Люцині й десяти хвилин було забагато. Вона зіщулилась на краєчку лави, як налякана пташка. Гість, здавалося, перебував на іншому кінці світу. «Я його не побачу більше, – з розпачем думала Люцина. – Невже він так і мовчатиме?»
Звісно, Герман був старший за неї років на десять, звісно, він був у стократ мудріший і проникливіший, як і годиться справжньому письменнику, і тому в їхній зустрічі в саду не могло бути нічого романтичного. Але душа юної дівчини так хотіла романтики. Можлива війна з Імперією, загадкові книгоноші, дипломатичні ходи її мами королеви – усе це зараз опинилося за муром, що оточував сад, щоб додати йому таємничості. Герман теж ніби перебував за цим муром, у темряві, не бажаючи вийти на світло, і вона гарячково міркувала, з чого почати розмову. Якби ж він спитав, як зветься та чи інша квітка або скільки років саду... Але ж ні, гість, стояв, прихилившись до дерева і дивився кудись далеко. Він не думав про те, про що годилося думати в цей момент, а гарячково міркував про долю тієї книжки, яка стискала його голову лещатами, аж перехоплювало подих, й потребував допомоги, щоб вийти із заціпеніння. Люцина полічила до п’яти, потім до десяти, й нарешті здобулась на питання, може, не надто тактовне, проте бодай якесь:
– Коли ви допишете свій роман?
Герман здригнувся, разом з ним здригнулося дерево, аж краплі роси впали йому на шию. Він відступив і вийшов на світло. І сказав, тамуючи біль:
– Я бачив у бібліотеках стільки книжок, що подумав: може, не варто додавати до них ще одну. Хіба не може виявитися, що мою книжку вже хтось написав?
– Ні, – стріпнула волоссям Люцина. – Вашу книжку ніхто не напише, бо... тоді вона не буде вашою!
Вони вперше подивилися в очі одне одному. Люцині стало страшно, ніби вона зазирнула в бездонну прірву.
– Так, – мовив Герман.
– Що так? – пошепки спитала дівчина.
Герман простягнув їй обидві руки, допомагаючи підвестися.
– Саме так! Як я раніше цього не розумів?!
Світ закрутився перед очима в Люцини, коли вона побачила його усмішку, нічим не гіршу, ніж у тих, хто народився в Королівстві. Якби тут лежав сніг, він напевно б розтанув від цієї посмішки. А натомість у Люцининому серці відтала якась забута крижинка, яку вона принесла з собою ще з Серединного світу.
Почувся умовний посвист Серпня.
– Нас кличуть, – сказала Люцина. – Як же швидко минули ці десять хвилин!
– Гадаю, я встигну його написати. І ви будете першою, хто його прочитає!
Люцина уявила собі, що зараз доведеться йти в освітлений мамин кабінет і слухати розмови про долю Королівства, і крадькома зітхнула. Вона б охочіше пішла до своєї кімнати й увімкнула якусь тиху музику. Серпень, коли вони підійшли ближче, прискіпливо окинув поглядом Люцину:
– Ти змерзла, сестричко. Біжи щось накинь на себе. Ми почекаємо. Постарайся непомітно прийти до малої читальні.
Його спокійні слова повернули Люцину до реальності. Казкові принцеси тільки те й робили, що чекали, доки хтось попросить їхньої руки. Ці часи минули. Вона не картала себе за слабкість. Вона залишила її за порогом.
Посередині найбільшого квітника, в гніздечку, вистеленому найтоншим пухом, лежало яйце. Ніхто не знав, що в ньому. Ніхто не міг його розбити, хоча це було зробити дуже легко. Стебла трави й квіти переплелися над яйцем, захищаючи від холоду й спеки. Воно не тільки здавалося тендітним, а й було таким. Як і люди Королівства. Ті, що сиділи вдома, й ті, які блукали по інших світах, ідучи назустріч небезпеці й ризикуючи життям, і ті, що зібрались пізнього вечора в невеликій читальні.
– Ви бачили книгонош у себе в Імперії? – одразу спитала Олімпія, чия постать за короткий час набула справді королівської величі й упевненості в собі.
– Так, – кивнув Герман.
– Які вони?
– Різні. Молоді й старші, чоловіки і жінки. У них немає перепусток до сховищ, і тому під час тривоги їм доводиться кепсько.
– А чому ви певні, що ці книгоноші з Королівства?
– Як кажуть у нас, від їхньої усмішки розтає сніг.
Хлопці перезирнулись, а Олімпія насупилась:
– Я вас питаю серйозно.
Герман завовтузився на стільці:
– Ну... часом поетичний образ найкраще може передати враження від чогось...
«Молодець! – подумала Люцина. – Треба перевірити взимку, може, від моєї посмішки теж розтане сніг.»
– Розповідайте далі, – звеліла її величність.
– Вони нічого поганого не роблять. Вони просто шукають тих, хто хоче читати гарні й розумні книжки. Тих, хто не боїться мати власну думку. Вони й мене отак знайшли, коли мені було шістнадцять років.
– Скільки вам зараз?
– Двадцять шість.
– І ви помітили, що за десять років світ довкола вас змінився?
– Найперше змінився я сам.
– А скільки їх загинуло за цей час? Скільки опинилось у в’язниці, ви не знаєте?
– Мамо! – озвалася Люцина. – Мамо! Ти теж була такою, хіба забула? Возила книжки, пропонувала книгарням...
– Але ж не в Імперії! І я відповідала лише за книжки, а не за сотні тисяч громадян. Якби моя воля, я б не випустила з Королівства нікого. А тепер уже пізно. Через тих шукачів пригод може загинути наша країна.
