— Виходячи з магазину, не залишайте у своїх гаманцях грошей. Це не ввічливо. Чи не так?
— Абсолютно. — Карапет заходилася біля плити, і так справно, як алхімік біля своїх реторт.
— Які плани на майбутнє? — знов поцікавився Сідалковський і заходив по кімнаті з виглядом якоїсь історичної особи. Асоціація була віддалена і вловлювалася важко. Він гордо тримав на плечах голову, яка завжди вписувалася в даний ансамбль і ні в чому не порушувала гармонії. «Людська голова, — підкреслював Сідалковський, — повинна бути прекрасною — як за внутрішнім змістом, так і за зовнішнім оформленням». — То які наші плани, якщо не секрет? — перепитав Сідалковський.
— На що ви натякаєте? — насторожено посміхнулася Карапет.
Сідалковський багатозначно зиркнув на неї і подумав: «Монументальна жінка. Міцна і м'язиста. Ноги короткі, але добре округлені. До колін — у вигляді збільшених у декілька разів пляшок з-під шампанського, а вище скидалися на колони, якими до нашої ери підпирали античні амфітеатри. Цікаво, — вгадував він, — за рахунок чого це досягається: за допомогою гантелів чи завдячуючи групі здоров'я «Бадьорість — сила»?»
Окрім гантелів і обруча (чи хула-хуп), матуся Карапет мала набір гарних цигарок від ожиріння і двопудову гирю. Взимку ходила на лижах, улітку їздила на велосипеді і належала до найактивніших прихильниць лікувального бігання, яким займалася ще онука великого князя Київського — Євпраксія Мстиславівни, відома під іменем Добродії. Карапет відвідувала також секцію «моржів», де в тяжкому двобої з лютими морозами виборювала свою молодість. Збиралась досягти до 2026 року, в якому професор Амосов обіцяв повернути юність і забезпечити безсмертя. Перше Карапет підходило, на другому вона не розумілась, а тому казала: «Воно мені нада!»
— Сьогодні їду з одним славним хлопцем за місто. В район Круторогої Балки з видом на пішохідний міст і двох оленів з рогами. Він має власну квартиру з окремим ходом, свою машину, і опше. Але я собі зарубала на носі: з машини не вийду ні на крок. У мене є, так сказать, достоїнства свої, — вона поправила для чогось скатертину на столі, на якому у рамочці з-під скла єхидно посміхався Сідалковському якийсь зализаний манекен, що викликав у нього антипатію.
— Хто цей гранд? — запитав Сідалковський. — Зять? Чи, може, це і є ваш багатий власник машини та власного котеджу?
— А що? — запишалася Карапет. — Ви його й досі не знаєте?
— Не мав честі.
— Це, — Карапет, або Мері, як її називав Сідалковський, запнулась, сором'язливо опустивши очі з такими штучними віями, що їх можна було чіпляти замість «двірників» до «Запорожця» чи «Москвича», — невдобно й признаватися…
— А все ж, — наполягав Сідалковський.
— Кавалер мого серця, — Карапет зробила наголос на друге «а».
— Імпозантний дивак! — похвалив Сідалковський.
— Ви вважаєте?
— Ще б пак: схожий на Жана Маре і Луї де Фюнеса водночас…
— Але ви кращі, — Карапет, незважаючи на шар пудри, схожої на імпортне білило в сухому вигляді, зарум'янилася. — Хочете, я вийму його з рамки і вставлю вас, Сідалковський?
— Я не фотогенічний, Мері.
— Значить, не хочете? — Вона взяла цигарку «Київські вечори», постукала нею по коробці і спробувала закласти ногу на ногу. Це їй не вдалось. — Але нічого такого не думайте. Мені ніякі ліві мислі і в голову не приходять. Ви мені приятні, як домашній, пробачте, песик. Комнатний.
Карапет розмовляла не так, як усі, а як багато хто — суржиком, часто вживала: «соблазнітєльно», «кому це нада?», «обізатєльно», «ісключітєльно», «желатєльно», «положітєльно», «вотріцатєльно» і «опше» — в розумінні «взагалі».
— Чому ви ніде не трудитесь, Сідалковський? — запитала Карапет, ставлячи на стіл смажену картоплю з кабачковою ікрою.
— Нема по мені роботи. Та й, мабуть, ще не створена така організація, де б Сідалковський міг достойно докласти свої зусилля. Валізи на привокзальній площі я підносити можу, але не хочу…
— Ви аристократ, Сідалковський.
— Аристократ, але не з одеського Привозу. У мене, Євдокіє Капітонівно, за плечима вища незакінчена університетська освіта, — підкреслив він ще раз.
— Подумаєш! Он і з вищою по ресторанах офіціантами работають. Чому б і вам не піти. Я б допомогла. У мене там дочка за начальника. Чи ви юрист?
— Я філолог-історик. Є такий спарений, як зенітка, факультет. Я міг би стати поетом, але умов нема.
— То продавайте лотереї. Карточки спортлото. З вашою фігурою це модно. Спортсмен, — запропонувала Карапет.
Сідалковський різко поклав виделку, але не сказав нічого, згадавши, чий хліб їсть.
— Кінь і той без роботи дохне, а ви ж человєк, — продовжувала Карапет.
— Я незабаром влаштуюсь, і ми з вами розрахуємось повністю, — невпевнено сказав він. — У мене є ідея і рекомендаційний лист, — додав по паузі, згадавши записку Мурченка. — Лист працівника однієї серйозної установи до директора «Фіндіпошу». Мері, ви не знаєте випадково, де знаходиться «Фіндіпош»?
