– Мамо, не проганяй його! – вигукнула Люцина.
– Мамо, сядь, – спокійно мовив Серпень, вдосталь намилувавшись бурхливою реакцією, яку викликали слова втікача з Імперії. – Тобі, Люцино, теж нема чого переживати: людина, що прохає захисту в Королівстві, завжди його матиме. Правда, Ваша величносте? Герман має що розповісти. Ми хочемо, щоб ти вислухала його разом з нами. Але не тут і не зараз.
17
Як би не хотілося залишатись у Королівстві цього теплого літнього вечора, але нас кличе на допомогу Серединний світ, де у славному, попри все, місті Львові кояться дивні, навіть страшні речі. Власне, збіговисько нечистої сили, організоване новим Повелителем, уже відбулось, і наслідком його був замах на життя діда Пилипка. І цю, як кажуть у Львові, здибанку, не можна оминути.
Після зникнення старого Повелителя разом із Клубом книголюбів, де він і мешкав, у місті дещо змінилось. Наприклад, стало важче придбати помешкання, яке би вартувало своїх грошей. Навіть для нечистої сили. То тільки так здається, ніби вона всемогутня. Насправді, коли йдеться про конвертовану валюту, або ж умовні одиниці, або ж капусту, навіть нечисть тут вивішує білий прапор. Для довгомудів настали важчі часи, і вони перебивалися здачею металобрухту та макулатури. Серед відьом, хоча й попит на них зріс, панувала жорстока конкуренція. Лише одиниці могли похвалитися доброю клієнтурою. Опирі, звісно, менше залежні від грошей, але й у них є свої потреби, бо чимало з них ведуть подвійне життя: платять податки, наприклад, і за квартиру теж ніхто їм не подарує боргу. Правда, до міста приїжджало щораз більше туристів, і всі вони обов’язково відвідували Високий Замок і Личаківський цвинтар, тому й тут теж була конкуренція. Слід зазначити, що опирі вважались поміж нечистою силою аристократами, у них був навіть власний кодекс честі: вони ніколи не вагалися, що забирати в жертви першим – життя чи гаманець.
Новий Повелитель не знайшов нічого кращого, ніж колишній Офіцерський клуб. Загалом розкішний, під Високим Замком, однак геть обкрадений довгомудами й знищений атмосферними опадами, цей дім відлякував потенційних покупців, бо ні в кого з них не вистачило б грошей довести до пуття таку руїну. Отже, новий Повелитель почав з того, що обклав усю нечисть податками, навіть слинявців і пліснявців. Подати позов до суду, Личаківського чи Галицького, бідаки не могли, бо де їм змагатися з крутієм, якого світ не бачив!
Ходили чутки, ніби під личиною нового Повелителя приховується сам Великий Маг крутиголовців, основна мета якого – приєднати Серединний світ до Імперії. Ніхто досі його не бачив. Він віддавав накази, але сам на публіці не з’являвся. Отже, мусили судити по справах, а його справи більше пасували людському світу, ніж потойбічному.
Тому збіговиська чекали з нетерпінням й острахом водночас. Уже при вході до клубу їх очікував неприємний сюрприз: реєстрація. Без неї в зал не пускали. Треба було притиснути до картки палець, а тоді дві молоді відьмочки записували на ній ім’я. Усе це одразу заносилось до комп’ютера. Після того два високі довгомуди обшукували, і аж тоді можна було переступити поріг. У Серединному світі таким поводженням здивуєш хіба нечисту силу.
На помості стояв один-єдиний обшарпаний стілець, відомо для кого. Коли придибав фон Стронціус, котрий любив удавати з себе немічного, в залі лишились хіба місця позаду.
– Чортзна-що! – так лаконічно висловив свої враження від побаченого старий опир. Він не був марнославним, радше романтичним, і взагалі, волів, щоб його ніхто не смикав. Якщо будуть сильно смикати, він емігрує до небожа в Штати. Але тільки з Тосиком і стільцем-підступцем. Якомога тихіше й непомітніше. Щоб ніхто не мав на нього зуба.
Після довгого й напруженого чекання на поміст вийшов молодик у костюмі з краваткою й шкіряною течкою під пахвою, нагадавши декому неприємні зустрічі в жеку. Він окинув поглядом принишклий зал і сказав по-діловому:
– Значить, так. Почнемо працювати. На порядку денному в нас перше і єдине питання: ліквідація книгонош із Королівства. Як показав досвід минулих часів, Клуби книголюбів неефективні. Я прибув сюди з Імперії, щоб налагодити діяльність вашого товариства, яке геть розбестилося. Але якщо впораєтеся з цією справою бодай у своєму містечку, то вам пробачать.
«Нічого собі, – подумав фон Стронціус, якого образило слово «містечко», а далі почув ще гірше:
– За саботаж і лінощі нещадно каратиму. Ви отримаєте при виході всі інструкції...
І тут сталося щось дуже смішне. З-за лаштунків з’явилось двійко справдешніх привидів, одягнених у лакейські лівреї, й, ставши за спиною нового Повелителя, почали його перекривляти. Він, звісно, того не міг бачити, хоча... У старого досвідченого упиря виникла підозра, що з Імперії їм прислали якогось чиновника, котрий не має жодного магічного дару. А це вже геть кепсько, бо такі особи стануть заздрити дарам, котрі дісталися кожному з присутніх від природи або тяжкою працею, і вже ж ніяк не задурно.
