Незабаром їх оточило чи не все село. Попереду стояли пастушки, забувши про свою велику рогату худобу, трохи поодаль — дядьки, яким, здавалося, нічого робити. Їх не так цікавили розкопки Грака, як «Мегацета». Слава про «Сором'язливу красуню» прокотилась по селу, наче весняний грім. Її розглядали з такою ж цікавістю, як піжони імпортні машини біля «Інтуриста». Машина, що літає (плід фантазій діда Трифона), плаває, їздить, косить, як комбайн, гречку, лепеху (домисел, певно, голови сільради), стріляє (розповіді очевидців), — звичайно, така машинерія не могла не зацікавити спиридонівців. Коли ж спокійна і похмура «Мегацета» їм набридала, вони підходили до наших героїв і запитували:
— Що ви тут копаєте?
Грак відповідав по-різному і якомога серйозніше. Один раз казав, що розшукують загублений мільйон років до нашої ери кістяк мамонта, на якому можна заробити. Йому відплатили тим самим.
— То, може, вам потрібні конячі кістки? Ми вас можемо забезпечити ними. Звичайно, не даром. За відповідну плату.
Грак втрачав тоді почуття гумору.
— Що ви тут шукаєте? — знов підійшли до нього двоє дядьків.
— Шукаємо золото, — сердито відповів Грак.
— Ви що, нас за дурнів маєте? — вибухали гнівом дядьки. — Гадаєте, якщо ми з села, то не розуміємо, де граніт, а де золото? Каміння вирішили на льох чи на підмурок хати накопати і комусь сплавити. Ще й секрет з цього роблять…
— Ніколи не брешіть, Грак, — навчав Сідалковський. — По-перше, для цього потрібно мати феноменальну пам'ять, а ви, наскільки мені відомо, цим поки що похвалитися не можете. По-друге, брехні завжди люди вірять. Кажіть тільки правду. Вона менш правдоподібна, ніж брехня. Кажіть — і вас засміють. Можете, Грак, спробувати.
Грак не наважувався.
— Тоді спробую я, — відповів Сідалковський і звернувся до натовпу: — Ми виловлюємо ондатр. Може, допоможете? Порозривати траншеї, повиганяти їх у воду, а ми почнемо викурювати…
— Ви що? — обурювалися люди. — У нас своєї роботи нема? Нічого нам робити?
Допитливі почали розходитися. Грак взявся за лопату. Сонце котилося по обрію вниз, як розпечене для чогось млинове колесо.
Сідалковський лежав на траві, дивився на Грака, жував якусь травинку і згадував Ію, котра несподівано розкрила його «сімейний секрет», побачивши на конверті справжнє прізвище Євграфа. Думав він і про Філарета Карловича, про його неприхований страх, коли той дізнався, що Сідалковський і Грак збираються у Спиридонівку. Але чому? Чому це так стривожило Філарета Карловича? Поставала в уяві і Єва Гранат, і гарненька касирка, схожа на здобну французьку булочку…
Тим часом Гракові на спину опустився серпневий вечір. Темно-синє небо, вимите вчорашніми дощами, як вікна «Фіндіпошу», світилося наскрізь аж до зірок, з яких, як казав Євмен, користі ніякої, бо при них не попрацюєш. Грак важко зітхнув, присів, глянув на небо. Воно мерехтіло зорями і пахло згораючими метеоритами. Земля важко дихала і парувала, як Грак крізь нейлонову сорочку.
— Краса! — промовив Євмен
— Ви про що?
— Про навколишню природу. Як пахне картопляне бадилля в поєднанні із запахом вільхи і сосни…
— Та ароматом цейлонського чаю, про який ви зовсім забули, Грак.
— Я його дістав у Кобилятині-Турбінному по знайомству. Панчішка допоміг.
— Ви, як і дід Трифон, маєте звичку перебільшувати, — відказав Сідалковський. — Того чаю у столиці навалом.
— То у столиці, а то в Кобилятині, — огризнувся Грак.
Сиділи, гріли чай. Вечір видався лагідно-теплий. Річка парувала, як парне молоко над дійницею. Сивий туман повис над водою і стелився низько над похилими берегами, розсипаючи сапфіри й діаманти, яскраво горіло багаття. Десь над головами, б'ючи крилами по густому повітрю, лопотіли кажани і крижні. Останні важко падали в очерети і, поклавши голову під крило, спали чи прислухалися до роботи власного шлуночка чи серця.
У селі заспівали дівчата. Десь на протилежному кінці хтось одиноко й сумно витягував старий український романс:
Скажи мені, нащо ти покохала,
Скажи, нащо довірилась мені.
— Не плачте, Грак, — порадив Сідалковський.
— Я й не збираюсь.
— Ви цинік. Невже вас цей голос не зворушує?
Десь сплеснула щука, і вода, розбігаючись темними колами, ледь чутно ударилась в береги, затихла. Із молочного серпанку назустріч місяцеві, що сторожко виходив із-за темного лісу, випливла діва. У Грака відкрився рот і завмер на літері «о» у своїй вертикальній нерухомості.
— Що за діва? — не менше за Грака здивувався Сідалковський.
— Чудовий товарний вигляд. Чи не так, Сідалковський? — оговтався Грак.
— Не будьте примітивом, Грак. Ви говорите, як ветеринар. Про жінок, як і про покійників, кажуть «аут бене, аут нігіль».
Грак тихо, як хорт, підвівся і підійшов до «Мегацети». Сідалковський розгадав його намір.
— Слухайте, супергеній. Не надумайте увімкнути фари. Це вам не ондатра. Жінки на світло не йдуть. Вони, як і непроявлені фотонегативи, люблять темряву.
