— А ви напишіть: «Ніхто»! Просто ніхто. Сідалковський і все, — цілком серйозно промовила Ія.
Він був надто високої думки про себе, щоб у цих словах помітити іронію. Тому так само серйозно відповів:
— Для людей цього мало. Вони повинні знати. Хай хоч фальшиве, але конкретне. А може, написати: «Сідалковський-адвокат»? Але кому тепер адвокати потрібні?
— Це не підходить, — сказала Ія.
— А стоматолог?
— А якщо у когось розболяться зуби? Що ви тоді робитимете? Вже краще й справді адвокат.
— Але адвокати ще людям потрібні.
— Ви так гадаєте? А чому вам все-таки не написати, ким ви є насправді?
— Ви з мене смієтесь. Не можу ж я написати: «Сідалковський — секретар-референт «Фіндіпошу», як це часто пишуть на цвинтарних пам'ятниках: «Тут похований кандидат наук»… Ні, Іє. Я люблю жарти, але треба, щоб вони хоч трохи нагадували щось реальне.
— Напишіть: тут живе музикант…
— У нашому дворі всі діти вчаться на Бетховенів, Чайковських і Лисенків. Я не хочу ризикувати, — похитав головою Сідалковський.
— Напишіть, зрештою, що артист!
— Краще, але дівчатка люблять автографи.
— Футболіст? — вгадувала Ія голосом школярки, якій сподобалася нова гра.
— Модна професія, але, — Сідалковський склав носовичок учетверо. — Але я віддаю перевагу не ногам, а інтелекту!
— Тоді філософ! Ви ж філософ, Сідалковський. Чому б вам і справді на дверях не почепити таблички: «Сідалковський-філософ». Це, по-моєму, теж ні до чого не зобов'язує.
— Не беріть мене на котурни, Іє. Кості кинуто! Свистать усіх нагору! — він акуратно і так красиво вивів на папірці своє прізвище, що Ія полюбила його ще більше. — Але у мене до вас невеличке прохання: цю записочку граверу подайте, будь ласка, ви…
— Вона так гарно написана, що за неї нема чого соромитися. Чому б вам цього не зробити самому?
— Мені, Іє, незакінчена вища освіта не дозволяє.
— Гаразд, — посміхнулася вона і раптом поцілувала Сідалковського в щоку. — 3 вами, Сідалковський, легко і в той же час так важко…
— Не перебільшуйте. А тепер уперед! — Він підставив Ії лікоть.
Гравер, віком не старший за Сідалковського, мовчки взяв текст, прочитав як майстер, що робить написи на пам'ятниках, і з олімпійським спокоєм почав виводити такі гарні літери, що Сідалковський не стримався і підійшов ближче, заздрісно дивлячись на золоті букви, які з'являлися на срібній табличці, наче перші сліди на першому снігу. Посмішки у майстра він не помітив. Навіть у кутику губ.
— Гм, — мугикнув Сідалковський, немов наслідував Ковбика, коли нічого не розумів.
— От і все, — защебетала Ія, розрахувавшись, — товаришу філософ.
— Він так нічого й не сказав?
— А що він мав казати? — здивувалася вона, довірливо заглядаючи йому в очі.
Сідалковський мовчки обняв її за плечі й з універмагу повів у «Грот», де готували каву-глясе з присмаком суниць чернігівського лісу.
«Понеділок — важкий день навіть для Адама», — подумав Сідалковський, дивлячись на розпухлий ніс касира «Фіндіпошу» Баронецького-Кухлика, що нерішуче переступив поріг кабінету.
— Що у вас, Адаме? — запитав Сідалковський батьківським тоном, бо, як знаємо, мав уже на це право.
Адам у відповідь тільки шморгнув набряклим носом — чи то від сліз, чи то від перепою.
— Все ясно, — зрозумів Сідалковський. — Почалося справжнє сімейне життя. Плід з дерева пізнання і зла ви з Євою вже з'їли, і тепер Єва хоче на волю, туди, «де парус одинокий в тумані моря біля Ялти».
— Я приніс вам заяву. Вона пізно повертається додому. Буває, взагалі не ночує дома. Каже, що я їй набрид, як гірка редька.
— Перебільшує, — проказав Сідалковський і показав Адамові на стілець. — Я думаю, ви для Єви були засолодким.
— Навіть по імені мене не називає, — поскаржився Адам і поглянув на Сідалковського з надією.
Сідалковський сів на краєчок стола і, прибравши свою улюблену позу, розпочав, навіть не глянувши на подану Адамом заяву.
— Жінка — це кімнатна квітка, Адаме. Вона любить затишок, сонце і нормальну температуру. Коли ж цього нема — вона в'яне за кращим, ніж ви, садівником.
— Але я створив їй такі умови, — розвів руками Адам.
— Мабуть, перегріли. Додаткове тепло і підживлення призводить до додаткових паростків, — відповів Сідалковський. — А може, вона посіяна не на тому грунті? Ваша Єва, Адаме, очевидно, не дуже декоративна. До життя у затишній кімнаті вона не пристосована. Тим більше, на шістнадцятому поверсі. Може, вона — як гератекорпус аренаріус? — Сідалковський зіскочив зі столу. Адам здивовано глянув на нього і нічого не зрозумів. — Гератекорпус аренаріус — це по-нашому перекотиполе. Такій рослині потрібний степ і вітри, коріння вони глибоко не пускають. Навіть у Києві.
— Що ж мені робити? — тихо запитав Адам.
