ати наукове визначення засушеній рибі до пива Ховрашкевич, та Стратон Стратонович вдруге підняв руку.
— Я кінчаю, — розсердився Ховрашкевич. Глянув у вікно, за яким, наче осколок розбитого дзеркала, виблискував трикутничок дніпровських вод. — Так-от я й кажу: з допомогою мотузків на Дніпрі, та й не тільки на Дніпрі, а й на Прип'яті, заводять моторки, прикріплюють ними теплоходи до причалів…
— І прив'язують бичків до пеньків, — підвівся Ковбик і цим самим дав зрозуміти своєму улюбленцю, що його терпінням і любов'ю зловживати не можна. — Хто ще бажає виступити з приводу цього питання.
Та Ховрашкевич не здавався. Оскільки Михайла Танасовича ми вже знаємо, то скажемо коротко, що Ховрашкевич закінчив на тому, що було б значно краще, якби голка йшла за ниткою. Але до цього б він перейшов ще через дві пропозиції. Перша полягала в тому, щоб економити на голках і шити шапки просто нитками. Ця пропозиція була зустрінута тією тишею, яка буває тільки перед бурею, і Ховрашкевич, подумавши, що йому заздрять, негайно висунув другу: економити на нитках, а шити лише голками. Оскільки й цю пропозицію зустріли одноголосним мовчанням, Ховрашкевич розохотився і пішов далі: шапки треба не шити, а клеїти. Клей виготовляти з відходів сировини, скажімо, з кишечок ондатр.
— Оце, я вам скажу, і є резерви в резервах, — закінчив він переможно і обвів поглядом присутніх, ніби запитуючи: «Ну, як дав Ховрашкевич?»
«Геніально. Краще не скажеш, — відповідали йому очі колег. — Ти, Ховрашкевич, просто молодець».
— Геніально, — підтвердив уголос Ковбик.
Тільки після цього у кабінеті почав наростати незрозумілий і загрозливий шум. Ховрашкевич з переляку ледь не зрікся свого відкриття, але вже було пізно. Ідею Ховрашкевича незабаром схвалили і запропонували підготувати необхідну документацію. Підготовлені папери, як і його думку, затвердили й незабаром підкріпили першими преміальними…
Однак через півмісяця фіндіпошівці, що уже працювали над тим, щоб нитку прирівняти до жилки, повністю відкинули теорію міцності клею Ховрашкевича і науково довели: клей нитки не замінить.
Ховрашкевич пішов на компроміс: відкинув і клей, і нитку. Бо згадав розмову у курильні про виведення шапкоподібної тваринки, яка б мала хутро ондатри й форму шапки. Ця думка гостро, як голка, застрягла у нього в голові й червоною ниткою проходила через усі його роздуми. «Треба схрестити ондатру, треба схрестити ондатру», — вистукував пульс у його скронях, як домашні ходики. Але з ким? Яка тваринка схожа на шапку?
— Ерінацеус! — зірвався він із стільця. — Ерінацеус! — вигукнув Ховрашкевич по-латині голосом Архімеда.
У своїх винаходах він завжди рівнявся на великих. І завжди від чогось відштовхувався. Цього разу він відштовхнувся від кількох голок одразу, які хтось знову застромив у стілець.
— Ерінацеус! — з пристрастю Архімеда повторив він, перетинаючи віддаль між своїм стільцем та кабінетом Стратона Стратоновича.
— Ерінацеус! — сказав він Стратону Стратоновичу, ще тоді й не підозрюючи, що цей вигук Ховрашкевича згодом увійде в усі енциклопедії світу і в перекладі на мову того народу, якою видана енциклопедія, це слово означатиме ЇЖАК[2]. — їжак, рід комахоїдних ссавців. Тіло коротке, щільне. Здатне округлятися, як шапка. Спина вкрита твердими голками. Живляться їжаки безхребетними і дуже активні вночі. Їжак. Тільки їжак! Ночей не досипатиму. Віднині ми будемо вирощувати для потреб трудящих готову шапку. Першими в світі. Чуєте: першими в світі! — кричав Ховрашкевич, і від того крику у кабінеті Ковбика обсипалася стеля й тремтіла вода в карафці.
