щось нове, чути нечуване і бачити небачене. Але є одне але…
Ти ховаєш глибоко в шафу все зелене і пісочне, ідеш до магазину по кросівки, хочеш, чорт забирай, червоні штани, але бачиш цінник, скоріше схожий на номер телефону. І сувора жопа реальності розбиває твої рожеві мрії про небокрай об буденність. На все: на їжу, цигарки та бензин, на червоні мешти й темні (у жодному разі не тактичні) окуляри — потрібні гроші. І зараз їх треба значно більше, ніж півтора роки тому.
Ти йшов за перемогою, був готовий загинути в бою, як герой у кіно. В якийсь момент ти зрозумів, що не все так просто і перемоги не буде. Загинути простіше тупо й негероїчно, від випадкового пострілу колеги-аватара чи нефартового прильоту якоїсь болванки з-за обрію, але перший варіант більш імовірний. Ти поставив життя на паузу і чомусь сподівався, що, коли повернешся на щиті чи зі щитом, — все буде так само. Але життя тривало, на паузі був тільки ти.
Контрасти міста, людей: незважаючи на однакову будову і «стандартну» поведінку, вони всі такі різні. Кожен має своїх проблем, знає свою правду, переборює свої проблеми і має свій персональний контекст. Коли дядя Міша вперше сів у машину, від нього віяло холодом. Він підозріло дивився навкруги, постійно намагаючись запам’ятати кожен поворот, і часто перепитував, якою вулицею ми їдемо і чому саме нею.
Ні, Міша не був шпигуном. Він був переселенцем. Його не приваблювали байки про повернення СРСР і «Русскій мір». Цей колоритний дядько був схожий на бандита з кіно, вільно ботав по фєнє й англійською. Він бачив усе із середини: як ті, хто ще вчора ковтали оковиту попід тином, отримавши зброю, вдиралися до чужих будинків, грабували й відбирали машини, не цікавлячись політичними вподобаннями.
Міша адекватно розмірковував, смішно розмовляв українською і навіть спонсорував якийсь спецпідрозділ ЗСУ. Але все то сталося згодом, як і наше знайомство. Тільки-но приїхавши до Києва, мужчина був розгублений і злий на весь світ. Він більше нагадував здичавілого собаку, якого загнали в глухий кут: навіжені очі, короткі фрази, підозріла поведінка і страх, захований за агресією. Виходячи з машини, він озирався на всі боки і завжди йшов до свого будинку новою дорогою…
Десь одинадцята вечора. Це місто ніколи не спить, воно лише змінює свій вигляд. Від сірих жакетів у жовтих маршрутках до рожевих жилетів на сміттєвозах. І ріже око неоном реклам. Спальні райони ще блимають вікнами, центр ще гуляє, п’є гірке з запахом хліба пиво. Клуби відчиняють свої двері, а кам’янолиці секьюріті починають фейсконтроль. Кінотеатри готуються виплюнути в ніч чергових глядачів. Емоції, обговорення: кіно-гавно чи, навпаки, шедевр. Яка, власне, різниця: літо, молодість, пригоди…
Але в міста, що ніколи не спить, є серце. Ні, це не центр, і там немає аромату дорогих парфумів. Пульсуючий людьми й гудками локомотивів вокзал. Старий, класичний, родом з минулого сторіччя — північний, і новомодний, весь зі скла й металу, термінал південного. Поруч церква, магазини, навколо аж три «Макдональдза» і справжній «КФС». Мало хто з місцевих знає, що пан Сандерс — засновник «КФС» — був морським піхотинцем.
