— Сідалковський, — казала Ія, — я вам не мама і не Тамара.
— Я знаю, — спокійно відповів Сідалковський. — Ви щось середнє між ними.
— Сідалковський, — загрозливо повторила вона. — Ви жартуєте з вогнем!
— І це я знаю. Але й вогонь, Іє, не вічний, як, скажімо, батареї парового опалення. Вони час від часу теж охолоджуються…
— Що ви цим хочете сказати?
— Тільки одне: настало літо, опалювальний сезон закінчився…
— Ви хам!
— Ви мене з кимось плутаєте! Ні до Хама, ні до Іагофета, як і до Сіма, я не маю ніякого відношення. Я мав пряме відношення свого часу до вас, але…
— Доказуйте, — Ія сіла у єдине крісло Сідалковського і, демонстративно пускаючи дим, глянула у його красиві очі.
— Іє — лагідно мовив Сідалковський. — У рамках можливого я чесний і порядний чоловік. Я граю в чесну гру, не виходячи з рамок. Ви ж починаєте ламати їх і претендуєте на більше… Двічі одружуватися — це розкіш. Це все одно, що брати у кредит дві дорогі речі на одну малу зарплату. Я собі цього дозволити не можу…
— Але я не повія…
— Іє, — Сідалковський підійшов до неї і опустився на коліна. — Ви мене ображаєте. Для чого так різко? Можна сказати ж лагідніше. По-європейськи…
— Йдіть ви до біса зі своєю Європою!
— Але ми ж, Іє, живемо теж у Європі. Ви коли-небудь над цим задумувалися?
— Сідалковський, — раптом тихо промовила вона. — Я вас кохаю. Я без вас не можу… Я звикла до вас, а ви мене останнім часом весь час уникаєте… Ви десь ночуєте, вас цілими днями не буває вдома… Я без вас почуваю себе…
— Не потрібно цих монологів: все, що робиться, — пам'ятайте, тільки на краще. Я уникаю вас, щоб вам стало легше… Щоб ви звикали до майбутнього… Я з вами одружитися не зможу, Іє. У мене ще залишилося трохи сумління. Я скромний і вдруге не зможу глянути вашій мамочці в очі… Я не витримаю цього. Я не переживу…
— Але ми… Ми можемо виїхати, Сідалковський…
— У Генуї я вже був. У Венеції теж. Чудові міста! Але мені більше до душі Київ… Я ще не був у Парижі, але туди ви не зможете організувати поїздки…
— А якщо зможу?
— Це ви серйозно?
— Цілком. У нас у тресті є путівки…
— Тоді я згоден, Іє… Але тільки після Спиридонівки… Я спочатку з'їжджу у Спиридонівку, а тоді вже ми з вами махнемо в Париж… Але не назовсім. Ви ж знаєте мій непостійний характер… З моїм характером і в Парижі довго не проживеш. Та й до всього, як казала одна моя знайома із Тулузи, Париж має більше слави, а Київ — краси. А я, як ви знаєте, не так люблю славу, як красу…
— Боже, який ви блазень, Сідалковський, який ви блазень!
— Ви в мені розчарувалися?
Ія мовчала. Сідалковський підвівся і глянув на неї.
— Іє, я не великий Гейне. Біля ваших красивих ніг я не можу ні плакати, ні ридати…
— Звичайно, ви тільки насміхаєтесь…
— Я не сміюсь. Мій сміх — крізь сльози. Але кому це тепер потрібно? Тепер, Іє, плакати не модно…
— У Європі ж не плачуть, — передражнила вона його.
— У Європі, Іє, плачуть. А ми сміємось. Вашу руку, Іє! Але, попереджаю, не назавжди. Щоб потім ви мені не докоряли. Будемо вести чесну гру: ви мені подобаєтесь, поки подобаєтесь. Я вам теж. Як тільки прийде кінець коханню і почнеться велика, скажемо, неприязнь, будемо прощатися без докорів і ридань.
Сідалковський переодягся, узяв на плечі новенький рюкзак і, поцілувавши Ію, як молодшу сестру, котру залишили для догляду, попрямував на вокзал.
— Я вас проведу, Сідалковський. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте…
— Іє?! Проти вас?! Ви з мене насміхаєтесь!
— Сідалковський, з вами можна говорити серйозно?
— А як ми до цього говорили?
Вона не відповіла. Ія думала про щось своє. Сідалковський думав про те, як вони ловитимуть отих ондатр та їжаків і чи справляться зі своїм завданням. Філарет Карлович довго не дозволяв брати амфібію. Казав, що то ще не придане Грака. І взагалі, він його ніколи не матиме. Але Чудловського вговорила Зося, мотивуючи тим, що про це просив сам Ковбик.
— То куди ж ви поїдете? — поцікавився тоді Філарет Карлович.
— У Спиридонівку.
— У Спиридонівку?! — перепитав Чудловський якось перелякано, і Сідалковський відчув, що там криється ще якась таємниця. — Ви б ліпше з'їздили в Харлампівку. Це ближче, там більше боліт і лісів…
— Ми подумаємо, — відповів Грак.
— А що тут думати? Їдьте, куди кажу! — розсердився Чудловський.
— Ми так і зробимо, — запевнив його Сідалковський, багатозначно наступаючи на великий черевик Грака. — Поїдемо у Харлампівку, — запевнив він Філарета Карловича, хоч у душі уже твердо поклав собі відвідати загадкову, як і все в Чудловського, Спиридонівку…
— Іє, — Сідалковський взяв її за руку. — Я зараз у Кобилятин-Турбінний. А звідти з Граком у відрядження…
— У вас є жінка, Сідалковський? — глянула вона йому в очі…
Сідалковський, заплющивши їх, заперечливо похитав головою.
