– Ну, добре, я побіжу. Знаєш, мабуть, це дуже хороша книжка, раз її так бояться. «Книгоноші з Королівства!» Звучить чудово...
Удома на пані Терезу чекав сюрприз. Приїжджала Гортензія, котра нещодавно вийшла заміж за молодшого брата її покійного чоловіка. Не те, щоб вона не подобалась пані Терезі, але й не те, щоб і подобалася. Гортензія мала алергію на книжки і взагалі була схожа на відьму. Але завдяки їй Юрко з Оленкою були нагодовані. І, зрештою, Гортензія вже пішла, тож не довелося ще їй пояснювати, чому вона сьогодні не ночує вдома.
– Ба, – сказала Оленка, сито мружачись, – тітонька залишила тобі адресу якогось діда, якому впало на голову, знаєш що?
– Бомба, – буркнула пані Тереза, вигортаючи в банку рештки салату з огірків.
– Ба, ти садистка! – дорікнула Оленка. – Йому на голову впала книжка. Якби впав диск, нічого б не було.
– Ну, то в чому річ? – не второпала бабця.
– Треба його вранці провідати.
– То й сходіть.
– Ми?
– Ви. Заодно подихаєте свіжим повітрям, а потім мені доповісте. Я сьогодні не ночую вдома.
Очі в Юрка і Оленки радісно спалахнули, але потім згасли.
– А ти не боїшся лишати нас самих?
Пані Тереза хотіла збрехати, але зі свого великого життєвого досвіду знала, що брехня не приносить нікому добра, тому пояснила:
– Боюсь. Можете сидіти вночі в своїх чатах, я дозволяю. Треба лишитися в бібліотеці з Ганнусею. Поблизу крутиться якийсь дуже неприємний тип.
Очі в тінейджерів знову радісно спалахнули:
– Маніяк?
– Не схоже, – здригнулась пані Тереза. – Швидше за все злодій, але не кишеньковий.
– Еге ж, – підтакнула серйозно Оленка, – книжки в кишеню не влізуть.
Юрко захихотів.
– Хіба ви не чули, що останнім часом почастішали напади на бібліотеки? Перевертають усе догори дриґом, навіть палять книги.
Оленка з Юрком перезирнулись.
– Нічого, посиджу з нею до ранку. Самі розумієте, що бібліотека для Ганнусі – це все. Як щось, викличемо міліцію.
Юрко скептично посміхнувся:
– Хіба що скажеш, що банк грабують.
– Ну, ви мене знаєте! – мовила пані Тереза.
– Знаємо, знаємо!
– Отож-то. Добре, час збиратися.
Пані Тереза була певна, що після цих слів онуків звіє вітром, але діти не зрушилися з місця.
– Ба, я тобі пісню скачав ту, що ти просила. «Норвезький ліс».
– Дякую.
– Класна пісня. Можеш узяти з собою мій плеєр.
– Чудово.
Оленка вийшла і за хвильку повернулася з перцевим балончиком:
– Це не пістолет, але згодиться. Можеш прихопити ще мій дезодорант. Він так смердить, що злодій одразу знепритомніє. І візьми мобілку.
– Навіщо? Там є телефон.
– А раптом кабель переріжуть?
– Якщо вони помітять, що в бібліотеці хтось є, то туди не полізуть.
Спакувавши речі, пані Тереза прийняла душ і переодягнулася в джинси та футболку. Почувши, що вона виходить, діти знову з’явились у передпокої.
– О, мало не забула! Ви коли-небудь чули про книжку «Книгоноші з Королівства?»
Юрко з Оленкою перезирнулись.
– А що таке? – нарешті спитав Юрко.
– Та люди питають.
Оленка скривилась, бо Юрко штурхнув її в бік:
– Ми пошукаємо в інтернеті.
Обоє – річ нечувана – провели бабусю майже до самої бібліотеки. Біля їхнього будинку галасувало повно дітлахів, але далі вулиця була цілком порожньою. Юрко й Оленка дивились услід бабусі, і їм було неспокійно на серці. Що ж буде з ними, якщо з бабусею щось станеться? Маму й тата вони не бачили вже три роки.
– Подзвонимо з дому, – сказав брат, і вони поквапились додому так, ніби за короткий час їхня квартира могла зникнути в темряві.
Ніхто з них трьох не знав, що настає жахлива, моторошна й захоплива ніч, яка не часто випадає у Серединному світі.
24
По-перше, цієї ночі в Серединному світі з’явились три особи, на яких дехто очікував з нетерпінням. Цим деким був дід Пилипко, травмований несподіваними зловмисниками, але не настільки, щоб йому відбило цікавість. Він ледве здихався своєї сестри-жалібниці Гортензії. Вже те, що вона так разюче перемінилась у добрий бік, непокоїло, бо дід Пилипко добре знався на відьомському племені. Його небіжка була дуже лихою та сварливою. Може, Гортензія хоче його отруїти, провідавши про знайомих-приятелів з Королівства? Коцур порадив йому тримати язик за зубами, а коти чудово розуміються на людях.
Коли Гортензія пішла, пообіцявши завтра прислати до нього своїх небожат, Фелікс шмигнув за нею, провів до автобусної станції, а тоді подався десь у справах. Бракувало, щоб Мортіус застав у помешканні приятеля відьму. Дід Пилипко увімкнув телевізор, правда, без звуку, щоб не проґавити Мортіуса, коли той подзвонить у двері. Голова не боліла. Ні, Серединний світ не став кращим, – вирішив старий, переглянувши останні новини. Треба буде про це сказати Мортіусу, аби знав, що тут без нього діялося.
