– Не треба, я з мобільного передзвоню! – гукнула вона вслід коту.
Кіт розвернувся знову, а вона почала тикати пальцем у телефон.
Дід Пилипко застогнав.
– Живий! – зраділа Гортензія. – Але ж ви мене налякали! Нічого, зараз приїде швидка.
Дід щось пробурмотів.
– Що ви кажете?
– Як рак свисне, – чітко вимовив старий. – Допоможи мені сісти.
Гортензія допомогла йому й помітила на голові велику ґулю. «Струс мозку,» – поставила діагноз. А потім упізнала старого. Він торгував колись насінням на трамвайній зупинці. Давно, ще до того, як вона круто змінила своє життя.
– Що то було? – спитав дід. – Балкон на мене впав?
Гортензія хіхікнула:
– Здається, хтось кинув згори на вас книжку.
– Яку? – зразу ожив Пилипко.
– «Гаррі Поттер і келих вогню», – прочитала Гортензія, бо тепер вона вміла читати.
«Може, міліцію викликати? – подумала вона. – Все-таки замах на життя.»
– Скільки живу, ніхто мене книжкою по голові не бив! – пожалівся дід Пилипко. – Не думав, що вони такі важкі...
Гортензія задерла догори голову:
– Може, якісь дітиська впустили...
– Слухай, небого, – тихо мовив до неї Пилипко. – Допоможи мені дійти до квартири. Я бачив у книгарні силу-силенну тих Гаррі Поттерів, і ця ще не найгрубша. Може, у тих, хто нагорі, ще п’ять томів...
У помешканні Гортензія вклала старого в ліжко, поклала на ґулю мокрий холодний рушник і заварила чай. Дід довго спостерігав за нею, а тоді сказав:
– Бачиш, Гортензіє, все, що робиться, то на краще!
– Еге ж, – кивнула вона. – Я вийшла заміж і тепер живу на селі. А оце приїхала на закупи. Я ще зайду до вас увечері. Тільки, боронь, боже, не вставайте.
Коли вона пішла, з-під ліжка виліз Фелікс і заходився вмиватися. Причалапала черепаха Зося й сіла поряд.
– Розказуйте, діду, що до чого, – суворо мовив Фелікс. – Ми виділимо вам охорону.
– Я часом не вмер? – жалібно простогнав Пилипко.
– Начебто, ні, – відказав кіт. – Спершу розкажіть про своїх сусідів. Хто має на вас зуб?
Дідові здалось, що кіт зараз сягне по записник і ручку. Він аж затамував подих. У нього майнула думка, що він має право мовчати, і старий, відкинувшись на подушку, заплющив очі.
Кіт, витримавши паузу, почав міркувати вголос:
– Люди – дуже дивні істоти. Коли на кота звалиться якась річ, він не стане з цим миритися, особливо, коли Королівство в небезпеці.
Дід здригнувся й розплющив очі.
– Мортіус, щоб урятувати Тигрисика, спустився в смердюче підземелля. Він втратив одразу дві роботи. Я знаю, як ви цінуєте подібні дурниці.
– Звідки ти все це знаєш? Звідки ти знаєш Мортіуса? І взагалі, що ти за кіт? Чий?
– Фелікс, дідуню. Я жив у Люцини та її мами, Її величності королеви Олімпії, але я не є чийсь. Кіт не може бути чиїмсь. Тільки в Королівстві це нарешті втямили.
– Я не так часто бував у пані Олімпії, – знічено пробурмотів дід Пилипко. – Але як ти навчився говорити по-людськи?
– З чого ви взяли, що я розмовляю по-вашому? То вам так здається.
«Еге ж, – подумав дід, – це мені тільки здається». І спитав:
– А думки ти не читаєш?
– Ні.
– Слава Богу! От що, Феліксе, я небагато знаю, але слухай!
Він розповів, як підслухав розмову в «Зеленому гаю», що побачив по телевізору і як почав шукати книжку.
– Ну, а решту ти знаєш.
– Угу.
– Я міг загинути. Але Гортензія закричала. Звісно, вона відьмина дочка, але тепер змінилась, відколи її матінка кудись щезла.
– Розсипалась на порох, – уточнив Фелікс. – Я бачив це на власні очі. Але мене це не цікавить. Я прибув сюди з Королівства в іншій справі. Маю провести розслідування. Вас будуть охороняти мої люди, себто коти. Спробую викликати сюди Мортіуса.
– А я що маю робити?
– Лежіть. Ми з вами зв’яжемось.
– У холодильнику є ковбаса. Може, поїси? І мені зроби канапку.
Кіт витріщився на нього:
– Перепрошую, але я не вмію відчиняти холодильник і робити канапки. Я ж не в цирку працюю!
14
Королівська вечеря в п’ятницю проходила десь років із триста в одній і тій самій кімнаті, й за порядком на ній суворо стежив церемоніймейстер. Для Люцини ця трапеза завжди була тяжким випробуванням: дівчина боялась незнайомих людей ще з Серединного світу. Люди там не довіряли одне одному, і мали рацію. Щоб довіряти комусь, треба спершу навчитись довіряти собі. Втім, вона не знала, як цього навчитись. От, наприклад, у них втікача з Імперії одразу б запідозрили в шпигунстві, а тут – будь-ласка, живи скільки хочеш і ходи, куди заманеться. А їй, щоби пройнятися довірою до цього письменника Германа, треба було б спочатку прочитати бодай одну його книжку. Бо, як не ховай, у книжці можна дізнатись усе про її автора, навіть, якщо він намагається маскуватись. Але наразі його книжки не були видані, бо в Імперії не видають книжок, через які письменник мусить утікати.