Привиди кривлялися дуже майстерно. Особливо вдавалося їм передати вишуканий рух Повелителя, яким той відкидав пасмо волосся з чола, наче хотів бути схожим на Гітлера. Мабуть, не всі в залі чули про цього знаменитого чорного мага, і тому захихотіли. Але фон Стронціус не сміявся, надто ображений не лише за містечко, а й за Тосика, якого безсовісно шантажував якийсь вилупок, Повелителів прихвостень. Та й старий більше боявся отаких чиновників зі скляними риб’ячими очима, аніж чаклунів, хоча й з декількома розправився ще до того, як перестав полювати. Але на їхнє місце прийшли інші лиходії. До речі, фон Стронціус полював виключно на лиходіїв. У нього був непоганий смак.
Ясько й Мацько й далі кривлялись, і то таки була непогана розвага для нечистої сили з усього Львова. «Ну, й що? – сумно подумав Стронціус. – Робитимемо, що кажуть. Цей світ кривлянням не зміниш».
Нарешті сміх став нестерпним, і Повелитель це зауважив:
– Я все бачу. І, клянусь Імперією, зроблю необхідні висновки. Завтра ніхто не буде сміятися!
Однак, це зовсім не вплинуло на бешкетників з потойбічного світу. Вони викручувались, закочували очі, крутили пальцями біля скроні. І таке інше.
– Мій план полягає якраз у тому, – вів далі Повелитель, коли згасла остання посмішка в залі і його слухали уважніше.
І кожен думав: «Хто ж він?» Бо новий Повелитель разюче відрізнявся від попереднього, в їхньому розумінні – шляхетного й поблажливого. І вже ж не бачити їм ні пива, ні вина, якими він так щедро пригощав наприкінці кожного засідання.
– Питання є? Питань нема, – підсумував Повелитель. – Усе є в інструкціях.
– Ми не вміємо читати! – запищав якийсь сміливець із вовкулак.
– Це ваші проблеми. Навчіться! Все. В мене багато справ. Наступне засідання через місяць. Тоді підведемо підсумки.
І Повелитель пішов зі сцени. Ясько і Мацько подалися за ним, передражнюючи його ходу. Але це вже нікого не смішило.
Фон Стронціус вийшов першим, бо зайшов останнім. Був у глибокій задумі, з якої його вирвав голос секретарки-відьми.
– Ідентифікаційну картку!
– Що? – не второпав опир.
– Той папір, що вам дали!
Старий витяг з кишені картку й здивовано на неї вирячився. В кутку була чорна п’ятикутна зірочка, якої не було раніше. Вона ще й смерділа чимось таким, як нашатирний спирт.
– Що це в біса таке? – тицьнув картку відьмі.
Та взяла двома пальцями папір, застромила його в невеличкий чорний апарат, і той продзижчав:
– Підозра в саботажі. Відмовлявся інсталювати Вампірнет.
Відьма озирнулась і прошепотіла:
– Стережіться! Коли буде п’ять отаких зірочок... – і провела по шиї ребром долоні. – Пойняли?
– Як же це так? – розгубився Стронціус.
– Беріть інструкцію й не заважайте працювати! – крижаним тоном відказала секретарка.
І ноги самі понесли старого від того клятого місця.
Він не залишився навіть, щоб порозмовляти з іншими опирами, й віддихався аж удома. А коли віддихався, то показав смердючу картку Тосику й стільцю-підступцю.
– Що це за фігня? – спитав Тосик. – Вони що, мають тебе за лоха?
Комп’ютер висловлювався вуличним жаргоном не завжди, а тільки коли був злий. Стілець співчутливо притулився до Стронціусового коліна гострим ребром.
– Схоже на те, – почухав підборіддя старий. – Але, якщо я не виконаю завдання, тут з’явиться ще одна така смердюча зірочка. Або й дві...
На моніторі одна за одною виникли чорні зірочки, більше схожі на тлустих мух.
– Бери джойстик, старий, порозважаємось! – запропонував Тосик. Бідака не мав багато власного розуму, тобто не міг вийти за межі програми, але знав, як відволікти господаря від смутних думок. Він запустив гру, в якій черепашки-ніндзя знищували зірочки. Бавлячись у неї, фон Стронціус усе більше схилявся до думки, що безвихідних ситуацій не буває. Він знову бачив місячне світло в кінці тунелю. Але в животі в нього з’являлося кожного разу неприємне відчуття холоду, щойно його око спотикалося об чорну мітку на ідентифікаційній картці.
Друга чорна мітка з’явилася вранці, коли фон Стронціус мирно спав у домовині.
18
Опинившись у Королівському саду, Герман глибоко вдихнув пахуче повітря, на мить заплющив очі й подумав: «Заради цього варто було перепливти Ріку». На деякий час вдалося забути про те, що отруювало його увесь день: інша книжка з назвою «Книгоноші з Королівства». Він мав вирішити, чи писати далі свій роман, і боявся, що не зможе зупинити той потік слів, яким була наповнена кожна клітинка його душі, і який прагнув перелитися на папір. Відчував, що втрачає сенс життя, а саме перебування в Королівстві – зайвий клопіт для нових друзів. Він боявся подивитися їм в очі. Та й часу на роздуми майже не було. Можливо, лише цей вечір. Коли він повернеться додому, до Марка, треба буде або знищити вже написане, або продовжити далі.
Тому вся краса, що була довкола нього, – виплекані квітники, розкішні дерева, тисячі крихітних ліхтариків завдавала йому болю. Він, наче той китайський поет Хань Фук, що стояв у темряві під деревом й дивився, як рікою пливуть човни і грає музика, навіть не помітив що залишився у саду сам. Хлопці, Серпень і Марко, відлучились на хвилинку. Згідно з етикетом, настав час гостеві поговорити з тим, хто його запросив на вечерю. «Усього десять хвилин, Люцино,» – нагадав принц Серпень. Бо їм ще треба було зустрітися з королевою.