Аскольд зупинився, поглянув на папірець і сказав сам до себе:
- Будинок 10, кв. 6. Так точно - 10, 6.
І, постоявши ще трішки, рішуче попростував до широких дверей.
У широчезній, поділеній невисокими диктовими стінами, подібній до лабіринту залі Аскольда зустріла невисокого зросту дівчина, червонощока, руденька. Вона мило посміхнулася й попередила його:
- Вам до Павла Миколайовича Самборського? Прошу. Він казав, що ви завітаєте.
Аскольд і собі відповів теплою посмішкою.
- Дякую. До нього.
- То ви, мабуть, дзвонили?
Дівчина повела його до кімнати Павла.
У невеликій кімнаті з м’якими канапками горіла електрика (вікно приміщення дивилося в темний вузький прохід), Самборський схилено стояв над великим шкіряним чемоданом.
Він моторно повернувся до Аскольда й радісно загукав:
- Усе владнав, хоч зараз до твоїх послуг. Редакція руками і ногами за. А в тебе як?
- Добре. Але, друже...
Самборський жваво попередив:
- Ми спізнились.
- А ти звідки знаєш?!
- Ого, та це ж уся Москва знає.
- Я застав лише лист, ти згоден доганяти?
- Для чого ж тоді я свій такелаж лаштую? - По цьому Самборський, помовчавши трохи, нерішуче запитав: - Але знаєш, Аскольде, у мене до тебе запитання. От скажи, ти певний, що дядько нічого не матиме, що ми прибудемо вдвох. Одверто скажи?
Аскольд, удаючи байдужого, спокійно мотнув головою:
- Отаке! Пусте! Коли хочеш, я тебе, крім журналіста, ще як і свого помічника одрекомендую. Згоден?
Самборський засміявся:
- У такому разі лапку, - і, потиснувши руку, додав: - А тепер мушу повідомити, що... на відважних і сміливих мандрівників Аскольда Горського й Павла Самборського чекають друзі, що жадають останній день разом пообідати, а можливо, й...
- Як, друже?! - здивувався Аскольд і, окинувши зором ставну фігуру Павла в блискучому білому комірцеві й свою (бачив у люстрі) у косоворотці, у пом’ятих сіреньких штанях, простоволосу, почервонів і замотав головою. - Якось то незручно. Бо я, бач...
- Пусте, прошу до їдальні. - І, обнявши легенько за плечі Аскольда, повів з кімнати знов у залу, поділену диктовими стінами, а звідти темним, довгим коридором до їдальні. У кінці коридору Павло штовхнув рукою кудись убік, і Аскольд розгублено зупинився на порозі просторої кімнати.
Червоний, засоромлений, розгублено ввійшов Аскольд у кімнату, збентежений вкрай присутністю незнайомих літніх людей, що сиділи за довгим столом, заставленим тарілками, закусками, пляшками вина, очевидно, чекаючи на них.
Павло почав рекомендувати своїх друзів.
Огрядного лаповухого лисого чоловіка Павло одрекомендував своїм дядьком, господарем квартири, дівчину, що зустріла Аскольда - кузиною, смаглявого худого громадянина з чорними рівними бровами й англійськими вусиками поверх кріпких губ, відрекомендував помічником директора Всесибірського Платинового тресту, а молодого, веселого хлопця з карими очима, що сидів поруч і хитро на все підморгував, інженером з того ж таки тресту.
- Аскольде, прошу сюди, - познайомивши, запропонував Павло стілець біля кузини, а сам сів з другого боку, наказавши дівчині якнайгостинніше доглядати за товаришем.
Перекинувши два-три незначних запитання про мету експедиції: коли гадають вирушати, чи давно він працює оператором, - господар підвівся.
- Що ж, товариші, за щасливу й сміливу подорож!
- Хай щастить!
- Хай!
Хвилин за п’ятнадцять Аскольд остаточно звільнився від соромливости й почував себе якнайкраще.
Збоку ввесь час червонощока Ліза гостинно підсовувала закуску й раз-по-раз припрошувала випити вина. У голові легко забриніли знайомі настрої, нагадали про Майю. Сп’яніла Ліза, зазираючи в лице бурштиновими очима, щебетала:
- Товаришу Аскольде, піду ваш фільм дивитись. І усіх знайомих поведу. Буду хвастатись, що. знайома з вами. А що!
Аскольд, зворушений такою ласкою й увагою, згадавши свій від’їзд, дорогу, Майю, не витримав і ні до чого бовкнув:
- Ех, Лізо, я ледве, ледве не одружився.
Ліза лукаво засміялася.
- З Майєю?
Аскольд витріщився.
- Пробач, друже, не втерпів, розповів, - засміявся збоку Павло. - Пробач, - і погрозив пальцем до Лізи, - стривайте ж, кузино, тепер ані слова!
Ліза нахилилась до Аскольда й жартома ніжно зашепотіла:
- Бідний, бідний, жалко?
Аскольд п’яно хитнув головою.
- Ох, і жалко!
По обіді, коли подали лікер і каву, Аскольд остаточно сп’янів, обняв Самборського і проказав:
- Знаєш, ГІавлуню, давай ляжемо спати.
Самборський довів його до своєї кімнати, тихо роздяг, обшукав кишені, витяг професорового листа, швидко пробіг очима і знов поклав у кишеню. Потім повернувся до їдальні й спокійно повідомив своїх друзів, що напружено й гостро повернулися при його появі, ніби питаючи очима: ну?
- Нічого важного, чекатимуть у Кежмі.