Тут завжди людно, його величність розклад не цікавить, де сонце і чому місяць ховається за холодним дощем. Потяги приходять, потяги відправляються. Тут цілодобово можна купити сигарети й журнал, випити кави і знайти собі нічної втіхи. Дивні цигани та смердючі бомжі органічно перемішані з туристами у трекінговому одязі й людьми у формі. У залі очікування хтось, яз завжди, спить, по коліях іде, грюка молотком у букси вагонів механік. У нього на плечі радіостанція, вона шипить і щось розповідає, як справжня…
За дві хвилини одинадцята приходить сірий потяг. Такий, як усі інші, Хюндай Інтерсіті. Той самий, що ставав посеред поля в мороз, той самий, що має репнуту раму, той дорогий і комфортний, наче літак, що за якихось 6 годин забирає тебе з одного життя і кидає в інше. Цей потяг особливий…
Рано чи пізно ти опинишся тут. Вийдеш із залізної бляшанки, що гойдається на рейках, мов колиска, але летить уперед крізь захід сонця або завірюху, мов снаряд. Усе минає, і будь-який стан тимчасовий, кожна дорога добігає кінця. І, якщо тобі підфартить, потяг привезе тебе додому, ти винесеш великий рюкзак на перон, кинеш його просто на землю і, незважаючи на всі правила й погоду, затягнеш сигарку, на повні груди. І це буде не початок нового життя, а лише кінець старого.
Вони сіли, тримаючись за руки. Не відпускаючи її тендітної долоні, він кинув свій зелений мішок у багажник. Вона застрибнула в машину, наче птаха. У світлі ліхтарів блищать обручки, у темряві нічній палають очі. Вони дивляться один на одного і мовчать. Так дивно, але здається, що їм слова просто непотрібні: вони спілкуються поглядом, мовою тіла й перекачують терабайти почуттів через дотик долонь.
Машина їде повз генштаб, мотор розслаблено співає тиху пісню, де приспівом гримить на ямах підвіска. Ліворуч лишається затягнуте в колючку посольство РФ, таке вороже й холодне візуально. Весь світ живе в тих вогниках на капоті, що спалахують, пробігають повз, ховаються за боковою стійкою і зникають десь позаду.
А їм плювати, вони дивляться один в одного, без слів, не відпускаючи долоней. І дивне відчуття: вона тримається за нього, наче за кам’яну стіну, впевнено. Тепер, от саме зараз, вона не боїться нічого. А він…
А він тримається за неї, наче сліпий за поводиря. Цей світ йому, напевно, чужим здається, і вона — єдиний його друг. І він боїться її втратити, а вона — його. Тому й тримаються один одного. І мовчать…
У процедурі повернення важливу роль відіграє оточення і, передусім, близькі. Можна бути сто разів патріотом і двісті разів «суворим мужчиною», але, зазирнувши вглиб себе, спитай: навіщо все це було, що ти там забув і яких цілей домагався? І в тій безодні, що живе в тобі, все одно так чи інакше відповідь буде приблизно однакова: захист.
Дядю Міша як підмінили. Коли він сів до мене в машину, я його не впізнав. Цей гаврік виграв мільйон чи знайшов скарб? Упевнений у собі чолов’яга аж світився, наче та лампочка. Де той переляканий і злий вовк, що без упину крутив на пальці золоту каблучку, схожу на гайку?
Здавалося, це зовсім інша людина. Їхали довго, продираючись заторами великого міста. Він розповідав про сім’ю, трьох доньок та їхні шкільні успіхи. І про тещу, що сумує за телеканалом «росія 24». «Нєт, она нє вата, просто прівичка», — посміхаючись, коментував Міша цю дивну ностальгію.
Я дивувався цим метаморфозам, а мій пасажир розповідав, якось весело і дивно, про свій будинок в Авдіївці й про те, який Київ величний і красивий. Міша змінився й ожив, а секрет був простий. Він знайшов роботу і знову банально відчув землю під ногами.
Місто блимає стоп-сигналами багатокілометрових тягучок. Сто одна кінська сила повільно суне вперед. Двигун сьорбає бензин, часто дихаючи кожним циліндром. Суміш палива й повітря, стиснута десятикратно, вибухає, внаслідок «пострілу» свічки запалювання, в замкнутому просторі камери згоряння. Поршень іде донизу, обертаючи колінчастий вал, чотири циліндри, два вибухи на один оберт, навіть на холостому ходу: 800 обертів на хвилину. Всередині майже війна, і холодний метал назовні.
