Вистреливши, Ерґе було кинувся до неї, але зупинився, рвучко поглянув назад і, побачивши, що біля дирижаблів панічно, як мурашник, кипить його загін, метнувся туди.
Але він все ж таки запізнився. Це він і сам добре зрозумів уже на командорському місткові.
З трьох боків, із-за вершків сопок виринули три військових літаки. І коли дирижаблі знялися вгору, включивши всі машини, над ними вже шматували повітря ворожі пропелери.
Перша кулеметна стрічка зрізала ніс командорському дирижаблеві, спинила мотори, й він шкоперта полетів до землі. За ним услід під неугавний цокіт кулеметів пішли на спуск останні чотири посічені кулями дирижаблі.
* *
*
Перше, що привернуло увагу й зупинило вражений Маричів зір, це - червона м’яка шапочка-беретка. Серед груддя рудої землі вона цвіла яскравою квіткою.
Це ж у цій червоній шапочці Ґіна зустріла його в Нью-Йорку, й тому уява про неї викликала завжди образ насамперед голови, обарвленої пломенистим кольором.
Ґіна лежала горілиць, неприродно закинувши назад голову, права рука була кріпко притиснута до грудей, ліва рівно випростана, тисла долонею сіру грудку землі.
Знайома біло-шовкова хустка поверх темно-синьої сукні була заквітчана кривавими пелюстками. Кров заплямила й блакитний вензель Р. М.
Долішня губа так і лишилась під рівним блискучим разком зубів. Крізь спущені стрілчасті вії каріли мертві шкляні очі.
Марич нахилився, важко притис колінами вогкий ґрунт і так погорблено застиг над трупом. Чомусь раптово безглуздо прийшла до пам’яті дитяча казочка про червону шапочку, і в стомленій одерев’янілій голові став яскраво, з усіма деталями, простий і наївний сюжет.
Боязким ніжним рухом торкнувся високого чистого чола, зараз же різко одсмикнув назад руку. Незвичайний дивний холод током крізь долоню торкнув усі нерви. І на долоні так і лишився страшний холодний дотик трупа.
Марич навіть не почув, як професор підійшов до нього ззаду. І коли той зненацька торкнув його за плече, він рвучко злякано підвівся з землі.
- Вікторе Миколайовичу, що з вами?
Марич подивився на Горського порожніми, без думки очима й глухо, ніби у важкім роздумі, проказав:
- Це, знаєте, моя колишня... дружина.
Професор розгублено звів очі на Марича, розтулив губи, щоб сказати щось, але не зміг, а чи, може, стримав себе, лише згодом взявши за руку учня, похитав головою й тихо проговорив:
- Яке нещастя, яке нещастя.
Мовчазно постояли ще трохи, потім Марич скинув з себе плащ і обережно закрив трупа. Перед очима навіть у повітрі все ж мигтіла й цвіла пломениста червона шапочка.
- Ходімте? - тепло звернувся Марич до Горського.
Вони швидко закрокували назустріч загонові, що з радісними криками наближався до них. Дорогою Марич схопив професорову руку й винувато посміхнувся:
- Пробачте, Валентине Андрійовичу, я ж поздоровкатися з вами забув.
Обидва на ходу потисли один одному руку.
* *
*
Власне, читачу, мені, як автору, більше нічого додати до цих подій.
Кінець?
Але кінець ви знаєте без мене, бо, певне, читали в пресі, що Раднарком асигнував спеціальні кошти на розробку аеролітної маси. Вона складає понад 50 млн. тонн чистого нікелистого заліза.
Повесні (про це також докладно писалося в пресі) повернулися учасники експедиції, живі й здорові, щоб, відпочивши, знову рушити, але вже не в країну Мертвого Лісу, а в країну Нового Будівництва, бо поклади платини, виявлені професором Горським, мають всесвітнє значення.
Щороку вони даватимуть Радянському Союзові щось біля... Але пробачте, читачу, захопившись, я забув, що не маю права про це писати, бо здобич золота, платини є державна таємниця.
Також ви, мабуть, читали, що поміж Тайшетом і колишньою країною Мертвого Лісу налагоджено повітряну транспортну лінію, а незабаром буде прокладено залізницю. Розпочнеться будування потужного металургійного заводу, бо околишні гори, як підтвердили досліди, ховають у собі поклади міді, графіту, руди.
Повесні ж, як вам відомо, відбувся й процес шпигунсько-шкідницької організації. На лаву підсудних сіла технічна верхівка Всесибірського платинового тресту й дехто з інженерів і службовців концесійних підприємств.
Не стали лише перед пролетарським судом Ерґе, Самборський-Пауль, Люр і Трудлер, бо вони загинули під час бою.
Свідками також, як нам відомо, на процесі були Горський і Марич. Аскольд не міг персонально бути на процесі, бо лежав ще хорий і лише в кінці травня зміг нарешті прибути до Харкова й...
Я бачу, читачу, ви хочете мені підказати:
- І, звичайно, одружився з Майєю, й роман закінчився поцілунком.
От і не вгадали.
Але не кваптесь. Я бачу, Аскольд вам подобається. Подобається він і мені. Отже, давайте краще присвятимо йому ще один спеціальний і останній розділ.
* *
*
Поїзд Москва - Севастополь спинився під дахами Харківського вокзалу. З запорошеного бурого вагона № 10 з кіноапаратом в руках вихопився без кашкета, з чисто виголеною головою, схудлий юнак.
