– Вибач, сонечко. У такому місці відповідні й думки. От прийдемо до Львова, і я покажу тобі Високий Замок.
– Він так само гарний, як наш?
– Та ні, замку там немає вже давно. Тільки гора залишилась. І парк, Знесіння, із чудовими зеленими галявинами, а внизу, в улоговині, – цвинтар, який називають Кропив’яним.
Соня зупинилася, ніби їй війнуло в лице холодом склепу. Мортіус теж щось відчув:
– Слухай, а ти боїшся смерті?
– А ти?
– Угу.
– Таточку, а що таке смерть, ? – спитав Тигрисик. – Чому одні її бояться, інші чекають, а дехто каже, що її не існує?
– Я відповім тобі, Тигрисику, – озвалася Соня. – Я вичитала про це в одній книжці. Смерть – це як зима одразу після літа.
– Оригінально! – вигукнув Мортіус.
– Усе залежить від того, яким було літо. Якщо воно було тепле й гарне, то не хочеться ніякої зими. А якщо дощове й холодне, то хай вже краще зима. Розумієш, Тигрисику?
– Угу.
Далі вони якийсь час йшли мовчки, доки не наштовхнулися на Мур.
– От наврочили! – забідкався Мортіус. – Не треба було говорити про смерть. Здається, ми заблукали.
Він підійшов ближче, освітив стіну ліхтариком і полегшено зітхнув:
– Ні, Мортіус ніколи не блукає!
– Чого ти радієш? – здивувалась Соня. – Тепер доведеться вертатись назад.
– Стіна свіжа. А я знаю, як нині будують.
– Як, таточку?
– Нині ніхто не додає до розчину яєць і сиру. В Острополі я бачив турецький міст. По ньому досі їздять. А цю стіну, якщо добряче натиснути, можна й розвалити.
Він виставив своє могутнє плече й штовхнув мур. Раз, другий...
– Нумо разом, Тигрисику!
Соня мовчки спостерігала, не втручаючись у чоловічі справи. Цього навчив її батько. Для нього чоловічою справою було укладати каталог. А поки що її мозок напружено працював. Коли захекані Мортіус і Тигрисик нарешті спинились, вона сказала:
– Навіщо збудували цю стіну? Адже є й інші способи потрапити до Королівства.
– Хто її збудував? Ось що важливо! – додав Мортіус.
– Ну... мені здається, що це не так уже й важливо.
– Це не міг збудувати Львівводоканалтрест, бо у них ніколи нема грошей, та й, зрештою, сюди ніхто не заглядає.
– Може, таточку, ще спробуємо? Я б так хотів побачити вербу-матусю! І ти купив би нам тієї чудової вареної ковбаски. А ти, Соню, може, почитаєш вірша. Ану ж, хтось із того боку відгукнеться – і нас випустять. Вірші такі сильні...
– Ну, не всі! – заперечили в один голос Соня з Мортіусом, але вчасно схаменулись, бо в такій ситуації літературна дискусія була б недоречною.
– Слухай, Тигрисику, – лагідно пояснила Соня. – Якби Мортіус був за стіною, він би нам допоміг. А хто там, невідомо.
Вона замислилась, бо мала дуже багату уяву.
– На жаль, а, може, на щастя, ми всі по одному боці... Пригадую, як ми з Люциною не могли вийти з кімнати, бо там не було дверей. Звісно, вийти крізь вікно – не проблема, але тоді ми б потрапили просто у лапи відьом і ще бозна-кого.
– Еге ж, ти розповідала! – сказав Мортіус й процитував: «Якщо не можеш вийти, намалюй двері на стіні».
– Ну, звісно! Мортіусе, давай сюди крейду. Я знала, що ти щось придумаєш.
– Це не я придумав, а Люцина. Вона ж художниця, а тепер ще й принцеса. Не знаю, чи у нас вийде...
– Коли нема іншого виходу, то потрібно зосередити зусилля на цьому, – Соня взяла крейду, підійшла до Муру й приставила до нього вухо. – Ой, там хтось плаче! Не можна гаяти часу. Мусимо вийти...
– Чому вона весь час говорить? – спитав Тигрисик.
– Це таке заклинання, – пояснив Мортіус і заходився давати поради: – Трохи ширше, сонечко, щоб Тигрисик пройшов. Так, молодець. А тепер завіси, щоб двері можна було відчинити. Ну, а тепер клямку. Тільки не малюй замок, бо доведеться малювати до нього ключа. Готово!
Соня відступила й з острахом глянула на своє творіння. Перед нею був криво намальований прямокутник на цегляній стіні. Вона якось одразу втратила віру в себе, ніби хтось проткнув надувну кульку і з неї вийшло повітря.
– Прекрасно! – вигукнув Мортіус і рушив відчиняти двері. Соня заплющила від сорому очі. І ось так, із заплющеними очима, почула скрипіння, а далі Мортіусів голос:
– Треба змастити завіси, бо Мортіус не втратив віри в неї, в свою кохану дружину, й відчинив двері, намальовані на стіні.
Вони ступили за ним і опинились у темному порожньому приміщенні з броньованими дверима.
– Цікаво, – мовив він, – водячи ліхтариком по стінах. – Що це може бути?
– Гей, хто тут плакав? – покликала Соня.
Адже ліхтарик не міг освітити всього приміщення. Можливо, у найдальшому кутку сидів хтось маленький і плакав. Маленький, покинутий напризволяще. І Соня знову покликала:
– Не бійся, ми тобі допоможемо!
І тут зі стелі прогримів голос:
– Шляхетна душе, іменем Королівства, покарай злодіїв і святотатців!
Від несподіванки Мортіус впустив ліхтарик, і той, вдарившись об долівку, погас. Стало так темно, як у серці слуги Зла.