Ти ж пішов не за медалями чи шаною, ти ж нормальний чувак, самодостатній і адекватний. Там не тхне грошима й визнанням, ти це знав і пішов, щоб захистити родину. Зробити так, щоб той бардак і бруд, у якому ти варився останній рік-півтора, ніколи, чуєш — ніколи, не оселився тут, у тебе вдома. Де дружина, діти й мама, ті, що є, були чи неодмінно будуть. Батьківщина і родина — то різні речі, але якщо просто, то з масиву родин складається Батьківщина, так чи інакше.
Зараз ти повернувся. І коли на зміну погоди в тебе нестерпно болить шия, коли ти наново вчишся жити в цьому світі, що прогресував і рухався вперед; коли ти розумієш, що друзі, які були в тебе «до», — це чужі тобі люди, а нові товариші, що з’явилися «під час», — насправді не такі й близькі, — важливо знати, що все це не марно. І мати тих «безпечних людей», які приймуть тебе в будь-якому стані.
А стани змінюють один одного, наче дерева за вікном, коли їдеш тим самим Інтерсіті. Ти посміхаєшся, а за мить — ненавидиш увесь світ, за дві хвилини вже готовий перевернути гори, а ще за годину — думаєш про самогубство. Ти серйозно розмірковуєш над тим, що краще — петля чи таблетки, але, відклавши вирішення цього питання на завтра, з настанням нового дня розумієш, що маєш досить багато зобов’язань перед цим світом і мандрівка на той — відкладається.
Ти маєш про когось піклуватися й за щось відповідати. То такий сенс життя, нехай, може, і надуманий, нехай тимчасовий, але справжній. Кругова порука: ти мені — я тобі. Головне лише домовитись одразу, «підписати пакт» підвищеної толерантності й довіри, поваги до власного простору і страху. Страхів, насправді, виникає чимало.
Там усе було просто: бий або біжи, виконуй наказ, стріляй, коли буде треба. Ворог попереду, свої також не подарунки, але то свої, як мінімум. А тут… Хто є друг, хто ворог — визначити складно. Гроші, бізнесові інтереси, репутації й мотивації, питання «хто більше герой» і «як воно було насправді», «навіщо ти туди пішов» і «коли це все скінчиться» виїдають мозок. Ну й дійсно, я що — генерал, щоб знати, коли воно скінчиться?
Люди вимагають швидких рішень і простих відповідей, але так не буває. От не буває, і все тут. Просто сказати: «йди працювати», а ви посидіть рік чи більше в стані, коли гроші тобі платять за те, що ти просто є і живий! Спочатку із цивільного життя, де ти «пахав» з ранку до ночі, потрапляєш у середовище, де нормальним є працювати десь 4 години на добу, а іноді й менше. Звісно, що ти все швидко побудуєш і поробиш, але не можеш піти додому після виконання роботи. То який сенс квапитися?
І це як наркотик: спочатку класно й весело, а потім уже не можеш інакше. Дуже просто — впасти донизу, звикнути жити в землі й не планувати на післязавтра. Просто довірити захист тіла спинному мозкові. Зворотня ж еволюція болюча. Маєш тримати язика за зубами й кулаки в кишенях, думати головою, день у день розв’язуючи однакові питання. Знову вчитися жити за вигаданими правилами, де папірець із потрібною печаткою іноді важить більше, ніж металеві двері кімнати, за якими той папірець дають.
І ти починаєш дорослішати наново…
А потім настає осінь, ховає сонце за хмарами, поливаючи місто дощами. Це красиво й навіть романтично, коли сидиш у теплій кімнаті й дивишся на краплі крізь вікно. У такі моменти на згадку спадає багнюка, що липне кілограмами на ноги, і в глибині душі ти радієш, що то скінчилося для тебе. Радієш і співчуваєш усім тим, хто от прямо зараз десь там. Поки, підіймаючи фонтани брудної води, ти в теплі й під музику мандруєш містом, ті люди — на варті, вдивляються в горизонт і тримають на своїх плечах твоє мирне небо. І чомусь тобі стає соромно за те, що ти тут, а вони там…
Шини чемно трамбують осінню мряку в побитий асфальт. Чотири циліндри тихо співають нескінченну, придушену «Євро-4» до сто однієї кінської сили, але динамічну пісню. Світлофори вітаються, кліпаючи жовтими очима, від межі ближнього світла фар і до схованого в кам’яних джунглях міста обрію. Ніч.