Очі йому збуджено блищали, а лице сяло нетерплячкою й поривністю. Він як навіжений, штовхаючи й збиваючи з ніг пасажирів, подався до виходу, добіг до проходу, спритно кинув квиток контролерові і, не встиг той розтулити рота, як юнак уже майнув біля других дверей.
Він вискочив на площу й помчав до таксі, оточеного гамірливим гуртом людей, що претендували на першенство і, допомагаючи словами своїм рухам, намагалися продертись всередину машини.
- Громадяни, пожалуста, ну що ви робите, машину зламаєте! Мі-лі-ціо-нер! - репетував шофер, але голос його губився в лементі претендентів.
- Я перший!
- Брешете!
- Мерзотник, я до хорої дружини!
- Не пущу!
- Пустіть, моя черга!
- Моїй дружині руку одрізали, я в лікарню!
- Що там руку, моїй дві!
- Моя черга!
- Катісь, моя!
- Моя!
Юнак підскочив до гурту, було й собі гукнув:
- Я перший!
Але на нього навіть не звернули уваги. Тоді він зрозумів, що продертися з цього боку у дверці таксі справа безнадійна й може пошкодити здоров’ю. І побачивши, що з другого боку машини розчинене вікно, прожогом метнувся туди і спритно кинув апарат, миттю мотнувши в повітрі ногами і опинився й сам в таксі.
Гурт ошелешено вирячив очі й на мить вщух лемент.
- Басейна 15, а звідти в Загс! - несамовито скрикнув і юнак.
Зраділий шофер дав хід, і таксі рвонулося вздовж вулиці.
...Схвильованими кроками юнак підвівся знайомими сходами на другий поверх і навіть перестав дихати, коли торкнув ґудзик електричного дзвоника.
Двері відчинила літня жінка.
- Майя дома? - ледве вимовив юнак.
Жінка насупила брови й сухо, неприязно кинула:
- Немає.
- А де ж вона?
- На заводі.
- На за-во-ді?
- Так, вона зараз там, на заводі працює.
- А дома коли буде?
- Не знаю, - ще неприязніше відповіла жінка.
- Та що ви, Віро Михайлівно, не впізнаєте мене, чи що? Я Аскольд, - стривожено запитав юнак.
- Чого ж, упізнала, - буркнула жінка й додала. - Вона, мабуть, буде о 12-тій ночі дома, якщо не заночує в подруги.
- А хто її подруга, може, я знаю де це?
- А я почім знаю, - нетерпляче мовила жінка, даючи відчути Аскольдові, що їй ніколи з ним розмовляти.
- Ну, бувайте, - сумно хитнув головою хлопець.
Жінка щось буркнула й хутко грюкнула дверима. Аскольд довго, замислено стояв на сходах, ображений поведінкою матері Майї, а разом стривожений за дорогу любу дівчину. Може, з нею що трапилося, й вони не хотять про це йому говорити. Так чого ж тоді така зла неприязнь. Може, він чимсь завинив. У задумі сів у таксі, поринувши у невеселі думки.
- В Загс? - вивів із задуми його шофер.
- Ні, везіть додому, Клочківська 17.
……………………………………………………………………………………………………………………………
Рівно о 12-ій ночі Аскольд завмер біля знайомих дверей на Басейній 15. Ще обережніше, ще ніжніше аніж удень, торкнув дзвоника.
- Хто там? - озвався згодом голос матері.
- Я, Майя дома?
- Немає, - сердито озвалась мати.
- І не приходила?
- НІ.
- Пробачте, а на якому заводі вона зараз працює?
- Не знаю.
Аскольд вийшов на вулицю. Біль стиснув серце. До чого дійшов, навіть дверей не відхилили! А раніше був найбажанішим гостем. Щось скоїлось, а що? Голову охопили тривожні думки.
На ранок о 5 годині Аскольд уже шпацирував по Басейній, сторожко вдивляючись у знайомий під’їзд. Повільно минали хвилини, години, ожила вулиця - Майї не було.
Побачивши, що його з вікна помітила мати, завернув у завулок і вже з завулку вартував двері.
Вартував аж до полудня - Майї не було.
Біля кіоску пообідав тістечком і запив сельтерською водою. Їв і косо поглядав на під’їзд, чи не з’явиться знайома дорога постать.
Провартував так аж до вечора. Майї не було. Не було й до ранку.
Ляк охопив юнака - щось трапилось? Наважився піти знову до матері. Підійшов до дверей і рішуче подзвонив.
- Хто там? - озвався чужий голос.
- Хто-небудь з Натанзонів є?
- Немає, а хто ви?
- Та я знайомий їх.
- Може, Горський?
- Так.
- Тоді ось вам лист.
Двері відхилилися, й якийсь чоловік простяг йому конверта. Схвильовано розгорнув Аскольд папірець, і густа фарба сорому заграла на блідих щоках. На папірці стояло:
«Нас немає вдома. Дуже просимо більше не турбувати».
Розгубився. Що ж робити? Мабуть, щось скоїлось страшне.
«А може, Майї вже немає», - спалахнула болюча думка.
- Як же довідатись? - звернувся сам до себе. - Правда, адресний стіл, який же я...
* *
*
- Майя Йосипівна Натанзон? - перепитав стомлено службовець адресового стола.
- Так, мешкала на Басейній 15, кв. 2, - хвилюючись відказав Аскольд.
Службовець перегорнув купу потертих карток і нарешті повільно висмикнув одну синього кольору.
- Так, є, - протяг він, - «Асторія», 433 кімната, з Басейної переїхала 2 місяці тому.