— Гарна фігура, — зітхнув Грак, спершись на капот «Мегацети». — Цікаво, доктор, чому жінки люблять так часто роздягатися, коли вони самі з природою? Мені здається, це вплив Заходу. Чи не так, Сідалковський?
— Грак, ви так і залишилися на стадії розвитку «комуніс монакус», що в перекладі на українську означає — звичайна мавпа шимпанзе. Це клич предків, Грак. Дике бажання первісної печерної людини. Оцей одяг нам накинуло християнство. І ще одне запам'ятайте, Грак. Це вам корисно знати, я заповнюю прогалини, які у вас лишилися після сільгоспакадемії. Ніхто так часто й інтригуюче не роздягається, як жінки з гарними фігурами. Цього в академіях не вчать. Це, як і поезія, дається від бога. Ви мене зрозуміли, власник диплома з відзнакою? — Сідалковський був в ударі, як більярдист, що заклався на пляшку «Арарату». — Ви вечірній філософ, Грак. А це дитя природи повертається до язичницького періоду. Вам цього не зрозуміти, Грак. Це, коли хочете, запізнілий протест проти спідниць, якщо вони навіть «міні».
— А я гадаю, що ходовий товар тримати під прилавком, — продовжував Грак, — це злочин…
— Ви мені починаєте подобатися, Грак. Дещо, повинен сказати, академія вам у голову таки вклала, але… — Сідалковський замовк.
Діва, розпустивши коси, що спадали темним пасмом на білу спину, підійшла до кладки, занурила у воду ногу, як термометр. Температура, очевидно, її задовольняла, і вона поступово почала заходити у ріку, як у голубий горизонт.
— Повернення Афродіти до бога Посейдона, — повідомив Сідалковський.
— Чорт забирай, ти не уявляєш, доктор, як мені подобаються жінки у такому вигляді!
— Грак, такі жінки не для вас. У вас залишилося багато диких інстинктів. Я бачу, еволюційна теорія Дарвіна не залишила на вас ніяких відбитків.
Грак простяг руку, шукаючи вмикача.
— Слухайте, Грак, при місячному світлі жінки значно кращі, ніж при електричному. На фари вони рідко йдуть. А якщо йдуть, то тільки на погашені. Крім усього, ви можете її передчасно перелякати. Чи ви хочете прискорити процес занурення її в воду? Вона це зробить і без ваших рефлекторів. Так що приготуйтесь, Грак. З мене ще десятка. Передостання. Останню я залишу на той випадок, якщо нам по дорозі трапиться калюжа і вам доведеться мене перенести. Я не терплю брудних черевиків. Викреслювати зараз чи ви довіряєте мені і я це зроблю завтра?
— О, дама почала занурюватися до лебединої шиї! — захоплено повідомив Євмен.
— Ви помиляєтесь, Грак. У неї не лебедина шия. Через хвилину в неї почнеться лебедина пісня: вона кликатиме вас на поміч, Грак.
— Мене?
— Яка різниця, вас чи мене? Звичайно, вас. За десятку, я знаю, ви полізете у воду, навіть не вміючи плавати. Але не падайте в розпач, для вас персонально я тичку приготував, так що приготуйтесь. У вас є шанси через хвилину потрапити в обійми цієї красуні. Щоправда, вони будуть мокрі.
— Хто?
— Не хто, а що — обійми…
Сідалковський не помилився. Рівно через хвилину туман передав сигнал SOS, що в перекладі на українську мову означало: «рятуйте».
Грак зробив три величезних, як для нього, кроки, на ходу скидаючи штани. Це виходило дуже кумедно. Але на цьому ми несподівано обриваємо розділ: для інтриги. Хто ця дама, звідки вона, що буде далі — ви дізнаєтесь у наступному розділі.
У «Фіндіпоші» готувалися до суду. Ковбик ходив коридорами і носив у собі неймовірну кількість зарядів. Він нагадував величезне скупчення хмар, з яких вилітали на землю громи і блискавиці, а дощу не було. Арій Федорович Нещадим розшукував по місту Чадюка, який влаштувався кудись на базу експедитором, і хотів разом з Варфоломієм укласти єдиний блок, щоб повести рішучий наступ на фіндіпошівців на суді.
Фіндіпошівці також не дрімали. Насамперед вони пустили чутку, що в Ковбика вгорі десь є третя рука і ніякі суди, навіть народні, йому не страшні. По-друге, кожний фіндіпошівець, за винятком Сідалковського й Грака, розучував свою роль свідка і готовий був дати бій не лише Нещадимові, а й двом Варфоломіям Чадюкам, якби вони несподівано з'явилися на обрії.
Карло Іванович Бубон останні дні погано спав і тимчасово не уявляв себе помічником міністра фінансів, але чітко бачив перед собою контролерів і ревізорів, які уві сні раптом перетворювалися на шукачів і постійно щось винюхували. Вони були в позолочених ошийниках. Карло Іванович щодня (так йому снилося) купував їм ліверну ковбасу і, пригощаючи, питав: «Шановні, ну що ви тут шукаєте?» — «Знаємо що!» — відповідали людськими голосами шукачі і, пережовуючи ліверну ковбасу, єхидно посміхалися.
Ховрашкевич з Панчішкою потіли над сценарієм, який збиралися розіграти у суді (на той випадок, якщо він справді відбудеться). З його рядків Нещадим поставав як типовий, але далеко несучасний самодур, що відстав від життя на цілих тридцять-сорок років, діяв старими методами, забувши про те, що життя йде вперед, стає складнішим, досконалішим. Крім того, він мав з'явитися на світлі очі народного судді, як злісний п'яниця, що постійно викрадав у лабораторії «Фіндіпошу» спирт і спочатку ставив перед собою єдину мету: споїти непитущого і хворого Ковбика. На що сам