Магнітола співає «Wish you were here», і слова, згасаючи, вилітають назовні, разом з димом сигарет і теплом, крізь щілину приспущеного вікна. Синій дим зникає за кормою, пісня тихне, але це тепло робить місто, що ніколи не спить, таким рідним і своїм.
Місто дивиться на тебе очима поліцейських і повій, що, мов бур’ян, поросли біля каменюки, яку десь далеко на сході звуть дивним словом «поребрик». Останні перехожі, хитаючись і підтримуючи один одного, пірнають у темні двори, де швидкоплинність часу змінює дитячі майданчики на стихійні парковки.
Шашка на даху — як маяк. Людина під ліхтарем здіймає руку. Дивно: в епоху «Uber» звичайний грач на тротуарі — немов той реліктовий мамонт. Мо, смартфон у людини розрядився? Чи гроші скінчились, чи може з Інтернетом біда? У цивілізованому місті наколядувати шаровий Wi-Fi не так уже й складно. Хоча яка, власне, різниця?
Обережно, щоб не обляпати брудом «клієнта», зупиняєш машину, намагаєшся вгадати, що це за мужик і куди він викинув повістку. Злий розум малює контраст: неоновий дим нічних клубів і пороховий сморід опорника, де ти стирчав багато місяців. Що це? Заздрість, зневага, образа на те, що цього мокрого вечора ти, незважаючи ні на що, все одно повезеш його в теплу квартиру, бо така твоя робота і ти сам її обрав?
— Троєщина, Фестивальний?
— 100.
— Поїхали…
Діалог стандартний, на диво, без торгів, хоча ціна адекватна. Можливо, чоловік просто втомився й хоче додому чи просто гуляв містом і нагулявся.
Років 30–35, пристойно вдягнений, тверезий, що дивно в цей час. Питає, чи можна палити. Це, мабуть, неправильно, але курець мені «рідніший». Голос нейтральний, без знаку «+» чи «—», просто нуль, але питання звучить ввічливо і дружньо.
— Паліть, нема питань, попільничка на шахті між сидіннями.
Є люди говіркі, бувають навіть занадто. Теми різні: політика, жінки, робота. Така собі «таксотерапія», ефект попутника в поїзді, коли ти розповідаєш йому те, що давно таїв у собі. Точно знаючи, що вранці поїзд дістанеться пункту призначення і ви ніколи більше не побачитеся.
Цей мовчить. Смартфон працює, гроші не скінчились, мандрує Інтернетом. Підсвітка телефона дістає з темряви кам’яне обличчя, чисто виголене, на шиї дорога краватка.
Хто ти, незнайомець? Банківський службовець чи ресторатор? Чи знаєш, як воно — полишити все й потім починати знову? Чи знаєш, як гуде земля, як світиться небо, як соромно приходити на кладовище потім, як соромно бути живим? Чи знаєш?
Ніч співає вітром, що заблукав між радіатором і заднім склом, дим витікає назовні, повільно падаючи на теплу дорогу. Магнітола співає музику ночі, мелодійний український рок зі змістовим навантаженням на текст. Ліхтарі бігають по капотові, відображаючись у дзеркалах, дивовижним намистом тікають назад у темряву.
