— Стартовий. У мене є стартовий пістолет. Ще з академії…
— А я думаю…
— Що ти думаєш?
— Чому в академії й досі під час стартів ляпають старою калошею і думають, куди запропастився стартовий пістолет… А він у вас! Як диплом, як спогад. Ні, ви таки там навчались недаремно…
— Йди ти до біса!
— Ні, але ви все-таки скажіть, Грак. Ви ж мене знаєте, я в академію не побіжу. Доносів теж не пищу, мені мій гарний почерк не дозволяє. Ну, зізнайтесь, я вгадав?
— Ну, було… То й що? А з тобою такого не траплялося? У траві знайшов. Недалеко від бігової доріжки…
— Ну, спасибі. Грак. Ви мене втішили, я все-таки психолог. Міг би стати інженером людських душ… Жаль тільки, умов немає. Однокімнатна квартира, та й та всього чотирнадцять квадратних метрів…
— Геніальні речі писалися на колінах…
— Це так, Грак. Але тепер не та епоха… Тепер теж на колінах пишуть. Хочете знати, як? Сидячи в новенькій машині, диктують на магнітофон, а тоді друкарки-стенографістки оте записують… Ви ж помітили, що тепер література має зовсім інший стиль? Магнітофонний… Але ми, здається, заговорилися. Час і по машинах. Що у вас у верхній кишені, Грак? Не диплом про закінчення академії?
— Документ!
— Зрозуміло! Про те, що ви механізатор широкого профілю… Це похвально. Я оце дивлюсь на вас і думаю. У вас такий вигляд, ніби ви здатні повести зараз будь-яку машину в огонь і воду, починаючи від інвалідської коляски до самохідного комбайна включно!
Філарет Карлович розв'язав брезент і відкинув його так, як красуні відкидають поли халата, щоб ніби ненавмисне показати свої найпрекрасніші форми. Сідалковський, як ми знаємо, належав до естетів і, мабуть, тому, глянувши на оголений корпус моторки, награно похитнувся й ледь не впав.
— Пробачте, — сказав він, коли оговтався. — Це ви називаєте амфібією?
— Перепрошую, але що це по-вашому, Граф? — не без єхидства запитав Чудловський.
— Не Граф, а Євграф, — поправив його Сідалковський. — Це коли бути точним. — І повернувся до зятя — А ви як думаєте, на що схожий цей панцирник?
Грак умів орієнтуватися в будь-якій обстановці, як і всі люди, котрі нахабність вважають своїм найпершим щастям.
— Це плаваючий танк, Граф, — наслідуючи тестя, мовив зять. — Він мені нагадує жабу-зеленуху, яку для чогось збільшено у тисячу разів.
— То я, перепрошую, ти вар'ят…
Сідалковський своєчасно й чемно нагадав, що Євмен Миколайович у чомусь має рацію і він просить «генерала» підбирати слова перед тим, як розсипати їх у повітрі.
— Ви, звичайно, перебільшуєте, камердинер, — мовив Євграф. — Я гадаю, що це звичайний морський восьминіг. Може, й справді трохи збільшений, але не в тисячу разів. Та зараз нас цікавить, чи ця машинерія бігає. І чому вона має таке ім'я: «Мегацета»?
— Вона, перепрошую, не бігає, а плаває. У неї двигун такий, що той корпус вона несе, наче пір'їнку. А назва така на честь моєї дружини Марії-Ганни-Цецелії-Терези. У неї, — очі Філарета Карловича налились кров'ю, — у неї перший приз на республіканській виставці!
— А як машина реагує на сигнали автоінспекції? — спокійно запитав Сідалковський.
— Перепрошую, я вас не зрозумів.
— Як часто її зупиняє автоінспекція?
— В основному, перепрошую, автолюбителі. Вони цікавляться коробкою передач, циліндрами і двигуном.
— Пробачте, а як нам нею добратися до Спиридонівки? Пробачте, до Харлампівки?
— Тільки по річці. По той бік, перепрошую, непрохідні хащі верболозу.
З двору виїхали негайно. Машина заводилась, як «Антей». Спочатку доповзли до єдиної у Кобилятині-Турбінному колонки, а тоді під'їхали до гастроному, де завжди продавалися мисливські сосиски, які полюбляв Сідалковський, і ковбаса твердого копчення, на якій з'їдав свої останці зуби Грак. Зупинились метрів за двадцять до магазину.
— Дракон Фантомаса, — охрестив їхню «Мегацету» один із неповнолітніх автолюбителів Кобилятина-Турбінного.
— Скажіть, — підійшов до Сідалковського поважний дідусь, очевидно, колишній військовий, бо носив офіцерське галіфе. — Що, почалися військові маневри?
Тендітні вуха Сідалковського почервоніли так, що нагадували діамант, який виблискує навіть при денному світлі.
Ґаволови, як завжди, збіглися мало не з усього містечка і утворили навколо «Мегацети» філіал київської Бессарабки.
Підійшов міліціонер. Сідалковський вирішив про всяк випадок відійти подалі.
— Тут для вантажних машин стоянка заборонена, — суворо сказав міліціонер. — Ви на знаках розумієтесь?
— Пробачте, товаришу старшина, але це амфібія, моторний човен.
— Не морочте мені голови. Це безрейковий трамвай, якщо не броненосець, — він наблизився до Сідалковського майже впритул. — О голубе, так ви того… Ану, дихніть!
Сідалковський дихнув посміхаючись.
— Чорт візьми, я так і думав: українська з перцем, — безпомилково визначив старшина.
Сідалковський підтвердив. Бо й справді учора ввечері вони з генералом за вечерею хильнули.