Так була винайдена «Третя теорія», що асоціювалася у Ховрашкевича з п'ятою Симфонією Бетховена ван Людвіга і третім законом Ісаака Ньютона. Але подібність, повторюємо, була чисто цифрова.
Мурченко сидів у готелі й плакав. Розгублений і трохи схвильований Сідалковський походжав по двоспальному номеру, наче капітан по палубі перед початком шторму, і давав розпорядження, яких команда не збиралася виконувати. Славатій на нього не звертав уваги, а Тамара, що сиділа в кріслі, тільки похитувала ногою й іронічно посміхалася. Сідалковського ця картина нервувала, як тореадора флегматичний бик.
— Славо, — повторював Сідалковський. — У такому стані ви не можете служити взірцем для підростаючих поколінь. Встаньте. Витріть очі рушником і не утворюйте в готелі вавілонських рік.
— Сідалковський, ви демагог і периферія. Ти мене обдурив, — глянув поверх окулярів Мурченко. — Ви мене всі обдурюєте. — Мурченко підвівся і почав підтримувати стіну, яка, здалося йому, не хотіла підтримувати його. Стіна раптом повисла, ніби небо під крилом літака, що йшов на посадку, і Мурченко перелякано, але впевнено й твердо зайняв попереднє положення.
Сідалковський підійшов до нього, узяв під пахви і голосно повідомив:
— Славо, катання на яхті відміняється. Робіть оргвисновки…
Він не договорив. У двері постукали.
— Товариші, треба й совість мати. Уже всі відпочивають. Ви не вдома — в готелі, — невдоволено нагадала адміністраторка. — А жінкам, — додала вона і глянула на Тамару змішаним поглядом любові й ненависті, — у номері, між іншим, дозволяється бути тільки до 23-ї години.
— Сідалковський, чув? — засміявся Славатій. — До двадцять третьої години. Совість, у тебе є? — передражнив Мурченко адміністраторку й зареготав: — Ха-ха-ха!
— Мені пора, — Тамара підхопилася.
— Виховна година закінчена. Діткам пора спати. — Сідалковський підійшов до Мурченка, взяв його в свої обійми і кинув прямо на постіль, не знімаючи з нього ні одягу, ні черевиків.
Та Слава його не відпускав. Обхопив Сідалковського за шию, намагаючись поцілувати в щоку.
— Ляжте, — наказав Сідалковський. — Хай солодкий сон рятує вас від гіркого цирозу!
— Сідалковський, я не алкоголік, — образився Славатій. — Чуєте? Я пив в ім'я дружби! — Мурченко упав на подушку — йому стало недобре. — І з солідарності, — додав він.
Стеля пішла обертом, як під куполом цирку. Славатій сів, потряс головою, ніби кіт, якого витягли з ванни, і йому начебто полегшало.
— Прощавайте, Славо! До кращих часів! До нових зустрічей! — сказав з порога Сідалковський.
— Слава «Фіндіпошу»! — гукнув Мурченко, коли Сідалковський з Тамарою щезли по той бік дверей. — Привіт Стратону Стратоновичу!
Та Сідалковський уже цього не чув. Він походжав по спустілій Бессарабській площі, як директор ринку, де він (так йому думалося) щось означає і водночас не означає нічого. Зелені лампочки таксі, які Сідалковський щоразу вітав театральним жестом, реагували на нього, як мертвий на поставлений діагноз.
У такій дикій ситуації, як казав Тамарі Сідалковський, він ще не був. Хміль у нього вивітрився, як ефір з розкоркованої пляшки. Життя, яке п'ять хвилин тому здавалося, як і Тамара, прекрасним і дивовижним, несподівано стало сумним і невеселим. Тамара мовчки посміхалася, і це раптом почало Сідалковського дратувати.