Є така пісня — «Brothers in arms» від Dire straits — про трагедію і безглуздість війни. Так, війна — це погано, але чи мали ми вибір? У нічному ефірі грає її кавер, переклад довільний, і якби не наші реалії, її можна було б асоціювати з Афганістаном чи Чечнею. «Эти горы до неба»… Але в нас є свої гори, за які лилася кров. Кілька років тому слово «терикон» здавалося таким дивним і далеким…
Пасажир просить зробити гучніше, і вперше на його обличчі в темряві салону видно емоцію: він плаче, тихо, одним правим оком — ліве вставне, блищить і безглуздо дивиться прямо… Не знаю як, але спиною відчуваю, що йому — теж соромно бути живим у цьому світі.
Ніч сховала мільйон машин у дворах, підземних парковках, розкидала їх по узбіччях провулків. Блимаючи блакитними діодами, автівки сплять, набирають сили, чекають нового дня. Дорогі мерседеси і бюджетні ланоси відпочивають, щоб завтра наново виїхати на вулиці, кружляти хитро закрученими розв’язками та естакадами, стояти в заторах, стикатися в курйозних ДТП, змагатися у світлофорних перегонах.
Свобода. Від бампера до обрію, від бордюру до відбійника. Дорога пуста, всі три ряди мої, точніш наші, бо той чувак позаду — свій, дарма що дорога краватка і крутий костюм. Без слів і паролів, особлива енергетика єднає тих, кому соромно ходити на кладовище, тих, хто лишив позаду старе життя й обрав свободу.
Немов яхта під вітрилами, розслаблено, майже нечутно пустими вулицями пливе чорна машина. Сто одна кінська сила впевнено суне вперед. Мокрий вітер, наче морський бріз, заповнює салон крізь відкриті вікна, ліва рука виставлена вперед і хапає повітря долонею.
Байдуже й холодно вниз дивляться ліхтарі, правий поворотник, шепіт бруду біля бордюру, аварійка.
— Фестивальний, приїхали. Грошей не треба, бережи себе, брат…
У психології є поняття «тригер», дослівно з англійської — «вмикач». Це явище, зазвичай звук, запах або візуальний образ, що вмикає певні емоції й повертає тебе назад у часі, в той момент, коли було скрутно, чи небезпечно, чи просто страшно.
Дивна штука: я не лякаюся петард, що періодично бабахають під вікном. Це зовсім не схоже ні на артобстріл, ні на стрілецький бій. Взагалі-то я знаю, що, навіть якби під вікном хтось шмаляв з автомата, це мене б не дуже бентежило. Мозок автоматично робить усі «обчислення». І розмірковуючи над тим, а чи нормально це — не боятися петард під вікном, маю лише одну відповідь: товсті стіни, нічого не трапиться. Це, мать його, досвід.
Не лякатися петард — не означає не лякатися нічого. Сміттєвоз, що гримить тими контейнерами під вікнами, то значно гірше. Один, але потужний, соковитий удар контейнера в кузов, змушує на секунду завмерти серце. Іноді цей звук навіть намагається кинути тебе на підлогу, підкошуючи ноги. А потім трусяться руки, і ти куриш на балконі, дивлячись на жовту вантажівку з маячком.
Чортів інстинкт: удар металу об метал чомусь схожий на вибух снаряду. Як, насправді, добре, що сміттєвоз їздить нечасто і працює за графіком. Організм не дурний, адаптується. Мов мисливець, що стоїть «на номері», ти підсвідомо чекаєш ті комунальні служби наступного дня. Удар контейнера у кузов все одно змушує тебе здригнутися мимоволі. Але сьогодні ти готовий, на сторожі. І ця боротьба з власним страхом, з інстинктом самозбереження триває постійно з перемінним успіхом, клятий сміттєвоз…
Вечір полива дощем старе місто. Місто ніколи не спить, воно постійно живе, народжується і помирає. В очах ще чистих калюж живуть ліхтарі. Люди тікають з роботи і квапляться додому. Дощ сховав під парасольки поодиноких перехожих. Вони стали однаковими, сховавши від холодної води свої яскраві індивідуальності, дорогі смартфони й незвичайні зачіски. Як клони, всі кудись пливуть, наче їх затягує течія, струмок холодної води, що тече попід бордюром, весело і живо, аж поки не зникне в проваллі міської каналізації.