Люцина добре знала свою маму, тому ці слова її не обурили. Вона сказала:
– Щодо мене, то я не проти сама стати книгоношею. Піти по твоїх слідах. Думаю, ніхто з нас не відмовився б від цього!
– А хто керуватиме Королівством? Я сама?
– Ну, я тут ні до чого. Ви мене б нізащо не допустили до цієї справи. Я ж усього лише принцеса...
Вона скривилась.
– Ти народилася принцесою, – зауважила мама. – Це до чогось зобов’язує.
– Я народилася донькою редактора й була нею аж 15 років.
– Можна мені? – втрутився Марко. – Я маю питання до Її величності.
– Прошу.
– А якби ці книгоноші були не з Королівства, ви б за них переживали?
– Тоді б не було дипломатичного скандалу. Крутиголовці вимагають забрати їх з Імперії. То що, я повинна вдавати, ніби це не наші громадяни? Нехай їх там перемордують? – скипіла Олімпія.
– Дивно, що ніхто не згадав давній закон, – зауважив Серпень. – «Громадянами Королівства стають, а не народжуються».
– Ну, їй чим це допоможе? – буркнула Олімпія.
– Виходить, треба допомагати книгоношам, звідки б вони не були. Ваша величність може сказати це Старим, якщо їм не сподобаються її рішучі кроки.
– Хто сказав, що я маю робити рішучі кроки?
– А от Мортіус вміє це чудово робити! – заявила Люцина.
– Ну, звісно! Викрасти машину й вирушити на штурм Імперії! Ото б крутиголовці тішилися! Не смійте бавитись із вогнем, чули? А то посаджу під домашній арешт. Ви, пане, можете покладатись на нашу гостинність, як би не склались обставини. Намагайтесь не привертати до себе уваги. Я можу надати вам охорону.
– Дякую, не треба. Я просто сидітиму й писатиму роман.
– Ну от, на цьому закінчимо. Йдіть усі спати. Матимете якісь ідеї, кажіть. Я зберу завтра усіх правників. Вони добре знають закони.
Втім, сама королева й не думала спати. Вона переглядала електронну пошту, телефонувала, ходила вздовж довжелезних книжкових полиць... На світанку їй стало страшно і вона пішла до синової кімнати. Обтулила його ковдрою, зачинила вікно. Тоді пішла до Люцини, яка нарешті заснула, відгородившись міцним сном від усього, що так тривожило її серденько.
«Ми могли би бути щасливі, – думала Олімпія. – Усі вчотирьох». Тоді тихо заплакала. Від сліз їй стало трохи легше. Вона згадала принца Даниїла, якого принесла майже на своїх плечах додому, – пораненого лицаря, свого майбутнього чоловіка. Він ніколи не розповідав, що з ним трапилось. Тоді її любов зцілила його рани. Щось у цьому було дуже важливе, якесь світло в кінці темного тунелю. Тільки вона не могла збагнути, де це світло: попереду чи позаду.
19
Не спав цієї ночі й Герман. Він писав другий розділ роману «Книгоноші з Королівства». Раптом погасло світло, і він запалив свічку. А коли ніс її з кухні до кабінету, відчув, що це вже було: він несе свічку, намагаючись не забути слова, які зараз напише...
Тепер, коли наставала тривога, час у сховищі минав швидше. У жовтавій напівтемряві Орест вдивлявся в обличчя людей, пробуючи на них щось прочитати. «Людське обличчя – це теж книга, яка розгортається тоді, коли людина скидає маску», – прочитав якось він. Спостерігаючи за людьми, зауважив, що маска сама сповзає, коли думаєш про якісь важливі речі: життя, смерть, розлуку, любов. Коли думаєш про близьких людей.
Кожного тижня він отримував книжку, і це вже тривало рік. Ні, не в парку. Іноді, вночі, на узбіччі доріг, часом під каменем, в поштовій скриньці, між шпалами, порожній телефонній будці... Він навчився не боятися світу, бо в ньому були чудові книжки. А лихим світ роблять самі люди, змінюючи до невпізнання. Можливо, колись там, де була колія, текла річка, а на місці заводу росли ліси з сонячними галявинами. А там, де зараз купка неоковирних, чорних від кіптяви будівель, – село з городами, де поряд з картоплею й морквою росли квіти. Минуло так багато часу, що вже ніхто цього не пам’ятає. Разом з річками, лісами, садами, стерли саму пам’ять про них. Орест подумав, що, можливо, не Королівство йому снилося, а його країна, такою, якою була раніше. Тепер у його пам’ять увійшов світ із книжок. Чи є хтось, поміж отих людей, котрі сидять довкола нього на лавах, той, хто так само, як він, отримує книжки з рук людей Королівства? Певно, що є, але мати друзів в Імперії – небезпечно. Друзі можуть зрадити. А книжки – ніколи. Орест страждав від того, що не мав з ким поділитися своїми враженнями, що його думки не могли випростатися серед слів. Його зустріч із книгоношами тривала хвилину. Він не смів з ними розмовляти, і тому намагався їм передати поглядом якнайбільше. Був певен, що вони здатні зазирнути йому в душу глибоко-глибоко. Хоча вночі, мерзнучи у своїй убогій норі, о, він тепер бачив усю вбогість власного помешкання, порівнюючи з описами в книжках! Його проймав страх, що так не може тривати вічно, що має статися щось лихе. Бо й на роботі він не міг стерти радість з обличчя, оскільки вдома його чекала книж