— То, скажу вам, я вже бачив, як він годинами сидить і виводить кожну літеру, ніби Даромир взуття на картинах. То такий почерк виробляється не випадково…
— Хай пише! — опускався у крісло Ковбик. — Тільки ті епістоли на його голову.
Сідалковський і справді удосконалював свій почерк, але над словом чи стилем він не працював. Його цікавило тільки накреслення літер, їхня, так би мовити, наглядність, естетичність, краса. Стилю у нього не було. Навіть епістолярного. Отже, Ховрашкевич даремно запевняв Ковбика у протилежному. Будь-яка анонімка, що приходила за підписом «групи товаришів» чи «трудящих», до Сідалковського не мала аніякісінького відношення.
— Недаром воно очі опускає додолу, — казав у цих випадках Стратон Стратонович. — Чує кішка, чиє сало з'їла.
Але він помилявся. Над літературним словом Сідалковський почав працювати випадково. Біля київського центрального гастроному, де на автоматах з газованою водою хтось гарним почерком вивів: «Товариші алкоголіки! Не забирайте, будь ласка, стаканів. Людям нічим воду пити».
Поки Сідалковський читав це оголошення, до нього підійшов незнайомець, підтягнувся до вуха і тихо мовив:
— Слухай, дай двадцять шість коп. на сухвино…
— Ставайте в сухдок і на незнайомих не тикайте. Це інколи вкорочує життя і частенько приводить до фізичних травм… Не моральних, — підкреслив Сідалковський, — а саме фізичних!
Сідалковський вважав себе людиною вихованою, і сам казав усім тільки «ви». Але коли йому тикали, він морщився, неначе від гнилого помідора. Такого звертання без ускладнень, як і гонконгського грипу, він не терпів.
— Пробачте, професоре. Чи ви журналіст? — розгубився алкаш. — У вас така вимова. Чиста, як дев'яностошестиградусний спирт. Позичте карбованця…
Від гарної вимови, зрозумів Сідалковський, його акції, як і ціни, піднімаються. Він добрішав, наче тісто на дріжджах. Та й діватися було нікуди. Якщо відмовиш, то він знав: слово «професор» перетвориться на протилежне йому поняття. Сідалковський, особливо Сідалковський-другий, такого допустити не міг, хоч поруч і не було знайомих. Компліменти для Євграфа — як для жінки прикраси. Він витяг останнього карбованця.
— Металевими, сподіваюсь, берете?
— Дякую, професоре, — слова для п'яниці не коштували нічого, але в душу Сідалковського залягали, як металеві карбованці в гаманець.
Євграф навіть не оглянувся і пішов геть. Так ходять тільки закохані, що несподівано полаялися, або молоді актори кіностудії, які одержали свою першу роль, але ще її не зіграли…
— Що у вас? — запитав Ковбик, дивлячись поверх окулярів на Сідалковського.
Ховрашкевич підвівся, притис, як кошеня за голову, цигарку до дна попільнички і придавив. З неї тільки дим пішов.
— Я піду, — промовив він.
— Залишайтесь, — наказав йому Ковбик у формі прохання.
— Може, мені іншим разом зайти? — запитав Сідалковський голосом, який не сподобався не тільки йому, а й навіть його двійникові.
— А чого ж? Давайте вже одразу!
«Доля Грака повисла на волосинці, — подумав він. — Сказати, що Мурченко прислав, чи краще від себе?» Сідалковський зрозумів, що Грак йому не байдужий, хоч ставиться він до нього якось неприязно.
— Товариш на роботу проситься. Має направлення… у село. Але каже, — додав від себе Сідалковський, — направлення — добре, але у «Фіндіпоші» — краще…
— Хто він? — не зовсім дружелюбно перебив його Стратон Стратонович.
— Закінчив сегеакадемію. Ветеринар. Диплом з відзнакою…
— Хоч гарне чи миршаве?
— Та непоганий, — абстрактно відповів Сідалковський, хоч і відносив себе до прихильників класицизму.
— Мо', взяти на відділ вичинки? Ветеринар же… Як ви дивитеся? — Ковбик повернув свою важку голову до Ховрашкевича.
— То я вам скажу так, якщо анонімок не писатиме, то, я гадаю, можна взяти…
— А як же ти його визначиш? З виду людина ніби й нормальна. Розумна. Начебто інтелігент, — Ковбик не спускав очей із Сідалковського, як Ховрашкевич з піддослідного їжака. — А доноси пише. Ще й почерк який. Хоч дипломи виписуй. Хоча б міняло.
«От сволота! — розізлився Сідалковський. — Куди гне… Невже й справді думає, що ті дві анонімки — моя робота?»
— Так непоганий, кажете? А що воно хоч може? Не цікавились? Рибу ловити вміє? А то у неділю ні з ким і до Барінова на ставок з'їздити. З вами ж, Сідалковський, не поїдеш. Ви ж інтелігент. Мабуть, і черв'яка в руки брати боїтесь, нігті лаковані, — кольнув його Стратон Стратонович.
Ховрашкевич не приховував зловтішної посмішки.
— Якщо запросите, то поїду з великим задоволенням, — відповів Сідалковський.
— А ловити вмієте?
— Може, не так, як ви. Але дитинство над річкою провів.
— І що ж ви стьобали, коли не секрет?
— Та все було: окунці, плотвичка, окленці, верховодки, коблики. Траплялося, й раки йшли на черв'як, в'юни…
— Уявляю, в якому жабуринні ви ловили, коли раки на вудку йшли, — Ковбик опустив окуляри і глянув на Сідалковського нормальним поглядом.
Ховрашкевич неприємно завовтузився на місці, потім піднявся й вийшов.
— Значить, і раків тягали? — перепитав Ковбик. — Великих?