На заднє сидіння, поспіхом складаючи парасольку, застрибує парочка. Називають адресу, чують тариф і, не маючи в цей час альтернативи, погоджуються. Мотор співає, ці двоє, обіймаючись, грайливо щось там шепочуть один одному на вухо, аж плямкає. Молоді, веселі й трохи п’яні. Флюїди кохання розливаються салоном, лишаючись романтичним осадом на запітнілих вікнах. Маю відчуття, що я тут зайвий.
Їдемо. Роблю музичку голосніше, намагаючись не дивитися в салонне дзеркало, хоча, по-чесному, чомусь дуже хочеться. Ця нездорова цікавість іноді мене лякає. Ну, власне, що тут такого, люди собі й люди, яка різниця, що вони там роблять. Може, їм просто більше нема де усамітнитись?
Власний простір. Це те, чого ніколи немає в армії. Ти маєш бути одним сірником із пачки, картою з колоди, але не індивідуальністю. Мо, навіть не так: дарма що ти яскравий чи самобутній, ти маєш бути гвинтиком великого механізму. І лише так він працює.
Ти завжди на людях: 24 години на добу, 7 днів на тиждень, 365 днів на рік хтось на тебе дивиться або просто існує поруч. Що б ти не робив, чим би не займався, маєш зважати на оточення, а оточення — на тебе. І, розмовляючи по телефону з «великою землею», намагаєшся сховатися. Транслюєш додому всю ту ніжність і турботу, на яку зараз здатен, — таємно.
Зграя самців не терпить слабких. І хоча слабкими є всі поголовно: кожен має свої почуття і свою персональну тугу за домом — то не можна виносити в люди. Суворі правила, суворі мужчини, суворе життя не дають прав на ніжність і сумніви. Не на людях. На жаль, не завжди ти можеш сховатись, і буває так, що говориш ти «холодно» до своїх: дружини, дитини чи мами. А вони не бачать твоїх палаючих тугою за домом очей, чують лише твій сталевий голос, і тим ти їх раниш. Ти це відчуваєш і не можеш вдіяти аж нічого…
Десь позаду ритмічні рухи, і явно хтось вперся коліном у сидіння. Коли музика затихає, міняючи ритм, або під зміну пісень, чути тихий стогін і часте дихання. Думаю, чи слід нагадати «закоханим», що лишилося ще хвилин з десять поїздки, чи, навпаки, не встрягати в процес? Мені невідомо, на якій стадії вони зараз, а спитати якось соромно, та і, мабуть, це буде не дуже доречно.
Придушений крик, роблю вигляд, що мене тут немає, напевне, червоний як рак, у темряві не видно. Через пару хвилин голос: «Зупинить біля гуртожитку, будь ласка». Все ясно, що там й думати: інститут, гуртожиток, доля молодьожная така, як-то кажуть, «знаєм, плавалі». Це вам, діти, татків дарунок…
Зупиняємося, вмикаю освітлення салону. В колі світла з’являются руки, що тримають портмоне. Руки витягають гроші, й на сидіння, а потім на підлогу, «в ноги» правого пасажира, падає клаптик паперу. Підіймаю та передаю рукам, випадково бачу напис «ПОВІСТКА». Обертаюся на нього, з питанням дивлюся хлопцю у вічі. А той посміхається і гордо так каже: «Завтра вранці».
А дощ падає з чорного неба на освітлену лише фарами землю. Хтозна, може, так треба, може, це знак, що слід повертатися, що в мене є свій дім і там мене чекають. Так само чекають, як і півтора роки тому. Намагаючись вижити там, ти вбивав своє життя тут, повільно й вишукано. Час виправляти помилки.
Притискаючи плечем телефон до вуха, на заднє сидіння вмостилася шикарна дама. Вона закинула на сидіння сумку й парасолю. Салон налився ароматом французьких парфумів, а салоном побігли сонячні зайчики від дорогих прикрас. Макіяж, одяг, манікюр. Годинник… Якщо порівняти вартість усього цього антуражу з ціною машини, то автомобіль явно пасе задніх.
