Сідалковський нагнувся, щоб почути, про що вона шепоче. Але над ними шелестіла щось своє одвічна липа.
— Поцілуй же мене, Сідалковський, — шепотіла на саме вухо Єва. — Ти тільки говориш…
— Єво, кращої жінки, ніж ви, я не стрічав у своєму житті. Повірте мені, Єво…
— Я вам не вірю, Сідалковський. Ви вже говорите так, як усі. Таке мені вже казали… Єва замерзла. Твоя Єва замерзла…
— Від мого погляду?
— Від твоїх слів.
Сідалковський притис Єву до своїх розігрітих, а отже, й розширених грудей…
Сідалковський вертався з ночі. А ніч ішла за ним, накинувши собі на плечі темно-синю шаль, обсипану блискітками-зорями, і зачіпала нею, ніби ненароком, збайдужілого Сідалковського. Він роздратовано відмахувався від неї, прискорював кроки, боровся зі своїм сумлінням, а вона наздоганяла його, повисала на шиї, заманювала в темні під'їзди й голосно реготала передзвоном-дзенькотом на дротах трамвайно-тролейбусних ліній. Сідалковський уперто стенав плечима і йшов на неонові вогні, яких ніч боялася, мов консерватор прогресивного, а фотоплівка — світла.
У суботу, рівно о восьмій ранку, до садиби Чудловського підкотила та сама чорна «Волга», що напередодні до воріт Карла Івановича Бубона. У брезентовій сіро-зеленій робі з неї вийшов Сідалковський. Грак зустрів його біля воріт.
— Я тебе, козаче, не впізнав. Думав, міліція. Ти ж мені постійно вбиваєш це в голову.
— Попіл Клааса стукає у ваше серце, — відповів Сідалковський, хизуючись навіть своєю робою, яка, треба сказати, була йому до лиця. — За ці дні ви, бачу, добре набили руку на золоті. Це чудово. Нам якраз і не вистачає тепер таких мозолястих рук.
Грак зміряв його з голови до ніг. У нагрудній кишені Сідалковського стирчали два гостро підточені олівці, авторучка і густо списаний якимись цифрами блокнотик.
«Як обліковець на фермі», — подумав про нього Грак але вголос не сказав нічого. Він так і не зрозумів, для чого весь цей маскарад.
— Це все для того, — мовив Сідалковський, ніби вгадуючи Гракові думки, — якщо моя перша гіпотеза не підтвердиться, то за другою доведеться довбати автостраду. Працюватимемо з відпочинком: перекур, четвертушка, закуска. Тобто повна імітація.
— Але я не п'ю, ти ж знаєш.
— Знаю. Не хизуйтесь своїми недоліками. Питиму я, а ви копатимете. Відбійного молотка дістали?
— Ні в кого нема…
— Гаразд. Поки що він нам і не потрібний. Зараз копатимемо тут. Карта розшифровується ось як: БГ2С — біля груші дві сливи. А оті ПКСЗС означають: під кущем смородини зарито скарб.
— Але під яким кущем? Знаєш, скільки у нас тих кущів?!
— Копатимете, Грак, під кожним. У вас, сподіваюсь, сил вистачить? Але давайте домовимось одразу: до екватора не зариватися. У нас нема візи. А це може викликати міжнародні ускладнення. Я — не ви і на це не піду.
Тирада Сідалковського не зовсім сподобалася Гракові. Особливо слова: «У вас, сподіваюсь, сил вистачить?». «Чого тільки в мене, — обурювався про себе Грак, — а що він робитиме?» Сідалковський знову наче розгадав його думки. Телепатія таки, певне, існує.
— Мене золото, як і діаманти, Грак, не цікавлять. Я романтик. Романтики від життя чекають тільки пригод. Де ваш татусь, якщо не секрет?
— Поїхали з Зосею на товчок.
— Це похвально. Ви умовили їх чи примусили до цього, Грак? Пардон, віднині Грак тире Чудловський. Так вам, здається, більше подобається?
— Ніскільки…
— Не брешіть, Грак. Маленьким людям завжди подобається, якщо їх мають за трохи більших, ніж вони є насправді.
— По собі знаєш? — зло посміхнувся Грак.
— Це не гра в лотерею, уточнювати не будемо, — він витяг карту, ніжно розгладив її і сказав: — Отож беріться за інструменти, Грак, і вперед.
Євмен звалив на плечі кирку, лопату, лом і покірно поплентався в сад за Сідалковським.
— Ось тут. Починайте від першого куща… Хай вам допомагає бог, бо я, Грак, допомогти не можу.
Грак майстерно поплював на долоні рук і взявся за держак лопати.
— Ви розпочинаєте, як професіонал, — похвалив його Сідалковський. — По всьому видно, у тестя ви без роботи не сиділи.
Грак (для економії паперу писатимемо, як і раніше, просто Грак, а не Грак-Чудловський, бо й нашого героя, окрім паспортного стола і відділу кадрів, ніхто інакше й не називав) працював, треба віддати йому належне, не так як у «Фіндіпоші», і аби побачив його в ці хвилини Стратон Стратонович, то ніколи б не сказав: «Ну й бух-гал-тер!»
— Беріть углиб, — порадив йому Сідалковський. — Плата однакова. Раджу швидше зариватися в землю! За методом крота.
Сонце піднімалось над Кобилятином-Турбінним і золотило Гракові вуха з синіми прожилками. «Чудесна прикмета, — подумав Сідалковський. — Сьогодні він точно щось викопає».
Незабаром канава, вирита Граком між кущами смородини, здавалася Сідалковському добрячою траншеєю. У ній під час бою міг би розміститися піхотний батальйон з усіма його вогняними точками, живою силою і технікою. Грак бігав би по ній, не ризикуючи не тільки головою, а й тім'ям. Навіть коли б те тім'я посадили на держак лопати.