— Скажіть, — звернувся він до неї, — ви розмовляти вмієте?
— А що це дасть? — в свою чергу запитала вона, і Сідалковський раптом поліз у кишеню з єдиним наміром: покінчити з останньою купюрою, що шелестіла, наче осінній лист на замороженій яблуні, і з Тамарою, котра йому чомусь почала набридати.
«Синеньку» він витяг, як міліцейський жезл, і показав на зелений вогник.
— Куди? — заскреготіли гальма.
— Вперед! — промовив Сідалковський, схопившись за ручку дверцят.
Водій збирався було натиснути на стартер, та Сідалковський зупинив його і кинув, наче пароль:
— Здачі не треба!
Він рвучко відчинив дверці, пропускаючи поперед себе Тамару, яка несподівано, як і настрій у Сідалковського, покращала.
«Ідіот, — подумав Сідалковський-перший, що раптово прокинувся у Сідалковському-другому. — Остання п'ятірка. Десятку ти викинув на коньяк. Що ти завтра робитимеш, піжон? Куди ти без грошей підеш? Кого ти із себе корчиш? Креза чи Нобеля? — лаяв Сідалковського-другого Сідалковський-перший. — Невже ти не можеш обійтися без цих фокусів? Бути, як усі, — нормальною людиною?!»
«Ну, досить моралі. Набридло! Мені від неї уже млосно, — відповів йому злісно Сідалковський-другий. — Я не хочу над цим думати. Чув? Те, що можна зробити сьогодні, я не відкладаю на завтра…»
Він рішуче примостився біля Тамари. Зблизька вона йому подобалася більше, ніж здалеку. Від неї віяло чимось кімнатним, лагідним. «Біля неї затишно, як біля електрокаміна в однокімнатній квартирі вдови», — чомусь подумалося Сідалковському. Тамара сиділа, заклавши ногу на ногу, і похитувала нею, як усі сентиментальні й непостійні натури. Свіже нічне повітря вривалося крізь вітрове скло бажаним гостем, освіжало їх, і тепер Сідалковський приступив до самоаналізу: «Для чого я їду і навіщо вона мені здалася?!» І все ж сказав уголос:
— Прошу вас нікого не підсаджувати. Моя подруга любить тісноту, але тільки зі мною.
— Я вас зрозумів, — промовив шофер голосом людини, що перевиконала денний план і якій «чайові» ніколи не обривали кишень.
Тамара вдячно посміхнулася Сідалковському і дозволила присунути себе ближче, ніж дозволяла класність водія та асфальт, по якому вони вже їхали. Їхали довго. Бо Тамара, як згодом виявиться, жила на околиці міста, в гуртожитку, що стояв на пересіченій місцевості і ще не вписувався в жодний мікрорайон. Їхали мовчки, бо з такими дівчатами, як Тамара, розмовляти важче, ніж із стіною лісу. Ліс від себе хоч відбиває якісь звуки, як німфа Ехо, і луна все-таки йде. Від Тамари ж не йшло нічого, крім теплої посмішки, яка Сідалковського не зігрівала.
Поки в машині висить тиша, ми, незважаючи на напіврожеву темряву в салоні авто, беремо на себе сміливість описати Тамарин портрет. Якщо нам не вдасться точно визначити колір її зачіски, то спробуємо сказати про те, що Сідалковський сприймав на дотик, тобто про рельєфність її фігури. Але спочатку про колір її зачіски. Зачіску Тамара носила, як здалося Сідалковському, темно-каштанову, неначе імпортний гарнітур. А вираз її обличчя в ці хвилини нагадував обличчя гравця в спортлото, котрий сидить перед екраном телевізора і з нетерпінням чекає, коли спалахне та