— Вільний? — затуливши мобільний долонею, смішно вказуючи вперед довжелезним, блискучим кігтем на увінчаному діамантом пальці, «шикарна дама» задає напрямок руху автомобіля. Наче не менш ніж англійська королева командує своєму вірнопідданому: «Кучєр, трогай». І машина їде вперед.
Останнє сонце пестить землю. Вже холодна осінь, середина дня, тисячі моторів дирчать у довгому заторі. Випиваючи сотні літрів бензину на секунду, довга змія з автомобілів повільно повзе вниз бульваром Лесі Українки. Як завжди, хтось дуже розумний намагався зекономити 5 хвилин. Не пропустив іншу машину і тепер стоїть уже дві години з обдертим боком. Хтось запізнився на роботу, десь не сталося підписання контракту, карета швидкої — вже нікуди не поспішає. Сирена мовчить, білий «Форд-Транзит» із червоною смугою покірно сунеться в нескінченному потоці машин. Не довезли…
Пробка — це не страшно, деякий час після демобілізації я стояв у заторах із задоволенням, мов та губка вбираючи в себе свинцевий сморід вулиць. Півтора року на свіжому повітрі давалися взнаки. Зараз затори — то вже буденність, пасажирка часу не втрачає, телефоном вирішуючи якісь справи…
Нарешті вона замовкає, і в салоні зависає гнітюча тиша. Коли є про що говорити, то за розмовою час плине наче гірська річка. Але різниця в соціальному статусі чи вподобаннях іноді робить розмову складною. Чи просто неможливою. Ну правда, що я можу спитати в людини, яка на пальці носить увесь мій прибуток за рік? Ми настільки різні, ми просто живемо в різних світах. Про що нам розмовляти? Про шарові опори чи ціни на бензин? Про політику? Чи, може, про війну?
Ми розв’язуємо різні проблеми, і якщо мій порядок денний — це десять літрів бензину і питання, як оминути яму на дорозі, то люди, що оселилися в її айфоні, явно розмовляють про якісь вагони з борошном, котрі загубилися десь між Яготином і Шепетівкою. Їй чхати на яму, мені не зрозуміло, як можна загубити цілий поїзд.
Різні рівні відповідальності, різні рівні розуміння. Це як питати генерала, де на опорніку копати туалет, або звертатися до президента, щоб налагодив постачання шкарпеток. Можливо, саме тому і є та складна структура з різних установ і людей, що стоїть між високим начальством і людиною. І, на жаль, якщо «серединка» робить свою справу погано, зусилля обох кінцівок ланки — марні…
І в такі моменти розумієш: що більша твоя «вага», то більша й відповідальність. І, попри дорогі парфуми або круте авто, ти є заручником своїх статків, посади й ролі в суспільстві. Гроші надають свободу пересування, але забирають свободу поведінки. Робота відбирає сім’ю, а злі люди можуть відібрати все інше.
Врешті-решт оминаємо місце ДТП, лишаючи позаду дві майже не пошкоджені автівки, що стали причиною чергового локального колапсу в місті. Радіючи вільному асфальтові, машина стрибає вперед. Дірявий глушник реве, наче під капотом не 101, а всі 300 коней, вільна дорога — то завжди добре. Насолоджуючись цією свободою (від бордюру до бордюру), згадую, що досі не знаю адреси, куди ми їдемо. Питаю.
— Друже, мені треба в фонд, — командним тоном заявляє пасажирка, не додаючи жодних деталей.
Пані забула, що таксі — це не її персональний водій, який знає, де це «фонд». Той уже напевно має знати, де «фонд», «ресторан», «клуб» чи «місце, де живе тьотя Мотя із собачкою». Але я — не він. Він не я, і ми ніколи не зможемо помінятися місцями. Сидіти наче пес на ланцюзі й виконувати забаганки шефа — це не моє. Я обираю свободу, нехай не таку ситу, але свою, персональну, від бордюру до відбійника, від бампера до обрію…
— Вибачте, пані, чи можете ви назвати адресу?
