— Я «за», хто «проти», хто утримався, — промовив Сідалковський. — Але краще… — Останні слова його потонули в оплесках.
— Я розумію. Все буде в фужері, — скаламбурив Слава і подивився на Сідалковського: як той, мовляв, зреагував.
Сідалковський зреагував по-своєму: він підніс фужер до рота, перехилив і випив. Рідина приємно розтеклась по тілу, як тепло по батареї опалення.
— Ну як? — запитав Мурченко.
— Їсти — отже, існувати, — повеселішав Сідалковський, накладаючи собі в тарілку язика з ізюмом. — Ради такого напою варто жити!
— Беріть грибки! Накладайте салатів! Закусіть лимончиком! — Мурченко запобігав перед Сідалковським, як директор бази перед ревізором. — Ви дуже скромний.
— Скромність — це добре, але, як казав Чехов, щастя краще.
— Слово має товариш Василаку — керівник молдавської делегації, — дзенькаючи ножем по фужерах, підвівся високий і худий чоловік. Коли він стуляв рота, то здавалося, що у нього під довгим і тонким носом не було губів. Це Арій Федорович Нещадим, заступник Ковбика.
— Колючий, — проінформував Мурченко.
— Дорогі товариші! — з чисто молдавським акцентом почав Василаку.
Голови за столом миттю повернулися в його бік, як на голос гіда в екскурсійному автобусі. Сідалковський інстинктивно зробив те ж саме. Молдаванин був середній на зріст чоловік і такий вродливий брюнет, що Сідалковський мимоволі позаздрив.
— Йому брати б участь у конкурсах чоловічої краси, а він займається селекцією, — шепнув Мурченко на вухо Сідалковському. — Але ви перемогли б. У вас зріст, фігура. Зачіска! І… — Мурченко не договорив: Нещадим пропік його таким поглядом, що Слава несподівано почав парувати.
Після третього тосту Арій Федорович Нещадим, ворушачи, як кінь, прозорими і тонкими ніздрями, надав слово Михайлу Ховрашкевичу, котрий сидів по праву руку від Ковбика. На чистому, по-науково жовтуватому, наче пергамент, обличчі Ховрашкевича контрастно виділялися, мов краватка-метелик, густі й руді вуса. А під чорними бровами, що зрослися на переніссі, бігали маленькі живі очі: насторожені й недовірливі. Ховрашкевич підвівся, оглянув, оцінюючи, всіх присутніх і, ніби хизуючись собою, поправив картато-претензійний піджак, непоспіхом почав:
— То щоб довго не говорити, я скажу коротко… Я почну з того, як ми… «Ми» — це я маю на увазі… я б сказав, мого учителя… Точніше, нашого наставника, — він повернувся до Ковбика, — нашого, так би мовити, директора, незамінимого керівника «Фіндіпошу» Стратона Стратоновича… Бо, буду відвертий, селекційний процес, я б сказав, починається з вивчення… детального вивчення вихідного матеріалу… У даному випадку таким матеріалом були… це ви уже знаєте… північноамериканська ондатра і… наш улюблений… образно кажучи, герой дитячих віршиків і народних казок — мудрий їжак… Шляхом добору цих, я назвав би, живих організмів… з корисними для нас із вами ознаками і був створений новий вид… Так званий… Назва поки що умовна: ше-пе-он. Тобто, шапкоподібна ондатра з натуральним сріблясто-колючим хутром… Щоб не забирати у вас багато часу, я не буду багатослівним…
Перекладачам стало несподівано важко. Вони аж упріли і, зрозумівши, що упродовж цієї промови однією хустинкою, навіть якби вона була завбільшки з простирадло, не обійтися, схопилися за накрохмалені серветки. Ховрашкевич ще довго говорив про штучний добір, помісь помісей, вживаючи мудрі слова на зразок: «дивергенція», «гетерозис», «гомогенний і гетерогенний методи». Але найдетальніше все-таки зупинився на вбирному методі схрещування самок поліпшуваної породи. Хтось зробив йому зауваження, але тут же, очевидно, пожалкував про це, бо Ховрашкевич залишивши у спокої самок, повернувся до свого опонента і сказав:
— То я вам зараз поясню… Я гетерозис розумію, як гібридну силу, яка виникає при схрещуванні різних порід і… я б сказав…
Сідалковський слухав цього, як він подумки охрестив його, ціцерона «Фіндіпошу» й дедалі більше переконувався, що вершини своєї промови Ховрашкевич сьогодні так і не дістанеться, скільки б його туди не підсаджували Нещадим і Ковбик. Над Стратоном Стратоновичем, наче марево, повисли клуби випарів. Він пік раків і, ризикуючи своїми верхніми дихальними шляхами, пив холодну мінеральну воду, не думаючи про ускладнення.
— Михайле Танасовичу, мабуть, досить. Пожалійте перекладачів, — не витерпів Ковбик. — Люди з дороги потомилися, а у нас он ще скільки роботи, — показав на стіл.
— Ні, то я хочу закінчити свою думку…
— Закінчите завтра… На роботі. — Ковбик рішуче повернувся до Нещадима, — Арію Федоровичу, що там у нас далі за програмою?
— Вручення подарунків і сувенірів.
— От і надайте слово Карлу Івановичу. — Ховрашкевич спалахнув, як цигарка, начинена порохом:
— То я вам скажу, монархізм…
— Махровий, — тихо потвердив Ковбик, а голосніше додав: — Та сядьте ви врешті. І пити треба менше!..