Вона пережувала любительську ковбасу, схожу на шинку рублену, і підозріло глянула на Сідалковського: насміхається чи говорить всерйоз? Сідалковський, і оком не моргнувши, прицілився виделкою у яєчню, яка нагадувала йому зворотний бік місяця.
— Впєрвиє чую…
— Може, у дворі хто знає…
У дворі ніхто не знав: ні де «Фіндіпош» знаходиться, ні що він означає. Не знали ні листоноші, ні сусідки. Хоч останні знали більше за всесвітньовідомих астрономів, бо були впевнені — життя на Марсі є, але й вони мовчали, як скіфські баби.
— Я поінтересуюсь у капітана Саприкіна. Він усьо знає. Навіть про ваше життя у мене, — запевнила Мері, запиваючи останнє слово молоком.
— Не життя, а існування, — вніс корективу Сідалковський.
— Ви що, незадоволені? — Карапет зробила півоберта і завмерла з тарілкою в руках біля умивальника.
«Спартанка, — подумав він, — з мискою в руках замість диска».
— Навпаки. Життям я задоволений, але без роботи його так назвати не можна.
— Так одружуйтесь, — запропонувала Карапет, але таким голосом, що Сідалковському подумалося: чи не хоче вона на цю посаду висунути свою кандидатуру?
— Підшукайте мені, Мері, достойну пару, і я з задоволенням поставлю крапку над «і», — Сідалковський перехилив чарочку солодкого вермуту. — Рано чи пізно всі ми понесемо голови на Голгофу…
— О боже, — злякалася Мері. — Не говоріть так страшно.
— Не лякайтесь, Мері. — Сідалковський, здається, п'янів і починав сам собі подобатися. — Тільки сміливі й сліпозакохані роблять це у ранній молодості. Вони, як дальтоніки, бачать своє майбутнє в одному кольорі — рожевому. А сімейне життя, між іншим, здебільшого чорно-біле. Старі й досвідчені парубки ніколи не міняють своєї свободи на ешафот. А якщо й віддають її, то несподівано і з боєм, аби потім усе своє сімейне життя боротися за втрачені позиції. Є ще третя категорія молодих людей — це свідомі середняки. Вони свою незалежність міняють на затишок, спогади — на дачу, а мрії — на автомобіль і тільки після такого товарообміну заспокоюються…
— Ви, мабуть, належите до третьої категорії? — сказала Мері.
— Люблю здогадливих мам…
— Ви мене обіжаєте, Сідалковський.
Мері, як надалі й ми називатимемо Карапет, щоб не ображати її вічної молодості, почала прибирати зі столу. Сідалковський підвівся, випростався і, розігнавшись, стрибнув у ліжко. Він падав у постіль, наче майстер спорту із стрибків у воду, і так довго не з'являвся на поверхні, що Карапет не витримала:
— Ви падаєте на перини, як парашутист…
— Десантник, — уточнив Сідалковський і простягнувся на весь свій зріст, не скидаючи черевиків. Мері сама зняла з нього взуття і, залишивши на підлозі свої пантофлі на пористому високому каблучку, вилізла на ліжко. За цих п'ять днів вона так звикла до Сідалковського, що, здавалося, знала його раніше, ніж він народився.
— Ви ніжний, як мочалка, — вона пригорнулася до нього. Від неї пашіло таким жаром, що Сідалковський був певний: якщо роздягнутися, то можна й загоріти. — Одверніться, Сідалковський. Я теж переодягнусь.
— Ви ще мене соромитеся?
— Аякже, — відповіла Мері. — Я усе ж таки натуральная женщина. Чого ви найбільше не любите, Сідалковський? — запитала раптом.
— Паперових костюмів для мерців, — відповів, не задумуючись, Сідалковський.
— Ви інтєлєгент, Сідалковський. Справжній, інтєлєгент. Ви навіть зараз зо мною на «ви». І мене до цього привчили. Такого мужчини я ще не мала. А були ж у мене чоловіки, — мрійливо похитала головою Карапет. — І не якісь там, а високопоставлєниє! Один, приміром, стрибав аж з вишки у воду. Другий був суддя по волейболу. Завжди сидів у скверику поверх сітки і свістєл. Але найбільше я наравилась барабанщикам із артучилища. Були й з духового оркестру хлопці. А як ви думали?! На параді попереду генералів ішли. — Карапет забралася під ковдру. — Ви Марко Плут[5], Сідалковський. Ви артист. Страх, який ви образований! У мене був один такий барабанщик. Так той точнісінько, як оце ви, сипав різними анафемами і теж не любив, як ви зо мною, лежати під одіялом. До чого й мене привчив. А я, знаєте, люблю йти мужчинам назустріч, ви понімаєте, Сідалковський?
Сідалковський це розумів. Особливо в такому становищі, коли в кишені не було ні копійки, а над головою — навіть такого дірявого даху, як над будинком Карапет. Тому поки що замість грошей платив їй фальшивою ніжністю і компліментами, підробленими під справжні.
Десь приблизно в той самий час, коли Сідалковський прибув з периферії в столицю, із столиці на периферію відбув антипод (натурою і зростом) Сідалковського, касир «Фіндіпошу» Адам Баронецький. Він зійшов на станції так званого глухого містечка, де жінка, через дрібницю полаявшись із чоловіком, навіть якби хотіла, не може зрадити з чужим, бо воно таке тісне й невеличке, що кожний знає про іншого більше, ніж він сам про себе. Моди приходять сюди з таким запізненням, що у приїжджого складається враження, ніби вони набагато випереджають столицю. Колись воно нази