Сіре пухле обличчя, давно не голене, вкривали страшні виразки. На голові не було кашкета, й давно нестрижене волосся спадало вицвілими пасмами на чоло. Лише очі з-під навислих брів, сховані глибоко в ямах, блищали чистим хоробливим блиском.
Незнайомий чорними, в ранах, пальцями довго порпався під лахміттям біля грудей і, нарешті, витяг звідти охайно загорнутий пакунок.
Довго тремтячими руками розгортав його - то були документи. Розгорнув і мовчки простяг їх Борецькому - начальникові державного політичного управління Н-ської округи.
Той уважно перечитав їх, підвів голову. Він несподівано випростався, аж перегнувся через стіл.
- Трапилося що?
- Я боюся, що експедиція загинула, - безсило вимовив незнайомий.
…………………………………………………………………………………………………………………………….
Начальник підпер лівою долонею лице, звівши докупи чорні гнучкі брови, правою рукою дрібно нотував собі в блокноті.
- Я почав за ним стежити, - розповідав знесилено гість. - Правда, почав я це підсвідомо, після отого випадку. Але нічого не міг помітити такого, що викликало б тривогу чи підозріння. Тої ж ночі я цілком випадково побачив, що він зник з човна. Зі зброєю я пішов слідом. Туманило. І він швидко зник з поля зору. Враз я почув перед себе кроки, ледве встиг притулитись до скелі, як повз мене пройшло вже дві постаті. Попереду йшов він, - я впізнав його силует. Щоб відразу не викрити себе, я попід скелею пішов в обхід до берега. Біля берега я вже не застав ні їх, ані човна. Лише шматок линви звисав біля кореня дерева - вони пустили човен у поріг.
- А далі... мені самому не віриться. Я ніколи не думав, що в мене вистачить сили вихопитись з нетрів. Просто пощастило.
- Що ж, товаришу Марич, на вашу думку, треба діяти? - покинув нотувати в блокноті начальник.
- Негайно рятувати експедицію.
- Я це знаю, але як?
- Коли б, звичайно, у вас були літаки, - непевно зауважив Марич.
- Літаки є. Із N. викликати можна. Але у нас тільки в Кежмі бензинна база, а далі... Правда... - начальник замислився. - Правда, лишити на час товаришів у Кежмі, організувати базу на Вановарі... Є...
Начальник підвівся, пішов до дверей.
- Я зараз прямим дротом перебалакаю з N., а ви можете лягати. Лягайте, лягайте, чого там, - вказав він рукою на канапу.
Марич рукою зупинив його.
- Стривайте, хіба в N. є літак?
Начальник усміхнувся.
- І не один.
Марич здивовано поглянув на нього.
- Не розумію.
- Е, та я й забув, ви ж нічого не знаєте. Ось прошу, погляньте. - Він повернувся до столу, простяг Маричеві свіжий нумер газети Особливої Далекосхідної армії «Тривога».
Марич глянув на заголовки, ледве не скрикнув:
- Невже війна?
- Не зовсім, але щось схоже.
* *
*
Марич ліг на канапу й ніби згубив притомність. То був міцний незвичайний сон.
Прокинувся в чистій постелі, спочатку не зрозумів, де це. Підвівся на лікті, довго озирався. Ненароком взявся за голову, пальці наткнулись на колючу виголену шкіру. Усміхнувся. Зрозумів, що його поголили, викупали, одягли в чисту білизну. З насолодою простягся на м’якій постелі, знову заплющив очі.
Як вдруге розплющив, побачив перед себе начальника. Той усміхався.
- А знаєте, скільки проспали?
- Скільки?
Начальник показав три пальці.
- Три години?
- Три доби.
Марич з острахом підвівся. Жахнувся.
- Три доби. Та це ж...
- Не турбуйтеся, - заспокоїв начальник. - Позавчора з бензиною до Кежми вилетів двохмоторовий літак. Сьогодні вилітає другий. Є дозвіл, якщо справа серйозна, мобілізувати військові сили.
* *
*
Сохло в роті - присмак гіркоти мучив горло. Гуло в скронях, а перед очима пурхали прозорі безформенні метелики. Часом, здавалося, земля погойдується під ногами, й Аскольд, щоб не впасти, хапався руками за дерева.
Несила було пересувати отерплі, ніби чужі, ноги. Тропа в’юнилась серед зелених трясовин, круто обминаючи згубні місця.
Іноді ніби губив свідомість й, очутившись, позирав навколо порожніми очима, не розуміючи, де він і що діє.
З усіх думок лишилась одна: не лягати й не стуляти очей. Але ноги в колінах дрижали, й вії важко тиснули на очі.
Тропа ширшала, галузилась у десятки дрібніших тропок. Підсвідомо прямував широкою, з твердішим утоптаним ґрунтом. Раптом знеможений одноманітним гулом у скронях слух впіймав якісь нові незрозумілі згуки. Вони уперто міцнішали й наздоганяли.
Вимучений організм пройняла спочатку тривога, але була вона квола й не змогла підсилити ані рухів, ані думок.
- Погоня, - ворухнув губами Аскольд і здивувався свого голосу - ніби хтось збоку притишено мовив - «погоня».
Подумав: «Звернути вбік, тікати», - але не повернув, а лише посміхнувся своїй думці хоробливою усмішкою.
Згуки позаду зростали, хутко наближалися до нього. Хотів було повернути голову, але зараз же забув за свій намір. Пішов уперед, перехиливши тулуб, і вперто усміхався - здавалося, що хтось, шуткуючи, хоче його наздогнати.