— Та траплялися чималі.
— Після війни їх було, — загорівся Стратон Стратонович. — Бувало, уранці встанеш! Вийдеш на берег! Ступити ніде! Кишить! Набереш у кошик! Принесеш додому! Кинеш у відро! Киплять! Слина виділяється! Пара ніздрі лоскоче! Пошлеш старого у чайну! А пива нема! Серце обливається кров'ю! Які колись були раки! Тепер і в Барінова не такі! Мацюпусінькі! Під мікроскопом розглядаєш! — Стратон Стратонович припалив цигарку і затягнувся так страшно, що Сідалковський подумав: дим назад через рот не повернеться, через вуха вийде. — А де ж те миршаве? Це те, що до вас тільки-но зайшло?
Сідалковський мовчки кивнув головою. «І це вже знає. Ховрашкевич доніс».
— Звідки ви його знаєте?
— Мурченко до вас прислав, але він випадково потрапив до мене, коли ви були на симпозіумі, — мазнув Сідалковський по душі Ковбикові.
— То нехай зайде. Тільки дивіться мені, Сідалковський. Візьму, але вся відповідальність на вас. Якщо ще й цей анонімки писатиме, то я вже не знаю, як ми далі житимемо. Усіх розженуть і «Фіндіпош» закриють. Не доживемо до ювілею.
— Я думаю, анонімки — то робота Чадюка.
— Ви так думаєте? А може, Нещадим? Це у мене теж Чадюк…
— Цього я не можу сказати, — відповів Сідалковський, хоч у душі не міг з цим не погодитися.
— А може, ви пишете, Сідалковський? — пішов по прямій Стратон Стратонович. — Щось уже дуже схожий почерк.
— І ви клюнули на вудочку Ховрашкевича? Він же просто сліпий у своїй неприязні до мене. Він…
— А чим це викликано? Не підкажете, Сідалковський? — примружив очі Стратон Стратонович.
— Боюсь, що тут нічого не сказав би навіть сам Юрій Дрогобич.
Стратон Стратонович з Юрієм Дрогобичем особисто не був знайомий, а тому без алегорій запитав:
— А що з цього приводу каже Дрогобич?
— Боюсь, що нічого. Він тут безсилий, хоч і є автором «Прогностичного судження».
— Оракул, значить! Ну, добре, — Стратон Стратонович вважав це вже патяканням, а для цього, як він казав, досить у «Фіндіпоші» Ховрашкевича й Дульченко. Тому наказав просто, без натяків: — Хай заходить, той ваш риболов. Як його хоч прізвище, а то при знайомстві обов'язково забуду. Думаю, це не дуже велика історична постать?
— Наполеончик, — охрестив його Сідалковський офіційно. — Прізвище Грак, Євмен Миколайович. Прописки нема, але буде. Весілля теж. Після сватання.
— Гаразд, кличте, — сказав Стратон Стратонович і зайняв позицію за своїм шведським столом, зробленим з карельської берези під морений дуб.
Грак увійшов повільно, ніби за продуманим заздалегідь сценарієм. У перші ж хвилини відчувалося, що ця сцена у нього давно награна, але вже були й помітні режисерські поправки, які, очевидно, встиг внести Сідалковський. Грак у Ковбика довго не затримався, по дорозі чимось сподобавшись Зосі, і через кілька хвилин туди ж викликали Сідалковського.
— Слухаю вас, Стратоне Стратоновичу, — сказав Сідалковський, ледь стримуючи посмішку, що, здавалося, ось-ось з'явиться на його вродливому обличчі, яке він так беріг від передчасних зморщок.
— Ну, й кадру ж ви мені підшукали! — похитав головою Ковбик. — Такий далеко піде, якщо не з'їдять його мухи. Ну й лиже. Ну й говорить. Ну й майстер! Питаю, чого вирішив у нас працювати. Що воно, думаєте, сказало? Мені, каже, аби під вашим керівництвом хоч рік попрацювати, уже це дасть більше, ніж отих п'ять років в академії. Відчуваю, що сволота, але приємно, — у Ковбика був настрій — як на початку кварталу. — Говорить, дивиться тобі в очі і не моргне. Бере якимись невидимими щупальцями за серце і не відпускає. Якось огидно, але й приємно. По нервах так лоскоче, що й гніву нема. Що воно за їдне? Просто цікаво. Беру для інтересу на місяць, а там побачимо. Так що несіть, Сідалковський, пляшку. Тільки тієї «Екстри» не беріть. Печінка після неї ниє. Спасу нема! А вранці починає канудити! Місця собі не знаходиш! На місяць починаєш вити…
Через два дні розпочалося сватання Грака до Зосі Чудловської. Сідалковський уже зважив і порадив Гракові передусім завоювати серце Дульченко, яка у «Фіндіпоші» вважалася неофіційною Зосиною опікункою. Сідалковського мало цікавило саме одруження. Його більше цікавила сама ідея. Він хотів повторення самого себе, хоч не розумів, для чого це йому потрібно. Мабуть, просто для цікавості: вийде чи не вийде?
— Гарна ж вона. Щоправда, трохи висока, але така вже природа людська: високі одружуються на низьких, малі — на великих, добрі — на поганих, злі — на хороших. І так далі, Грак. Життя зіткане з протиріч, — повторював Сідалковський свою улюблену фразу.
— Вона мила, доктор. Але ж позбавлена будь-якої жіночності, — опирався Євмен.
— Грак, будьте самокритичні. Але до кінця. Гляньте на себе. Дзеркалом я особисто вас не можу забезпечити, але в туалеті є вікно на чорному фоні. Вашу фігуру охопить на весь зріст. Я пішов у приймальню. Ви через хвилину-дві за мною. Довго не затримуйтесь.