— У цих випадках квіти виймають з горщиків, як кохання із серця, і насаджують туди тих, що добре приживаються.
— А що ви мені порадите?
— Будьте мужчиною, Адаме. Вас ним створила природа, хоч релігія намагається переконати профспілку, що бог. Будьте, Адаме, мужчиною, — говорив Сідалковський, і складалося таке враження, що він більше дбає про красу свого стилю, ніж про розбиту молоду сім'ю. — Це єдине благо, яке нам дала природа. Не будьте ганчіркою. Жінки не люблять таких. Пам'ятайте, — голос Сідалковського бринів, як струни гітари у місячну ніч, — кохання не видається по спецталончиках, як молоко у «Фіндіпоші». Його потрібно завойовувати. А завоювавши — відстояти.
Адам дивився на Сідалковського майже таким самим поглядом, як і на Єву. Тільки Єву він кохав, а Сідалковському по-доброму заздрив. Заздрив і довіряв, бо десь у душі був певний, що й Сідалковський такий самий нещасний, як і він. Адже і в того життя не склалося: платить аліменти. Його теж покинула дружина. Інших варіантів Адам не допускав: усіх чоловіків кидають тільки жінки. Вони — найбільше зло на землі, через них усі нещастя.
А голова місцевкому «Фіндіпошу» не вгавав. Як справжній романтик, любитель моря і пригод, він навіть у цій житейській прозі бачив красу і прикрашав чиєсь горе в своїй уяві. У профспілці він ще почував себе непевно. Приблизно так, як Адам з Євою в шлюбі, і тому в розмові частіше користувався морськими термінами, ніж профспілковими.
— У вашій справі, Адаме, є тільки два варіанти. Перший — набратись мужності і залишити Єву. Пізно чи рано все одно це станеться. Такі шлюби, як у вас, кінчаються так само несподівано, як і зав'язуються. Але завдання профспілки, — Сідалковський підійшов до сейфа, якого Чигиренко-Рєпнінський пофарбував під добре підсмажений каштан, — врятувати будь-якою ціною вашу в минулому здорову і міцну сім'ю. Хоча я з практики знаю, — поклав руку Адамові на плече і завмер у позі молодого актора, — жінки, які пускаються в плавання, рідко повертаються до рідних гаваней. Хіба що тоді, коли в чужих несподівано зазнають аварій. Але й після цього, оговтавшись, при першій же нагоді знову піднімають вітрила і йдуть з попутним вітром, часто навіть без компаса і карти.
Сідалковський сів у крісло, вийняв з шухляди розцяцьковану імпортну коробку з дорогими сигаретами. Чомусь раптом згадав Мурченка. Щось у них з Адамом було спільне. Але що саме? Мабуть, доброта. У Сідалковського теж було дещо спільне з Мурченком. Але що саме? Певне, сигарети, яких він не палив, як і Славатій, котрий носив їх для «форсу». А якщо вже палив Сідалковський, то палив так красиво, що йому заздрили навіть курці, котрі на цій справі давно викурили з рота зуби. Сідалковський узяв коробку і подав Адамові.
— Паліть, — запропонував він. Адамові від такого жесту хотілося заплакати, Сідалковському — розцілувати. Себе.
— Дякую. Не навчився, — сказав Адам так, ніби виправдовувався в чомусь.
— Чоловіки ж — абсолютна протилежність жінкам, — філософствував Сідалковський далі, ховаючи сигарети на місце. — Чоловіки — як Магеллани. Вони теж часто пускаються у подорожі, хоча й не кругосвітні, але, як правило, повертаються назад, додому, і здебільшого розчаровані: або в своїй власній дружині, або в чужих. Щоправда, під час таких подорожей вони при першій же нагоді не забувають кинути якір у невідомій, і тим прекрасній, гавані. Ви мене розумієте, Адаме?
Адам напівствердно кивнув головою.
— Жінки кругосвітніх мандрівок не роблять, вони навічно залишаються у нововідкритій гавані. Якщо ж і та гавань їх не задовольняє, продовжують пошуки незайманих материків. Отак, дорогий друже, — закінчив Сідалковський. — Чим профспілка вам може допомогти? Боюсь, нічим. Але Євою ми займемось. Це наш обов'язок… Наш і адміністрації.
В Адама на віях повисли сльози, як краплини води на невідремонтованому жеком крані у квартирі Карапет.
— Якщо ви впевнені, що Єва в плаванні, але недалекому, то завтра негайно принесіть її фотографії, — у Сідалковського раптом народилась ідея, і він загорівся, як фіндіпошівський сейф під сонячним промінням. — Бажано в профіль і анфас.
Адам, який більшу частину свого свідомого життя провів з цифрами, а не з жінками, підвівся й запитав:
— А розмір? Який розмір фотографій?
— Тринадцять на вісімнадцять, якщо є, і на весь зріст. Адже вашу Єву не всі у «Фіндіпоші» бачили?..
Адам вийшов. Сідалковський хотів був залишитися в кабінеті, але, почувши у коридорі шум, вийшов і собі. Виявилося, що з далеких північних мандрів приїхав Даромир Чигиренко-Рєпнінський. Біля його майстерні зібрався натовп. Чигиренко стояв у позі Брюллова і щось гаряче розповідав. Від нього віяло північними вітрами, солоною таранею і нічним багаттям на березі моря. Чигиренко-Рєпнінський, нарешті, закінчив свою картину і виставив її на суд. Він жваво щось пояснював Ховрашкевичу, а той весь час перебивав:
— То ти мене, Даромире, послухай. Тут треба, я тобі скажу, так…