— Назріває дискусія, — прошепотів Сідалковський. — Але, здається, не наукового характеру…
Поки дещо сп'янілий молодий і перспективний науковець «Фіндіпошу» Михайло Танасович Ховрашкевич щось доводить своєму директорові, ми спробуємо тим часом змалювати портрет Ковбика. Зросту, як ми вже пам'ятаємо, він був невисокого і чомусь усім без винятку нагадував китайського божка. Ковбик не ходив ні в музеї (хоч знав, де вони знаходяться), ні в кіно, а тим більше в театр опери та балету. Говорив найчастіше про різні закуски та випивки, і той, хто його не знав, міг подумати, що Стратон Стратонович директор кафе або шеф-кухар із тресту їдалень та ресторанів. Він так смачно розповідав про закуски, що не тільки у нього, а й у слухачів несподівано починали працювати підшлункові залози.
Розмовляв Стратон Стратонович надзвичайно образно. Слова були такі соковиті, як солоні кавуни взимку. Це були переважно неологізми, яких не завжди знайдеш навіть у творах сучасних письменників, не кажучи вже про словники. Згодом, у процесі розгортання дії роману, ми зможемо познайомитися з його лексиконом детальніше, а зараз наведемо бодай Два-три слова. Скажімо, на літеру «м». Тут він створив такі слова, як «мармиза», «мордоворот», «мармигало». Часто траплялися неологізми й на інші літери абетки. Наприклад, на «в» — «відшабашили». Але чи не найбільше Стратон Стратонович вживав слів на «б». Особливо йому подобалося одне слово: «бухгалтерá» — з твердим наголосом на останньому складі. Він вимовляв його з якоюсь особливою любов'ю, називаючи так усіх своїх підлеглих, хоч серед них за професією, покликанням і дипломом числився усього-на-всього один бухгалтер — Карло Іванович Бубон.
Тут слід зробити ще один ліричний відступ і сказати, що у «Фіндіпоші», як і колись на Запорозькій Січі та в спудеїв Києво-Могилянської академії, всі спеціалізувалися не тільки на дотепності, а й на вигадуванні прізвиськ. Тому, окрім своїх офіційних прізвищ, усі носили ще, інтелігентно кажучи, неофіційні псевдоніми. Мав їх і Стратон Стратонович Ковбик. Виглядаючи з вікна під час роботи, підлеглі з любов'ю казали про нього:
— Алло! Закругляйтесь: Колістрат іде, — і в ту ж мить усякі кросворди, белетристика чи така інтелектуальна гра, як розігрування один одного по телефону, припинялися. Науковці натягували разом з нарукавниками найсерйозніші маски на свої обличчя і зосереджувалися настільки, що, коли б хтось глянув на них збоку, подумав би: «Ця установа вирішила відкрити ще один закон Ньютона або вивести тваринку, яка нічим не відрізнялася б від готової шапки». Лише Стратон Стратонович дивився на це цілком тверезо і платив їм за «Колістрата» взаємністю.
— Бух-гал-те-ра-а!!! — обзивав він. — Сидите! Позіхаєте! Зранку робити нічого! У відрядження з собакою не виженеш! — 3 силою зачиняв двері і вже в коридорі ніби запитував сам себе: — Де б і собі таку роботу знайти?!
За його напускною грубістю і светром грубої в'язки билося добре й чуле серце. Однак це він від сторонніх приховував. Одні казали: «Ковбик навмисне на себе напускає такий грізний вигляд — для підтримки авторитету». Другі заперечували: може, це й так, а може, й ні. Як би там не було, але заступник директора Арій Федорович Нещадим не раз казав: «Треба, щоб у кожного підлеглого при зустрічі з начальством утворювався в душі холодок, як у морозильнику холодильника… Тільки тоді підлеглі поважатимуть начальство!» До начальства він прилучав, звісно, й себе. Треті говорили: «Якщо нас не тримати в руках, то «Фіндіпош» розвалиться, а міль вуха пооб'їдає». Четверті просто визнавали: «Кращого, ніж Стратон Стратонович, у нас не було й не буде. Він нікого не звільнить, нікому ні в чому не відмовить. Ну, трохи побурчить, обізве якимось своїм словом, але волосся ж від цього не облізе».
Це була правда. Ковбик власноручно й справді нікого не звільняв. Процедуру звільнення з «Фіндіпошу» він покладав на Арія Федоровича Нещадима, який, здавалося, від цього мав неабияке задоволення. Сам же Ковбик неодмінно йшов на цей час у відпустку, бо не міг, як він казав, переносити розлуку без сліз і ридань. Колективу, який дружно проводжав Стратона Стратоновича в усі вимушені поїздки (на лікування, відпочинок, симпозіуми) на пероні чи в аеропорту (звідки вже там директор брав старт), він по-батьківському нагадував:
— Тільки ви знайдіть уже цьому жовчному типові роботу, а тоді звільняйте. Та так, щоб без суду…
Судів він, як і недовареної та старої свинини, не терпів.
Ховрашкевич вискакував на підніжку вагона, звідки його намагалася збити жовтим згорнутим прапорцем провідниця, і запевняв Стратона Стратоновича, що все буде добре, нехай той не хвилюється.
— Буде вам сумно, то я приїду. Незважаючи ні на що! — гукав він вже з перону, і на привокзальний бетон падала важка чоловіча сльоза Ковбика.
Як бачимо, Стратон Стратонович мав справді ніжну, батьківську душу. У нього налічувалося кілька позитивних рис. Втім, директор має ще одну, додаткову позитивну рису, але про неї знав тільки він сам.