— Точно, був гріх. Учора ввечері з генералом. Але звідки…
— Це я вас питаю: звідки? — перебив його старшина. — Де дістали: у гастрономі чи в ресторані?
— У «Подарунковому», — збрехав Сідалковський. — Але так ви її там не купите, товаришу старшина. Вона йде з навантаженням: дають на додачу жіночий гарнітур і пачку пудри «Знову молодість».
— Все одно. У мене сьогодні гості. З Грузії. Потрібно щось наше, національне, подарувати. Тепер це модно. А той, що за баранкою, не того?
— Він взагалі не п'є. У нього виразка шлунка.
— Я вас зрозумів, — кивнув старшина. — Ану, розійдись! — крикнув у натовп. — Що, ніколи не бачили крокуючого земснаряда?
Нарешті вибіг з гастроному Грак.
— Заводь цю полкову амфібію і швидше на воду. Збожеволіти можна, — усівшись до кабіни, промовив Сідалковський. — Я уявляю, що в селі робитиметься, коли ми навіть у збайдужілих до всього кобилятинтурбінівців пробудили такий інтерес…
«Мегацета», наче старий, але з дуже могутнім серцем птеродактиль, набирала розгону і, здавалося, збиралася відштовхнутися від голубої стрічки ріки й повиснути у тихому, як мрія, небі, розганяючи одним лише виглядом дрібне птаство. Повітря, перемішане із запахом квітів і річкових трав, мерехтіло, як золоте, ледь помітне марево у сонячному промінні, і стигло у своїй синій соковитості. Сідалковському приємно лоскотало груди. Як дитя, що народилося не на асфальті, за висловом Ковбика, а між тихих і плакучих верб, над голубими плесами, усіяними білими й жовтими лілеями, мов груди генерала Чудловського старовинними австро-угорськими орденами, купленими в одеських нумізматів, Євграф став сентиментальним і м'яким, наче переднє сидіння «Мегацети».
— Для чого ви взяли з собою мідяки? — запитав Сідалковський, не повертаючи голови і не спускаючи, очей з блакитного бульвару ріки.
— Генерал наказав, — Грак потягнувся лівим ліктем до бокового скла, щоб по-піжонськи виставити лікоть назовні, але не дістав. Був занизький на зріст і сидів глибоко, мов на перині, у склі стирчав один лише пінгвінячий ніс. — Каже, витяг, то сам і здавай їх, я до магазину не понесу. Бач, йому гонор не дозволяє! — Грак чвиркнув крізь щілини своїх рідких зубів. — А який може бути гонор, коли мова йде про гроші? Чи не так, доктор?
— Звісно, — відповів не без іронії Сідалковський. Потрапляючи на природу, він нітився й затихав. Веселим і гамірним почував себе тільки в містах, на привокзальних площах і на ярмарку. — Як ви їх здаватимете, Грак? У відрі?..
— У вузлику. Ось зараз побачиш.
Попереду замиготіло якесь село з двоповерховою будівлею недалеко від пристані. Грак підплив «Мегацетою» до пологого берега, і «Сором'язлива красуня», як назвав подумки амфібію Сідалковський, наче черепаха, легко поповзла на берег, підминаючи під себе очерет і лепеху.
— Може, ти, докторе, збігаєш і здаси? — набираючи в хустку мідяків, запропонував Євмен.
— Пробачте, але це нижче моєї гідності…
Грак криво посміхнувся: мовляв, усі ви такі — у генерала гонор, у графа честь. І все це таке ж фальшиве, як і оці позеленілі мідяки…
Грак забіг у сільську крамницю. Сідалковський тримався трохи позаду, начебто вони з Граком взагалі незнайомі. За склом з написом «Каса» сиділо миловидне дівча, яке нагадувало Сідалковському здобну французьку булочку, посилану цукровою пудрою. «Гарні дівчата завжди на чужих грошах сидять», — подумав Євграф і став на такій відстані, щоб почути діалог між касиркою і «невеликим корсіканцем».
— Слухай, доню, дрібні потрібні?
— Ганю, чуєш! — гукнуло дівча через весь магазин до продавщиці, що, зігнувшись, рахувала гроші за прилавком, повернувшись спиною до каси. — Чуєш, Ганю, тато знайшовся, — крикнула вона і розсміялася з власного дотепу.
Грак подав їй вузлик.
— Тут які, мідні чи срібні?
— Самі п'ятаки, доню…
— Тоді підіть зважте. Ганю, зваж п'ятаки. Дядьо з торбою просять.
Сідалковському дівча сподобалося: м'якеньке, колюче й здобне. Жаль, що Грак тут носиться зі своєю торбою.
— Ей, ти, спіднице, — перехилившись через прилавок, гукнув Грак продавщиці, яка стояла у позі коня, що п'є воду з жолоба. — Йди-но сюди. Хочу тобі допомогти план виконати. Міняю гроші на горілку і закуску.
— Ти бач який, — повернулася продавщиця і стрельнула пухкенькими губами. — Пхи! Ти бач який! — Ямочки на щічках стали човниками.
— Пробач, — промовив Грак. — По спідниці вік важко визначити. А ти, виявляється, тільки вчора з торговельного технікуму. Ви що, сестри з тією, що в касі?
— Багато знатимете, постарієте.
— Дуже схожі, наче близнята.
Дівчина мовчки зважила і назвала суму. Грак повернувся до каси.
— Може, ще візьмеш, доню?
— А у вас тієї міді багато, дядю?
— Два відра.
Касирка пирснула в кулак:
— Не фальшиві?
— Спробуй на зуб! — запропонував Грак.
— А де ви їх добуваєте в такому віці? — лукаво посміхаючись, запитала. — Підв'язуєте руку чи наклеюєте до ніг фальшиві виразки?