Весла не допомагали, човни уперто зносило вниз, налагодили лямку, впрягалися по черзі і, слизьким берегом, попід стрімкими скелями, обминаючи валіж, тягли човни вперед.
Пройшовши двадцять кілометрів, губили рештки сили і падали безтямно біля вогнища.
На п’ятий день зі Сходу й Заходу до річки підступили високі пасма Буркана. Професор пізнав їх гостроконечні голі верхів’я. Він не помилився, це вірний й найлегший шлях до місця падіння аероліту, ось і знайомий, стиснутий в обіймах каменю, скажений поріг.
Табір розташувався за кілометр від порогу і професор, чатуючи вогнище, забувши втому, суворо до пізньої ночі прислухався до зловісного грохоту валів.
На ранок підійшли до порогу. Швидко розвантажили човни і порожняка почали перетягувати по одному на високий заловок порогу.
Аскольд прип’явся до високого берега і націлився кіноапаратом знімати перехід.
Найбільший «Болід» витягували тричі й тричі шальні струмені кидали його назад у водоворіт до скажених мертових товкунців.
Вчетверте, напруживши до болю мускули, ледве-ледве перетягли човен.
Взялися за другий.
Робітник ніяк не міг справитися зі стерном, човен крутило й кидало на всі боки. Враз професор скинув кожуха й нервово вигукнув:
- Слухайте, вилізайте, дайте я спробую!
Човен підтягли до берега. Горський сів на корму.
- Тягніть! - скомандував він і щосили наліг на стерно.
Човен хистко пішов до порога. Півчовна вже було на заловкові, як враз скаженюща течія хлюпнула на «Комету». Човен крутнуло, повернуло боком до течії, ще хвилина - і всі побачили, як блиснуло дно й Горський зник у водокруті.
Ніхто навіть не скрикнув. Помертвіли обличчя - всі бачили, як в страшних хвилях стрибав перевернутий човен, а згодом біля самого порогу виринула голова Горського.
Ще мить - і Марич, мабуть, кинувся б у воду. Але його схопив за руку Самборський і, пхнувши назад на берег, хутко почав скручувати в кільце линву. Скрутивши, розбігся й щосили, рвучким розмашистим рухом, як ласо, кинув у річку. Кінець кільця впав на голову Горського. Вчений підвів руки, схопив кінець, і знову на мить зник під водою.
- Тягніть! - несамовито скрикнув Самборський.
Марич щосили вхопив линву й потяг до себе.
В цю мить почув, як хтось його гукає. Підвів голову і побачив на скелі Аскольда. Оператор, вимахуючи роздратовано руками, гукав:
- Товаришу Маричу, вбік, убік, я ж вас прошу! Кадр мені псуєте!
Марич, як загіпнотизований, одійшов у бік.
- Ось так! - радо вигукнув Аскольд, і схопив ручку апарата. Крутив і радісно гукав до дядька, що тримаючись за линву, плів до берега. - Дядю, дядю голову вище! Ось так! Ще трішечки! Ще! Дякую!
На березі професор здригнув, нервово засміявся. Марич здер з нього мокрий одяг і накинув доху. Професор мовчки вдячно потиснув руку, простяг долоню до чола, натрапив несподівано на окуляри. Знову нервово засміявся і здивовано промовив:
- Ви тільки погляньте, окуляри мої цілі! От оказія!
* *
*
Несподівано за скелястим горбом, де експедиція мала пристати до берега, виринули чорна пластата будівля і гостроверхий тунгуський чум. Горський підвівся, пильно поглянув уперед і здивовано знизав плечима.
- Дивно... біля самої ущелини... так далеко, - промовив він сам до себе й зараз же наказав правити човни до зимовника.
Звідти, мабуть, помітили човни, бо від чуму відокремились дві постаті й почали наближатися до берега.
Хазяї зимовника, - присадкуватий косоокий тунгус, з понівеченим віспою обличчям, у кудлатій подраній шапці, і росіянин, молодий парняга років двадцяти трьох, безвусий, з обвітреним бордовим обличчям, - здивовано дивились на незнайомих гостей, але охоче взялися витягувати човни. За роботою отак розбалакались і познайомились.
Тунгус, широко посміхаючись тонкими гострими губами, тикав собі пальцем у груди, довго повторював одну фразу ламаною мовою:
- Аванька Лючетан, люче, Аванька Лючетан. Олень... мислівство...
Хлопець суворо пояснив:
- Тунгусом Лючетаном зовуть його. Живе з оленів та мисливства.
- А ти з ним живеш, чи як? - здивовано й собі запитав Горський.
- Я вроді як син йому, - охоче, але суворо одповів парубок. - Батько мій тут десь колись багатющу розсип золота знайшов, та попользуватися не встиг - ведмідь на полюванні його порішив, я тоді малюком був.
Парубок помовчавши, хитнув у бік тунгуса головою.
- Так він мене вроді як за дитину взяв.
- А як же з золотом? - з усмішкою запитав Марич.
Хлопець повернувся до нього, недовірливо окинув зором і притишено буркнув:
- В секреті татко держав. Тепер я шукаю. А ви що, теж по золото?
- Е ні! Ми по камінь «небесний» їдемо. Чув може, на Великій Трясовинні впав?
Парубок насупив брови, повернувшись до тунгуса, проказав йому декілька незрозумілих слів. У того враз жахно розтулилися очі і він, сполохано озираючи всіх, вигукнув:
- Огда! Ой диво, диво! Тайгу валив, тайгу кінчав. Огда тайгу палив!
Горський з усмішкою поклав ліву руку на плече тунгусові, а правою вказав на ущелину, що тяглася чорною смугою геть на північ. Тунгус замовк.
