– Хлопці, що ви від мене хочете? – оговтавшись, спитав Пилипко.
Схоже на те, що вони саме цього чекали, бо зразу почали корчити різні міни й щось показувати на мигах. Як отой німий у трамваї. Але, махаючи довгими руками, нічого не розбивали. Тільки в хаті стало збіса холодно, аж пішла пара з рота – річ неймовірна, як на липень. Війнув сильний вітер. Розчахнув навстіж вікно, і до дідового помешкання влетіли запахи смаженої риби, підгорілої цибулі й услід, ширяючи наче птах, на ковдру опустилась газета «Поцейбічні й потойбічні новини». Правда, відколи звідти зникли Мортіусові дописи, дід читав її не так уважно і йому здавалося, що газета зійшла на пси.
Один з привидів, той, що був чорнявий, нахилився над газетою і тицьнув пальцем в оголошення.
– Чекайте, хлопці, ось я візьму окуляри!
Дід Пилипко начепив окуляри й прочитав слова, що висвітились червоним вогнем:
Допоможіть розшукати...
– Книжку? – здогадався дід.
Обидва привиди одночасно покрутили головою.
– Мортіуса? Я не знаю, де він.
«А хоч би знав, то не сказав би!» – подумав старий. Бо невідомо, що то за пташки і хто їх послав.
Але йшлося не про Мортіуса. Привиди порадилися між собою, і в газеті почали висвічуватись одна за одною літери, як у шпигунському шифрі:
людей королівства
– А я тут причому? Мене самого мало не вбили сьогодні!
вони в небезпеці
Поступово дід Пилипко почав розуміти, в чому річ, бо то була і його справа, яку він розпочав раніше. Побалакавши з привидами, які не викликали в нього довіри, бо належали, на думку Пилипка, до нечисті, він сказав твердо:
– Пришліть Мортіуса і Тигрисика, бо діла не буде!
Невідомо, що уявили собі ті двоє, зіткнувшись з Пилипковим небажанням розповідати, але вітер знову подув і приніс до кімнати купюру номіналом 50 гривень, яка зручно лягла коло правої дідової руки.
– Хлопці, заберіть гроші, – з гідністю мовив старий. – Я не беру хабарів. Перекажіть Мортіусу, що я маю для нього дещо цікаве.
Так він часом телефонував до редакції, доки Мортіус не подарував йому мобільника.
– Мортіус знає, – додав Пилипко. – Нехай іде просто до мене. І крапка!
16
Перед вечерею слід було познайомитися з гостем. Це, власне, був Люцинин гість, хоча дістався їй не в такий звичний спосіб, як годилося. Справжній гість, пан Меркурій Бібльос, перебував хтозна-де. Можливо, не в такому приємному місці, як мала королівська вітальня, можливо, навіть і не в Королівстві. Мабуть, то була доля. Якби не вечеря, Люцина не довідалася б, що з Королівства зникають люди. Але те, що вона не знала, ще не означало, що про це не знають інші. Насправді про це знали, але не надавали якогось значення, бо громадяни Королівства вільні мандрувати, куди їм заманеться. Нікого не обходить, доки хтось із мандрівників не втрапить у халепу. Було схоже, що вони таки в неї втрапили.
Люцина чекала у вітальні, вбрана в білу сукенку, яка їй не подобалась і яку змусив одягти церемоніймейстер, щоб вона хоч трохи скидалася на романтичну принцесу, бо всі люди мають в душі щось дитяче. Правда, наша панночка не вбачала в цьому нічого романтичного, але, якщо старий так хоче похизуватися перед гостем з Імперії, нехай, бо те, що вони затіяли з братом і Марком, навряд чи йому сподобалося б. Церемоніймейстер вважав недоцільним бути присутнім на вечерях у п’ятницю, щоб не лякати гостей, як він висловився, своїми вишуканими манерами.
Люцина досі була сама. Тільки зазирнув кілька разів церемоніймейстер, але побачивши, що принцеса не в гуморі, підбадьорливо посміхнувся, не мовивши ні слова. Поступово Люцина забула про дискомфорт і почала думати, який письменник отой Герман. Оскільки їй ніколи не щастило, то перший письменник у її житті, мабуть, виявиться лисим, в окулярах, з черевцем і купою дітей десь там, в Імперії. Але навіть такий звичайний, письменник викликав у неї острах. Їй здавалося, що варто письменникам подивитись на людину і вони вже знають про неї все. І звісно, не втримаються від спокуси, щоб описати її під вигаданим ім’ям у книжці, та ще й змусити робити якісь невідповідні речі, наприклад, закохуватись у іншого персонажа. Щоб написати бодай одну книжку, треба бути особливим. Недаремно у Королівстві кажуть: «Які люди, такі їхні книжки». Правда, не все, що схоже на книжку, є нею. Тільки справжні книжки не тонуть у воді й не горять у вогні, і за ними доглядають книжкові гноми.
Люцина від хвилювання аж затремтіла. Вона ж мала зустріти гостя, поговорити з ним, а тоді провести його до їдальні. У кутку тихо бриніло радіо, несміливо наповнюючи кімнату звуками джазу. Вона не встигла навіть упіймати мелодію, як у двері постукали. Зайшов Марко з молодим чоловіком – високим, худющим, з головою, поголеною наполовину. Втім, Герман зовсім не нагадував панка. Швидше, так роблять люди в Імперії, щоб відмежуватись від крутиголовців. Дівчинка встала й подала руку незнайомцю. Він поцілував її руку, чого в Королівстві не роблять. Там цілують руки лише старшим жінкам. Люцина густо почервоніла, потім зблідла і, наче крізь сон, почула, як гість назвав себе:
– Герман.