— Грак, ви талант! — посміхнувся Сідалковський, дивлячись, як той вмивається потом. — Тепер вам треба закріпитися на зайнятих позиціях, перепочити, а згодом іти далі. Чи не так, Євмене Миколайовичу?
— Сідалковський, ти ледар. Чи ти знаєш, що ледарі швидше вмирають? Це уже вчені дослідили.
— Такі, як ви?
— Ні, солідніші.
— Що ти маєш на увазі під солідністю. Зовнішність, стаж, вік?
— Ех, Сідалковський, — кидаючи позад себе землю, схожу на сірку в поросі, докоряв йому Грак.
— Ви забуваєте, Грак, що краще прожити тридцять років і їсти паюсну ікру, ніж сімдесят вісім і жувати сріблястого хека у власному соку.
Над околицею Кобилятина-Турбінного несподівано повис жайворонок і, затріпотівши крильцями, залився піснею.
— Грак, як ви дивитесь на цього небесного солов'я? Здорово працює і, уявіть собі, не за гроші. Не за гроші завжди краще виходить. А як ви вважаєте? Мовчите? Вам просто нічого сказати. Ось так і в людей, Грак. Нема справжніх небесних, я сказав би, від бога, солов'їв, вважайте — суцільний Альбіон: туман і нудьга. А я — як він, Грак, мені багато не треба: тільки б світило сонце, висіло блакитне небо, дзвеніли бджоли на мальвах і в синьому мареві виспівував жайворон. Я коли бачу цього птаха, Грак, то стаю в ту ж мить Сідалковським номер один. Ви за собою такого не помічали? Чи у вас живе тільки один товариш? У мені, Грак, чесно признаюсь, кілька: і один кращий за іншого. Про вас цього не скажеш. Про вас усе сказав Стратон Стратонович…
— А що він про мене сказав? — висунувся з-під землі Грак.
— Як? Ви й досі у блаженному невіданні? Він про вас сказав, що ви супергеній, Грак. Решту спробуйте дізнатися у когось іншого. Я вас не інтригую. Але й чужих цитат не повторюю. З чужих цитат роблю свої. Стратона Стратоновича не переробиш. Він не піддається переробці. Оригінал, у нього свій почерк.
Грак його не слухав. З чорного отвору на кущі, на стежку саду вилітала земля, перемішана з черепашником. Сідалковський згадав Ховрашкевича. Той, побачивши такий грунт, обов'язково сказав би: «То я вам так скажу: тут колись, у Кобилятині-Турбінному… То ви не смійтесь… Але тут таки було море… А може, навіть притока Дніпра… Погляньте, який черепашник!»
Раптом Грак вигулькнув на поверхню.
— Хух! Тут темно, як у шахті.
— Невдале порівняння, Грак. Ви в шахті ніколи не були…
— Ну, як у льоху…
— Це вже правдоподібніше… Ви це пізнали на самому собі, і в цьому вам можна повірити.
— Дай ковток води і засвіти «летючу мишу»…
— Скажіть, — підставляв сонячному промінню своє обличчя Сідалковський, — воду ви теж п'єте, як горілку, чи навпаки: горілку, як воду?..
— Може, хоч трохи покопаєш ти, доктор?
— Грак, ви ображаєте мене. У мене ж усе імпортне: штани, піджак, майка, труси і навіть запонки. Тільки тіло з Томашполя. Чули про таке місто, Грак? Сам я родом з Томашполя. Але як інтелігент сформувався у Вапнярці. На привокзальній площі. Це якраз між Томашполем і Одесою. Через Вапнярку усі закордонні поїзди ходять, Грак. Усі ті, що йдуть у Європу і з Європи. Отож ви мене до себе, Грак, не рівняйте… Я європеєць!..
— Так, може, трохи ти? — почав скиглити Грак.
— Я уже вам сказав: у мене під робою один імпорт. А я не любитель часто відвідувати банно-пральні комбінати. Крім цього, від землі уже відвик. Я тільки вчора наводив манікюр.
— А педікюр ти собі не наводиш?
— Буває, але в рідкісних випадках. Тільки тоді, коли зустрічаюсь з жінками, які нагадують мені райських богинь з тимчасовою пропискою на землі, а постійною в Києві.
— Чого ж ти сюди прийшов?
— Ради інтересу. Мені цікаво, скільки погонних метрів може викопати людина, якщо їй сказати, що вона докопається до золота чи до іншого благородного металу…
— У мене вже руки тремтять. Покопай трохи.
— Не скімліть, Грак. Це вам не до лиця. А що руки тремтять, так це закономірно: у вас почалась золота лихоманка. Вона скоро минеться. Трохи відпочиньте. Поговоримо на вашу улюблену тему. Розкажіть щось про жінок, про свої подвиги на цьому фронті.
Сонце піднімалося все вище і вище, Грак вгризався все глибше і глибше. Коли він появлявся на поверхні, щоб «ковтнути шматок свіжого повітря», Сідалковський йому радив:
— Грак, скільки вам говорити можна: оголіть торс. Матимете натуральний вигляд ремонтника шосейних доріг. Та й загорите хоч трохи. Я не битимуся над тим, щоб вам дістати путівку до Алупки. І ще одне, — подаючи Граку пляшку води, продовжував Сідалковський. — Не копайте під самими кущами. Гляньте, що ви зробили: кущі повисли, як у гамаку. Скарб треба шукати глибше: під нашаруванням, але не під дном Індійського океану. Там ви політичного притулку не знайдете. Навіть маючи кілька торб з діамантами. Завжди, Грак, тримайтеся золотої середини.