— Забула адресу, не пам’ятаю, волонтерський, великий, армії допомагає. Зазвичай фірма перераховує їм гроші, але зараз хочу сама. У мене син там, на сході, …бригада, розумієте? — сказала вона з гордістю. — Хоча що ви розумієте? Ви ж таксист, — і в цих словах віяло відчаєм.
А я не знав, що відповісти. Закляк і мовчки відвіз, куди треба. Взяв гроші й відрахував решту, від’їхав, припаркувався й довго курив, намагаючись зрозуміти, як же так вийшло. Все просто і складно водночас. Стереотипи правлять думками і світом, прислів’я «судять по одежинці» спрацювало в обидва боки.
Не кращим чином…
А ввечорі знову був дядя Міша, що вперше їхав не сам, а з жінкою. Полишивши дітей на тещу, вони зібрались у театр, певне, вперше за останні кілька років, а то й за життя. Красиво вдягнені, з усмішками, вони сіли позаду. Міша показово відкрив дружині двері, подав руку й театрально вклонився. Мужчина був схожий скоріш на закоханого студента, ніж на напівбандита зі сходу.
Вечір танцював на капоті відображенням ліхтарів і зірок. Небо відкрилося. Жодної хмарини. Можливо, в останнє до весни, місяць гордовито спостерігав за людьми з чистого неба. А люди, такі маленькі й смішні, багаті й бідні, немов мурахи, лазили по планеті, народжувались і вмирали, вбивали один одного, плакали і сміялись, водили таксі чи танки…
На задньому сидінні панувала ідилія. Мабуть, так само, як багато років тому, він і вона, люди, що пройшли півжиття поруч, ніжно трималися за руки. Мабуть, вона згадувала, як чекала його з розборок у буремні 90-ті, а він — як, наче злодій, лазив до неї на другий поверх, намагаючись не випустити з зубів довжелезну макіївську троянду, колись у 80-х. Їхнє життя змінилось, як і в тисяч людей, яких закрутило у вирі подій, не питаючи на те згоди.
І нове життя кинуло виклик, даруючи певну свободу. Час неможливо зупинити: все тече й міняється, ідеали відмирають, їх змінюють інші. Трагедії перетворюються на фарс, і за зміною дня й ночі ти не помічаєш змін у собі, плавної трансформації свідомості, на яку впливає оточення. Жорно історії меле людей без жалю. І в час потрясінь ти ліпиш себе наново. Що вийде з того борошна, м’яка булка чи золотий, але твердий і неїстівний батон, — лише твоя відповідальність. Головне — не згоріти в цій печі.
Ззаду задзвонив телефон, Міша взяв слухавку і йому там щось сказали. Розмова була коротка, але він перепитав: «Точно, горит? Ладно». Його голос спочатку змінився і став грубим, а потім пом’якшав, і він сумно доповів дружині: «Звоніл сосєд, только что в наш дом попал снаряд, ну, в общем, горит он, тушить нєкому, возвращаться больше нєкуда». Голос дяді Міши звучав розгублено…
Дружина ніжно обійняла його й просто сказала: «Горит, и х@й с ним, теперь наш дом здесь». Міша посміхнувся: «Ти права, дорогая, идем в театр!»
…Вечір розрізали надвоє червоні фонарі стоп-сигналу. Пригальмувавши свій політ, чорна машина підсвітила двори правим поворотником, задня передача, парковка. Двигун заглушено, на тахометрі нуль. Нічну тишу рве тріск глушника, який остиває. Магнітола мовчить, за вікно летить недопалок, із шипінням помираючи в калюжі. Свобода жити як заманеться і де забажаєш, думати вільно й займатись улюбленою справою — не дається даремно. Свобода — не подарунок, а коштовний товар. За який треба боротися.
Свобода в кожного своя, свобода від бордюру до відбійника, від бампера до обрію, і сто одна кінська сила, що летить за небокрай. Крізь ніч. Але завжди повертається додому, там де добре і чекають…