— Не брешіть, Сідалковський. Я відчуваю…
— Давно ви, Іє, відчуваєте те, чого не відчуваю я?
— Я по ваших очах бачу!
— Але я ж їх заплющував…
— Все одно, Сідалковський. По вас видно..
— Гаразд, Іє. Я вас обіймаю і цілую, як раніше. До побачення. На нас ждуть подвиги в ім'я науки і експериментів.
— Почекайте, Сідалковський. Ще не все…
— Що ще? — насторожився він. — Зараз будете бити?
— А ви боягуз, я бачу.
Сідалковський не відповів. Але в її голосі відчув щось неприємне і несподіване.
— Я забула сказати: вам прийшов лист. Від матері… Що ж ви видаєте себе за сироту? Мати переживає… Я дозволила собі прочитати… Хоча б написали їй листа, коли… Коли не маєте змоги приїхати, — на слові «змоги» вона зробила докірливий наголос. — І, крім того, я ніколи не думала, що ви…
— Досить, — раптом розсердився Сідалковський, здогадуючись, про що вона далі хоче сказати. — Де лист?
— Ось, — Ія відкрила сумочку і мовчки подала.
Сідалковський глянув на конверт, і кров йому вдарила в лице… Здогад його підтвердився. Він скочив на приступку електрички і, не прощаючись, пішов у вагон…
— Сідалковський, — гукнула вона, підбігаючи до вікна. — А як Париж? Путівки замовляти?
— Париж може без нас обійтись, — сердито кинув він їй у вікно, а в думці додав: — Як я без тебе…
А втім, ми заговорилися. Не будемо передавати душевних мук нашого героя під час поїздки у вагоні електрички, а одразу перенесемося у тінистий сад Філарета Карловича, де на нього з нетерпінням уже чекає Євмен Миколайович Грак-Чудловський, сам тесть та — чи не найбільше — Зося.
Вони стояли під розлогою яблунею. Філарет Карлович несподівано змінив гнів на милість і дружелюбно пояснив зятю, як краще потрапити в Харлампівку, щоб залишити в стороні Спиридонівку. Зося упаковувала у речові мішки все необхідне для подорожі. Список речей ще напередодні поїздки склав сам Сідалковський, і тепер він, як досвідчений мандрівник, тримав його в руках, неначе карту, і, читаючи, ніби запитував:
— Намет є, брезент є, цибуля, огірки, помідори, каністра спирту? Для обміну з аборигенами на їжаки і ондатри… З однієї каністри треба було зробити дві…
— Так і зробили, — відповіла Зося.
— Чудово, поїхали далі. Євмене Миколайовичу, — звернувся Сідалковський до Грака, — будьте джентльменом, не втомлюйте ніжних рук Зосі. Візьміть усе в свої руки, насторожте «мідасові вуха» й слухайте…
Коли Грак так і зробив, Сідалковський голосом диктора обласного радіо, який виношував у душі ідею перейти в республіканське, продовжував:
— М'ясні консерви взяли, купальники, яйця, яблука, воланчики, ракетки для бадмінтона. Ви, Грак, свої знамениті панбархатні шорти не забули? Нічого так до ваших ніг не пасує, як панбархатні шорти. Ви ними прикрасите периферійний пляж Харлампівки… Пардон, поїхали далі. Сало… У вас від нього ніколи, Грак, живота не буде. Борошно, ковбаса, набір для бриття (леза, мильний порошок, паста)… Чого ви мовчите, Грак? Ви ніколи не станете великим. Я вже бачу. Це вам не загрожує… Ви вічно будете як Наполеон: один метр сорок вісім сантиметрів. Господи, який неповторний збіг. Грак, я вам по-чорному заздрю. По-чорному і, бачте, цього не приховую.
— Ну, досить, досить. Пояснюй, для чого столовий набір?
— Для дипломатії. Ми даватимемо обід місцевим вождям і споюватимемо їх вогненною водою, розводячи її рідиною з річки. Інакше нам ні їжаків, ні ондатр не бачити. А звідси, Грак, і преміальних, обіцяних під гарячу руку. Читаємо далі: масло, розчинна кава, каструлі, казанок, тринога, постіль. А втім, закресліть. Я десь пристроюсь у хижці… Візьміть карти, аборигени це люблять… Рушники, окуляри (чорні), аптечка, похідне і мисливське взуття (типу гумових чобіт), баночку гасу, крупи, цукерок і хоч з десяток чарок… Це за моїм списком. Що ви можете додати, Луї Бонапарте?
— Пару пляшок казьонки, — несміливо подав ідею Грак.
— Ви супергеній. Боже, скільки у вас спільного з великими!
— І ще щось тепле… Щоб було чим укритися…
— Це в таку спеку? Ні, вас перехвалювати не можна. Ви перегріваєтесь, Грак. У вас одразу починається жар. Давайте щось прохолодніше…
— Мінеральної води…
— Це вже краще: холодний розум — це не теплий. Поїхали далі. Час, як і ондатри, нас не жде.
— А сітку? — вискочила на ґанок Зося. — Сітку ви взяли?
— Яку сітку? — перепитав Грак.
— А щоб тих ондатр ловити. Капронову…
— Ні, Грак, Зося таки вище за вас. Гадаю, голови на дві… Я вас передчасно перехвалив. На полювання — і без рушниці…
— О, — вихопилося в Грака. — Добре, що нагадав, — і пістолет…
— Який пістолет? — зацікавився Сідалковський.