Враз зелена стіна хащів розступилася, й зір охопив барвистий простір широкої долини. Десь майнула блакитним кольором смуга річки.
Від простору помутніло в очах, колихнулася земля й тілом поповз млосний холодок. Аскольд похитнувся. Важко сів на землю, на м’який мох. Земля колихнулася вдруге, ще дужче. В очах потемніло. Упав на спину.
Згодом біля голови загула земля, ніби хтось важко затупотів по ній. Слідом пролунав дивний гострий згук, схожий на вигук здивовання.
Із темряви просто перед очима схилилося незнайоме бородате лице.
* *
*
- Контакт!
- Є контакт!
Всі інші згуки потонули в клекоті мотору й шумі пропелера.
- Сідаймо! - гукнув на вухо Маричеві Борецький.
У літакові вже розташувалось три незнайомих озброєних військових. Останній сів сам Борецький.
Літак рвонувся вперед і непомітно, з розгону, м’яко відірвався від землі.
Марич витяг бінокля, притулився до вікна. Неспокій тривожив його ввесь час, і він мовчазно, стиснувши губи, блідий, ще хворий, щоб хоч чим-небудь заповнити час, не пускав бінокля з рук.
Голубим оксамитом, вибагливо вигинаючись в зеленій оправі, вилискувала Ангара. Рудими плямами тяглися берегами селища з квадратовими картатими полями, а далі аж ген до обрію, запнута сизим димком, коливалася верхівлям тайга.
За поворотом річки викреслилося велике селище. Марич упізнав Братське. Літак зробив коло над селищем. Біля берега спалахнула ватра, хутко згасла, й стовп диму важко почав підводитись у повітря. То було гасло.
- Все гаразд, - пояснив на вухо Маричеві Борецький, - завдання виконали, можемо без спуску летіти до Вановари.
Літак почав забирати височінь - назустріч почали підводитись скелясті горби гір.
Важко тяглися години. Безхмарне зранку небо темнішало, з заходу помітно ішов вечір. Унизу за буграми ще іскрилося сонце. Тепер уже на всі боки темніла безкрая тайга.
Марич уперто шукав блискучої смуги річки й руду пляму будівель факторії. Швидко він надибав біноклем зміїсту річку.
- Є! - скрикнув нервово він, упіймавши зором далекі димові стовпи.
То на факторії розіклали ватри. Літак пішов на спуск. Хутко наближалися будівлі, стало видко людей. Просто під ногами блищав крилами перший літак, що вилетів три дні тому до Вановари.
* *
*
- Товаришу Борецький, на хвилинку, - відкликав убік голова факторії начальника округи.
І тихо повідомив якусь новину.
- Де ж він? - запитав начальник і, повернувшись до Марича, поманив його до себе рукою. - Ось ідіть сюди, сьогодні тунгуси привезли на факторію якогось хлопця, кажуть, дорогою підібрали хорого.
Всі хутко пішли до будівель.
Хорий лежав горілиць на лаві. В сутінках важко було добре розгледіти риси його обличчя.
Марич підійшов до лави й низько нахилився над його головою. Миттю одсахнувся й перелякано скрикнув:
- Аскольд!?
- Що таке, ви його знаєте? - стривожено запитав Борецький.
- Так, це ж учасник експедиції.
……………………………………………………………………………………………………………………………
Аскольда довго не могли вернути до тями. Аж другого ранку він опритомнів і впізнав Марича. Поволі, збивчасто розповів, що трапилось з ним і дядьком.
- Ти знаєш, хто врятував мене? - запитав він Марича, коли вони лишились удвох на самоті.
- А хто? - здивовано перепитав той.
- Ваша дружина.
Почувши це, Марич зблід і, нічого не відказавши, вийшов з хати.
За годину по тому, як він вийшов, Борецький вилетів до Братського, щоб звідти телеграфом викликати до Вановари військових літаків.
* *
*
- У гондолу! - грубо, несамовитим голосом наказав Ерґе.
Очі йому поскаженіли, й шкіра на щоках аж пожовкла від злости.
Ґіна стояла нерухомо на місці, брови важко упали їй на очі, вона нагнула вперед уперто голову, так, наче приготувалась до нападу.
- У гондолу! - скрикнув удруге Ерґе.
Ґіна притисла губами тремтючу долішню губу, не спускаючи чорних крапок очей з лиця Ерґе, уперто й повільно похитала головою. По тому круто повернулась спиною до чоловіка й тихо зрушила з місця.
Ерґе стрибком нагнав її, скрюченими злісно пальцями стис плече й рвучким дужим рухом повернув лицем знову до себе.
Лютий, він не міг вимовити наказа. Ґіна гидливо скривилась, повела плечем, щоб скинути руки. Ерґе розняв пальці, ніби готовий до стрибка, зіщулив плечі й дико, прямо в лице, скрикнув утретє:
- Чуєш, у гондолу!
Ґіна уперто похитала головою.
- Уб’ю! - зашипів у лице.
- Убивай.
Ерґе охопив дрож. Він ошаліло поглянув на дружину й тремтячою рукою потягся до кишені. Чорний бравнінг застрибав перед очима Ґіни. Вона бачила лише чорну, дрібну, як крапка, цівку револьвера.
Він відразу не вистрелив. Ще раз схопив за плече. І Ґіна знову гидливим рухом висмикнулась з пальців. І знову зробила крок назад, готова повернутися спиною до нього. Але не встигла. Вогонь засліпив очі й гарячим подихом вдарив у лице. Хитнулася й важко упала навзнак.