По тому Павло звернувся до смаглявого з вусиками, назвавши його Люром:
- Квитки замовив?
* *
*
Люр простяг Самборському два квитки на трансманьчжурський експрес, що відходив з Москви щовечора рівно о дев’ятій годині. Самборський поглянув на годинника (стрілка показувала шість), звів докупи брови, намагаючись щось пригадати.
- Так, усе, - поволі сказав сам до себе, - ну, а тепер; з вами. Сідайте ось сюди.
Самборський присунув стільця до кругленького столика, сів, нахилився близько і рівним низьким голосом звернувся до співбесідника. Обоє гостро, сторожко дивилися один на одного. Самборський майже наказував:
- Завтра ви одержуєте гроші, по нашому від’їзді даєте в Тайшет телеграму Дворнягіну. У слід виїжджаєте завтра. Основна ваша робота: зв’язок з Алеутською станцією, організація явок, добір людей. В основі краще не покладайтеся ні на кого. Усі відповідальні завдання виконуйте самі. Пошту доручайте лише Трудлеру - він єдиний знає тропу з боку Лени і Олекми. Нових людей без мого дозволу не беріть. Додаткові інструкції, на випадок що трапиться, одержите у Дворнягіна.
Люр слухав мовчки й уважно. Лице, засмажене, сухорляве іноді здавалось дерев’яним. Лише очі міняли блиск і крапки чоловічків то вужчали, то ширилися.
Самборський по павзі запитав:
- Ясно?
Люр хитнув головою. Самборський ще подумав трохи й, помовчавши, вже дружньо і тепло, як товаришеві, кинув:
- Попередні завдання ви виконали прекрасно. А ви як, цілком спокійні за себе? Вірять?
Люр ледве розвів куточки твердих губ і сухим, неприємним голосом нехотя й коротко відповів:
- Вірять.
Самборський випростався, ледаче повів плечима, як після сну, і, видихнувши повітря, проказав сам до себе:
- Ну, пора того будити.
А потім повів очі знову до Люра:
- А ви Ерґе знали до цього?
- Знав.
- Ну як?
- О-о-о, - і, помовчавши, Люр байдуже додав: - Сволота й авантурник вищої якости!
Самборський засміявся:
- Молодець.
О десятій годині вечора, по цій розмові, випроводивши з північного вокзалу експресом Аскольда й Самборського, Люр пішов до телеграфу й написав на бланкові коротеньку телеграму:
«Тайшет радянська десять Дворнягіну Затримайте приїзд погода погана».
* *
*
Транссибірський експрес (Москва - Маньчжурія) польотно мчав вперед, лишаючи за собою станції й полустанки.
Услід гналася весна, й експрес ніяк не міг вихопитись з її ласкавих теплих обіймів.
Теплінь напористо, опереджуючи потяг, летіла на північ. До Урала вже не було снігу. Щоранку професор Горський турботно підходив до вікна, стривожено дивився на привабливі, повні сонячних фарб і тепла чисті й ясні весняні пейзажі.
Лице професорові марніло, кошлаті з просіддю брови збігалися докупи, а охайно підрізані (у Москві) вусики й борідка роздратовано їжачились - професор сердився на сонце й весну. Це вже нікуди не годиться! Якщо так день-два по-дурному буде палити сонце - заріз. Як хочете, а професорові абсолютно не подобається така поведінка природи.
На хребтах за Кунгуром несподівано яскраво заблищали білі латки снігу (лице професорові посвітлішало). Він задоволено потер долоні й охоче апетитно пообідав.
Пообідавши, довго стояв біля вікна, залюблено дивився поверх окулярів на плями снігу. Дивився, аж поки сутінки не запнули вікно вагона.
Ранком потяг мчав безкраїми степами західносибірської низини. Професор схопився до вікна й сів, безпорадно склавши руки на коліна. За вікном лежав бурий степ, а десь далеко на небозводі підводилось велетенське вогняне коло сонця.
Білих снігових плям не було.
І лише за Червоноярськом, коли паротяг з гуркотом ускочив і помчав поїзд лісистими ущелинами, холодні білі плями все частіше й частіше приваблювали професорові очі.
Тайга й суворе континентальне підсоння Сибіру вперто змагалися з весною.
Професор охоче снідав, пив чай, жартував з Маричем і мимоволі звів розмову, звичайно, про аероліт.
Марич згадав свою чудернацьку думку-мрію, що прийшла йому в голову після візити до Барінґера. Вона й тепер частенько приходила йому в голову, але якесь дивне почуття не то сорому, не то підсвідомого остраху гнало думку геть і заважало серйозно побалакати з Горським. А до того ж Марич помічав, що і його вчитель ніби уникає такої розмови.
Але зараз Марич не втерпів.
- Слухайте, Валентине Андрійовичу, - звернувся він після вагання до Горського, - я бажав давно запитати вас про одне.
- Що саме? - насторожився Горський, інтуїтивно відчувши, про що Марич зараз питатиме.
- Я згадав ваш постскриптум у листі, що надіслали мені до Нью-Йорку.
- А-а-а, знаю, знаю, - заговорив швидко й бентежливо професор, - бач... ви хочете знати мою думку? Так? Може здатись дивним - не маю думки. Слово чести, не маю. Вагаюсь!
Горський одсунув од себе шклянку й розгублено подивився Маричеві в очі. Потім потер долоні, нервово поправив окуляри, знизав плечима.
- Вагаюсь. Ні! Вірніше - боюсь. Так, боюсь. Важко припустити - це ж легендарні скарби.