На відміну від більшості громадян Королівства, Люцину не жахала Імперія, бо в Серединному світі жило чимало людей, схожих на крутиголовців: невихованих, підступних, жорстоких і ласих до грошей. Королівство залишалось єдиним місцем, де крутиголовці не могли жити так, як звикли, особливо після того як її мама стала королевою. І знаючи запальну вдачу свого братика, вона була переконана, що той нічим не поступиться крутиголовцям, котрі вбили їхнього тата, Маркового батька, багатьох бібліотекарів та інших людей. Вона б ніколи цього не простила. Мама була справедливою. Тому їм так важко жилося у Серединному світі. Як тільки хтось починав домагатися справедливості, чи просто казати правду, всі довкола махали руками й казали: «Цить! У тебе все одно нічого не вийде».
Звісно, її брат не був копією мами, бо виховувався в Королівстві. На вигляд стриманий, аж наче повільний, проте поліз колись на скелю, щоб зняти перстень з руки фальшивої принцеси, і розірвав угоду, яку хотів укласти з крутиголовцями король. Тато був тоді хворий, отруєний, але в глибині душі Люцину мучила підозра, що він, можливо, мав заслабкий характер. Вона нізащо про це не сказала б жодній душі на світі. Навіть думати про таке було боляче.
Попри все, у п’ятницю Люцина прокинулася з настроєм радісного очікування вечері. Вона ніколи не бачила справжнього письменника.
А от Герман Гессе, як називав себе біженець з Імперії, прокинувся геть похмурим. Було зовсім рано. Він вийшов у сад, щедро всипаний росою. Небо затягнуло хмарами. Усюди лежали поламані гілки, відірване листя, як це буває після бурі. Він позбирав їх на купу. Його охопило відчуття, що колись уже таке було. Гнітюча ранкова тиша, коли усі ще сплять, чи просто лежать із заплющеними очима, бо кожен рух може накликати на них біду. Це ще більше його налякало. З намоклими рукавами й мокрими колінами він повернувся до будинку й розпалив вогонь у плиті. Він умів швидко розпалювати багаття й так само швидко його гасити. Спрячик і Марко не подавали жодних ознак життя.
Герман знайшов бляшанку з кавою, всипав кілька ложечок запашної кави у кавник і залив гарячою водою. Тоді залишив кавник скраєчку плити, щоб кава набрала міцності, й прочинив двері в коридор. Першим прокинувся й зразу ж скотився з мансарди по перилах Спрячик. Личко його сяяло, і він тричі привітався:
– Привіт, привіт, привіт!
Потім вони пили каву, і домовик зауважив, що гість не надто веселий:
– Що сталося?
– Нічого, – відказав Герман. – Усе гаразд. Я – в Королівстві.
– Я теж. І збираюся працювати, не покладаючи рук.
– Ти такий маленький...
– Для того, щоби дбати про порядок, не треба бути двометрового зросту!
– Твоя правда. Ти знаєш, Спрячику, мені сьогодні приснився найстрашніший сон у моєму житті.
– Розкажи!
– Не можу.
– Ходімо до мене. Я маю зіллячко, поставлю музику. Господар ще довго спатиме. Він учора дуже пізно повернувся. Зрештою, не моє це діло. Головне, щоб і цей дім під землю не провалився, як уже було в одного з моїх господарів. Уявляєш, повертаюся з відпустки, а дому – нема. Навіть те місце, де він стояв, встигло зарости травою. Я думав, у мене глюк, доки не довідався, що там побувала жінка. Ну, звісно, тільки жінка може так усе розвалити! Я принципово працюю лише в холостяків.
Домовичок довго торочив би про небезпеки його професії, але Герман уже не слухав. Зірвався з місця й побіг до кабінету. Підняв подушку, знайшов під нею списані аркуші. Втупився у назву роману «Книгоноші з Королівства». Ця книга була в Германовій голові, і ніхто не зміг би дістати її звідти попри його волю. Чи, може, щоб хтось прочитав його думки?
Герман мав усі підстави довіряти снам. Ще рік тому йому приснилась назва майбутнього роману. Перше речення, друге, третє... Він не знав, чи таке буває з іншими письменниками. Але зрозумів, що не може не написати книжки. Для цього йому треба покинути Імперію. Якщо комусь потрібна книжка, цей хтось буде допомагати. І віра допомогла йому переплисти Ріку.
І до чого цей сон? Довкола Германа, з усіх чотирьох сторін, були книжки, навіть на підлозі. Він ніколи стільки не бачив. А тепер боявся навіть на них дивитися, щоб десь на корінці книжки не побачити назви: «Книгоноші з Королівства». Хіба можуть існувати дві книжки з однією назвою? Тієї єдиної книжки, яка вже у нього в голові й проситься на папір?
15
Мабуть, ця клята книжка таки щось пошкодила в голові діда Пилипка – хай не дуже розумній, бо замість професора він став розбишакою, але й не гіршій за ті, котрі носили на плечах його знайомі та сусіди. Бо після того, як балакучий Люцинин кіт зліз по ринві додолу, до діда Пилипка завітали інші гості. Цей день був напрочуд щедрий на гостей. У сутінках Пилипко прокинувся (бо спати під час заходу сонця шкідливо) й побачив перед собою дві напівпрозорі постаті в чудернацькому одязі. «Матінко моя! – злякався старий. – Може, я вже на тамтому світі?» Дід Пилипко глянув на свої руки: начебто живі, непрозорі. Далі заплющив очі. Потім розплющив. Привиди не зникли. Він навіть зміг краще їх роздивитись: два молоді хлопці, вбрані в лакейську форму. Дід бачив таку в якомусь серіалі.