- Слухай, Лючетане, знаєш тропу?
Тунгус, очевидно, не зрозумів слів професора і, безпорадно оглянувши всіх, повернув очі до свого приймака. Парубок переклав слова професора по-тунгуськи. Тоді Лючетан злякано замотав головою, а по тому, ніби подумав трохи, стих і після павзи знову повернув голову до професора. Заговорив щось, швидко-швидко повторюючи фразу: «Джан-пуд мука. Джан-пуд мука».
Парубок переклав:
- Каже, аванька туди сам ходити боїться. Страшно, каже, але з вами піде, якщо дасте десять пудів муки.
Всі позирнули на Горського. Десять пудів муки у тайзі в цю пору - нечувана ціна! Горський, подумавши, відповів:
- Дамо, але прийдеться йти аж до факторії.
Парубок знову звернувся до тунгуса й переклав йому слова Горського. Лючетан радо закивав в знак згоди головою.
- А спитай його - шаманити вміє? - попрохав з усмішкою Горський.
Хлопець переклав прохання і тунгус, ніяково посміхаючись, замотав головою.
- Ні, люче ні.
- А то перший раз довів мене провідник сюди, довів і хоч би крок далі, - звернувся до всіх професор. - Прохав, прохав, не допомагає. А потім почав шаманити. Пошаманивши, підвівся і пророче проговорив: «Ідеш бає, ну, іди, іди. Там минеш Ділюшму, потім попадеш на Хушмо, по ній пройдеш Ухогитон і Ухогагіто, а там побачиш струмок Великої Трясовини. Я буду радий, коли мине тебе лихо!»
Професор замислився. Ніхто навіть не посміхнувся.
На ніч біля вогнища лишився вартувати Самборський та приймак тунгуса.
Години за дві зимовник загус в темряві. Ватра спалахувала слабким полум’ям, а згодом ледь-ледь жевріла. Самборський, що сидів, низько схиливши голову на гвинтівку, підвівся, сторожко постояв нерухомо, потім тихо торкнув парубка. Той готовно підвів голову і миттю став на ноги. Згодом обоє, тихо ступаючи, зникли в напрямі берега.
Річка шуміла глухо й тривожно.
* *
*
17-го травня, у недільних додатках, під портретами Реґіни Марич було вміщено сенсаційне повідомлення про те, що славетна артистка їде відпочити на Гавайські острови і днями інкогніто покине Нью-Йорк.
Це, звичайно, не завадило репортерам в день від’їзду Ґіни запрудити буквально перон, з якого відходив експрес «Нью-Йорк - Сан-Франциско», й сфотографувати з усіх боків міс Марич, її супутника містера Сорокіна, комфортабельне купе з шовковими шпалерами, ванну кімнату, тенісну залу, читальню, вбиральню й спеціально замовлений столик у вагоні-ресторані проти величезного блискучого вікна. А деякі навіть сфотографували джаз-банд, що гратиме міс Марич в дорозі улюблені фокстроти.
Сорокіну часом здавалося, що це все галюцинація. І він з жахом озирався навколо. Але ні! Навколо дійсність, прекрасна дійсність; потяг мчить вперед, покриваючи в годину сотню кілометрів. В ресторані щодня чекають його смачні сніданки, обіди й вечері, гримить джаз, а льокаї згинають втроє тулуби - готовно чекаючи наказа.
Сорокін годинами простоював біля дзеркала, оглядаючи свій прекрасний костюм, розчісував ріденьку борідку, суворо хмурив брови, вигадуючи найрізноманітніші пози. Кінець-кінцем, доходив тої думи, що він сміливо може причарувати яку завгодно красуню.
Другого дня Ґіна зайшла до ресторану в шовковій блакитній одежі й пишній зачісці - легка й принадна. Джаз - гримнув тривіальний марш. Всі, що були в ресторані, повернули зацікавлено голову. І Сорокін сяючи, гордий з того, що може близько стояти біля такої вродливої жінки, говорити з нею, готовно підніс стілець і припав довгим поцілунком до руки.
Ґіна сіла, закинула ногу на ногу, недбало поглянула на присутніх. Сорокін оскалив зуби, всім корпусом хвастливо перегнувся до неї.
- Я певен, що міс Марич сьогодні покладе край моїм мукам, - почав він, - і оголосить свій сюрприз.
- Ви не помилились, містере, якраз сьогодні, вірніше зараз, я розкрию його.
Знизивши голос, Ґіна низько нахилилась до Сорокіна й швидко вимовила якусь фразу, від якої той рвучко одкинувся назад.
- Ви шуткуєте?! - прошептав він, вирячивши очі.
- Ні.
- Не вірю, не може бути! Ви шуткуєте, це неможливо!
Ґіна здивовано подивилась на нього і майже вголос нарочито, щоб усі почули, кинула:
- Ви просто боягуз. Але чуєте, Сорокін, - я так хочу! Чуєте? Я все ж таки не чекала, що ви такий боягуз. Дивно.
Джаз заграв «Джо і Кет». Весело, ніби нічого не трапилось, Ґіна почала наспівувати мотив, відбиваючи такт ногою, а потім безжурно спитала:
- Танцюємо? - І не чекаючи відповіді підвелася з стільця.
Зчервонілий, сам не свій, Сорокін підвівся і незграбно взяв її за талію. Але ніяк не зміг вловити такта й, кінець-кінцем, наступив на ногу. Ґіна вередливо вголос крикнула:
- Ай, вайло!
В ресторані цю фразу почули, засміялись. Сорокін розгублено й собі йолопувато посміхнувся.
* *
*