Вона не знала, про що їм говорити, і благально подивилась на Марка. У того був якийсь дивний вираз обличчя, ніби він хотів стати між Люциною і Германом. Нарешті Марко опанував себе й струснув рудою гривою, що аж заіскрилася при світлі люстри:
– Слухай, Люцино, зараз нема часу для церемоній. Я хотів би, щоб Її величність вислухала Германа, щоб вона вислухала його до кінця, розумієш? І щоб уся розмова не вийшла за межі кімнати, бо це може зашкодити Германові.
– Пусте! – махнув рукою гість. – Тут мені нічого не може зашкодити.
– Крутиголовці мають довгі руки. І вони сягають аж сюди.
– Я знаю, – мовив Герман. – Це вони дозволили мені перепливти Ріку.
– Як це? – вражено вигукнули Люцина з Марком.
– Вони всемогутні. Їхні наміри важко збагнути. Я напишу цей роман і повернусь назад. Можливо, вони про це знають.
– Дурниці! – обурився Марко. – Ти не боявся і тому переплив Ріку.
– Кожен з нас має номер, десь під шкірою, і тому від них не можна сховатись.
– Так, я про це читала! – похвалилась Люцина. – Вони вмонтовують чіп, і якщо людина чинить всупереч їхнім правилам, натискають на пульт, раз – і нема! Ой, вибачте...
– Що ти кажеш? – здивувався Марко. – Хіба можна так поводитися з людьми? Це просто дикунство!
– У Серединному світі таке теж є. Ти чув про Матрицю?
– Гаразд, поговоримо про це потім. Перейдімо до справи. Оскільки Герман – твій гість, за столом ти маєш перша почати з ним розмову. І зацікавити цією розмовою свою маму, ясно?
– Угу.
– І про що б ти хотіла спитати гостя?
– Ну, не знаю...
– Думай!
– Я могла б спитати: «Як називається той роман, що ви пишете?»
– Браво! – вигукнув Марко. – Чудово!
– І як називається ваш роман, пане Германе? Той почервонів.
– Не відповідай зараз, Германе! – застеріг Марко.
– Чому? – насупилась Люцина.
– Буде природніше, коли ти цього не знатимеш. І справедливо стосовно Її величності.
Тут надійшов Серпень з церемоніймейстером, який непомітно оглянув костюм гостя й лишився не зовсім задоволений. Марко позичив Германові вбрання свого батька, бо той, утікаючи, геть обдерся. Те, що костюм був закороткий, виправити не вдалось, але краватку Герман не вмів зав’язувати, і церемоніймейстер, тисячу разів перепрошуючи, зробив це сам. Лише після цього вони рушили до їдальні.
Люциңа сиділа поруч з гостем і не могла бачити його обличчя. Коли надійшла королева, всі встали. Мама була бліда й замучена. Здавалося, вона навіть не тішиться з того, що бачить рідних доньку й сина, а перебуває в якомусь іншому світі. Серпень дивився на неї, таку далеку, відчужену, й не міг повірити, що це його мама. Вона все ще вважала його маленьким хлопчиком.
«Що я тут роблю?» – думав хлопець. Після того як вони стали знову родиною, він уявляв собі все по-іншому. А що з того вийшло? Люцина зовсім самотня. Марко їх уникає. Мама ось-ось зірветься. Усі вони – заручники ситуації, яка з щодня погіршується. У війну з Імперією Серпень не вірив, бо навіть не міг собі цього уявити. Але він вірив у притчу про зайву краплину дощу, яка викликає повінь. Можливо, ця крапля зняла б напруження, вказала б вихід. Хто, врешті, відповідав за долю Королівства? Король чи таємничі Старі, котрі пильнували за кожним кроком їх усіх разом з Люциною? Батько весь час озирався на них, вони дихали йому в спину і вигнали матір, щоб потім, коли стало непереливки, її повернути. Серпень не міг довіряти людям, які ховалися від усіх і були в масках. Внутрішнє чуття підказувало йому, що це несправедливо. Раніше йому було байдуже, а тепер – ні. Якщо йому судилося колись стати королем, то він не зможе приховувати свої сумніви.
Деякий час вони сиділи мовчки. Люцині як заціпило. Вона не піднімала очей, длубаючись у тарілці. Нарешті Її величність згадала про правила гарного тону й посміхнулася до гостя. Але не знайшла що сказати.
– Чуєш, мамо, – озвався Серпень, – наш гість – особливий. Він – письменник.
– О, – відказала Олімпія, – це просто чудово!
Вона сказала це щиро, бо у Серединному світі займалась дуже приємною справою – виданням книжок.
– Ви вже видали якісь книжки? – поцікавилась вона, бо Герман виглядав зовсім молодим чоловіком.
– Ні, – зніяковів Герман, – я тільки вчора почав писати роман. Тобто записувати на папері, бо...
Він з острахом глянув на присутніх. Тоді Люцина прийшла йому на допомогу:
– А про що ваш роман?
– Про книгонош із Королівства.
– Що?!
Ефект був вражаючим. Королева зірвалась на ноги і перекинула келих з вином собі на коліна. Але цього ніхто навіть не помітив.
– Хто це? Звідки? Хто його сюди привів?
Здавалося, вона зараз вхопить до рук меча. «Ні, мама – таки справжня королева», – подумали водночас брат із сестрою.
– Я, – відказав Марко. – Цей чоловік переплив Межову ріку, щоб написати книжку, яка давно вже у нього в голові.