– Шановний, присвітіть нам, будь ласка! – не розгубилася Соня.
У відповідь на її прохання виникла величезна голова, зіткана зі світла.
Мортіус охнув і закричав:
– Перепрошую, але я віддав усі монети зі скарбу! І нікому не розповів, до речі! У Королівстві можна цілком обійтися без грошей. А ми з Королівства, бо тепер, як і раніше, Граничний світ належить Королівству. Ніхто на нього не претендував через те, що там розвелася сила-силенна з’їдликів і злидників.
Соня штурхнула його під бік:
– Спинися! То про яких ви говорите злодіїв, шановна Голово?
Привид опустився на рівень людського зросту й зазирнув Соні в очі. І вона там побачила правдивий біль.
– Не переживайте так, добродію! Гроші – це ще не все. Я ось спокійно без них живу. І взагалі, через них лише клопоти.
Мортіус глибоко зітхнув:
– Соню, ці гроші зберігалися для викупу людей з Королівства, які потрапили в полон. Вони б нам дуже знадобились у Серединному світі. Ну, нічого, якось обійдемося. Все-таки ти маєш рацію: не можна купувати людей, наче якусь річ. Ну, то хто забрав ваш скарб?
– Проклинаю їх! Слуги пекла, з хутряними руками!
– Ну, звісно, довгомуди! – здогадався Мортіус. – Ці істоти здатні поцупити з-під вас стілець. Ви б знали, скільки разів вони крали в мене бідолашного Тигрисика!
Він говорив так, ніби виправдовував довгомудиків, котрі неодноразово посягали на його найдорожчий скарб – Тигрисика, а він мусив платити їм викуп. Мортіусове серце було відхідливе, та й жив він тепер у Королівстві, хай у не зовсім облаштованій його частині.
– Проклинаю їх! – глухо мовила Голова, стаючи із жовтої темно-синьою. Побоюючись, щоб вона не згасла, Мортіус вигукнув:
– Либонь, ви давно, з Королівства, дорогенький, бо там не проклинають!
Голова стала гірчичної барви, очевидно, запитання видалося їй некоректним:
– Я ніколи не бував у Королівстві. Воно не для таких, як я, грішних...
– А чому ви так вважаєте? – спитала Соня.
– Я неписьменний.
І враз голова стала чорною, а шукати чорну голову в темній кімнаті – справа безнадійна.
– Шановний! – закричав Мортіус, котрий завше був прихильним до надприродних істот і знав їх краще, ніж інші. – Цю проблему можна вирішити. Розкажіть усе по порядку, а потім ми вас хутко навчимо читати. Та й нічого вам сидіти у пивниці...
– А хто помститься? – Голова стала схожа на банку зі світлячками, і Мортіус аж присвиснув від захвату.
– У Королівстві не мстяться. А ви вже старенький, – мудро мовила Соня. – Поживете спершу в Граничному світі. Якщо побажаєте, можете охороняти наш Замок. Ви ж лицар-охоронець?
– Мені треба подумати, – мовила Голова.
– Не забудьте розповісти! – нагадав Мортіус. – ти, сонечко, візьми ще одну крейду й пиши на стінах літери, все, що треба.
– А ти подумай, як звідси вийти.
– Не переживай. Таточко знає, як вийти, – вставив своє вагоме слово Тигрисик.
– Річ не в тому, що гроші зникли, – зітхнула Голова, поступово світлішаючи. – Після ваших відвідин я почав замислюватися над тим, що минуло надто багато часу й, можливо, нікого з моїх братів не залишилося на світі. І якби гроші були потрібні для доброї справи, то по них би вже давно прийшли й звільнили мене від цієї служби. Без магічних слів я не зможу вийти.
– А які це слова?
– «Дякую тобі, йди з Богом!»
– Ну, ми могли б їх сказати, правда, Соню?
– Але ж скарб вкрадено. Ті зграйці, їх було троє, прийшли сюди з металевими прутами...
– Металошукачем? Довгомуди мають такі штуки.
– З ними був ще чоловік шляхетної постави, але нешляхетної душі, якого вони називали Повелителем.
– Угу, – муркнув Мортіус. – Знаю.
– Мої прокляття на них не діяли. Ці тварюки не боялись нічого.
Голова заридала. Мортіус розгублено глянув на Соню.
– Я чудово вас розумію. Вам не грошей шкода, а довіри, яку ви не виправдали.
– Я втратив честь! Я зганьблений навіки. Уявіть, за ті святі гроші вони побудували тюрму!
– Що?! – вигукнули одночасно Соня з Мортіусом. – Для кого?
– Для книгонош з Королівства.
Настав час для німої мовчанки. Вона тривала, доки Мортіус не отямився перший, бо знав життя не з книжок, а завжди опинявся у його середині, де було найгарячіше, й процідив крізь зуби:
– Найкращий спосіб спаплюжити добру справу – це побудувати тюрму. Справді диявольський задум! Залишається єдине – її розвалити!
– Мортіусе, я вже дописую абетку, – зауважила Соня.
– Та ми вже її зруйнували! – урочисто промовив Мортіус, вказуючи на намальовані двері, якими вони втрапили сюди. – Отже, можемо звільнити вас, шановна Голово. Якщо, боронь, Боже, когось сюди запроторять, він спокійнісінько вийде звідси.
– Ти геніальний! – цьомкнула його в щічку Соня. – І ти, Тигрисику!
Але Голову ще мучили докори сумління:
– Я нічого не зробив.
– Якби не ваш плач за стіною, намальовані двері не відчинилися б. Якби ви не розповіли усього, тюрма залишилася б тюрмою з глухими стінами і броньованими дверима.