Щось схоже відчував і фон Стронціус, розглядаючи третю чорну мітку на своїй пластиковій картці. Тільки, на відміну від діда Пилипка, він ні накого не чекав. Єдиною його опорою в житті був Тосик.
Після заходу сонця старенький опир відчинив двері, сів на ґанку подихати свіжим повітрям. Його Тосик мусив працювати, видобуваючи з інтернету інформацію для Повелителя, хай йому грець! Завдяки цьому фон Стронціус мав привід не брати участі в санітарному вилові книгонош. Йому доручили роботу аналітика. Молоді опирі давно поділили територію міста між собою і насміхались зі старого, тож це був свого роду порятунок від ганьби. Якщо він не впорається з цією роботою, то доведеться на старості покидати Львів. Повелитель попередив, що кров йому постачатимуть з Вампірнету відповідно до обсягів виконаної роботи. Краща робота – більше крові. Ніколи ще фон Стронціус не почувався таким приниженим.
Тосик подав сигнал, і старий пішов подивитись, що там таке. То була звістка від небожа з Америки. Малий уже відкрив власний бар і запрошував до себе. Добре, що він не знає, до чого докотився його вуйко. Фон Стронціус аж повеселів, а Тосик діловито спитав, чи буде відповідь.
– Пиши! – махнув рукою опир і почав набирати, клацаючи довгими нігтями: «Любий Бонцю! Отримав твого листа, за який щиро дякую. Виджу, що ти живеш у вільній і демократичній країні, де не треба приховувати своїх думок, де кожний порядний опир на старості має ковток свіжої теплої крові і де є для нашого славного племені театри, бари і всілякі розваги.
Від себе повідомляю, що ситуація стала ще гіршою і я не радив би тобі приїжджати додому, бо назад можуть не випустити. Пам’ятаєш Олелька, що разом з тобою вчився полювати? Приїхав з Праги на Новий рік, і тамтешні опирі потім мусили платити грубі гроші, щоб повернути хлопця назад. То справжня банда, Бонцю...» Фон Стронціус ще довго виливав душу, а потім Тосик усе відіслав до Америки.
Після цього опиреві стало ще легше, і він аж похвалив себе:
– Ну, ти й бунтівник, старий!
Бо хто його ще міг похвалити? Після того, як, надивившись дурних фільмів про вампірів, почали з’являтись усілякі Блейди та Баффі, він мусив якийсь час жити на березі підземної річки в цілковитій самотині.
Втім, гарний настрій тривав недовго: фон Стронціус отримав третю чорну мітку, і цього разу знав, за що. Втім, на ці мітки можна було начхати, але те, що кожен крок його пильнують і приватне життя стає відомим, могло будь-кого довести до відчаю. Фон Стронціус аж ізсохся, а Тосик, вірна любляча дитина, жалібно завив:
– Не хвилюйся, малий! Якось буде, – кинувся до нього фон Стронціус, тулячи до серця стілець-підступець, що прибрав подобу зеленого дитячого стільчика.
– Краще мені вмерти! – заголосив Тосик. – Я не переживу такої ганьби!
– Дурний! – заверещав фон Стронціус. – А ти подумав про мене? Щоб я не чув нічого подібного!
Він спересердя вибіг на вулицю, яку передражнював місяць – світило усіх нічних істот. Так, зі стільцем, опир стрибнув через кущі й опинився на Кропив’яному цвинтарі. Там він заліз у порожній розтрощений гробівець і почав обмірковувати власне становище. Бо в цьому спокійному місці йому ніхто не заважав. Привиди прогулювались центральною алеєю, одні й ті ж самі уже двісті років. Тут, на покинутому цвинтарі, час ніби зупинився, і це вельми втішало. Однак, скільки він не дивився з отвору гробівця на зеленкувате нічне небо, нічого мудрого не спадало на думку. Аж раптом стілець-підступець підстрибнув і вискочив з діри.
– Ти куди? – вигукнув фон Стронціус, і його чутливий нюх залоскотав солодкий запах людської крові, до якої примішувався різкий дух хижого звіра.
Старий підвівся й визирнув із гробівця. Нічого не побачив, але почув, як тріщить сухий бур’ян, шелестять кущі. Ще не вистачало мисливців на вампірів. Отут, у могильній ямі, вони його й накриють. Фон Стронціус обережно виліз і присів за перекошеним надгробним пам’ятником. Кроки віддалялись, отже, не по нього. Але куди дівся стілець? Ще заблукає, дурник. Опир прокрався до самого краю цвинтаря й визирнув.
Дорогою, розмахуючи руками, йшов чоловік, а з ним були жінка і Тигр. Ну, тигра Стронціус упізнав одразу. Чимось ця велетенська смугаста бестія припала до вподоби стільцю-підступцю. Ще тоді, у Граничному світі. І тепер стілець знову покидав свого господаря. Не лише підступний, а й зрадливий.
– Соню, ти боїшся привидів? Чи, може, змерзла?
– Т-трохи, – відповіла Соня.
– Таточку, нам треба знайти їжу, – вередував Тигрисик.
– Так, привидів нема чого боятись. Треба боятися тих істот, що ні живі, ні мертві.
– Як це? – не зрозуміла Соня, затягуючи блискавку на куртці під саме підборіддя.
– Бачиш цього милого стільчика, що так стрибає коло Тигрисика? Десь тут має бути старий опир фон Стронціус. Стілець – його. Треба сподіватися, що він не скривдить друзів свого стільця.
– Він такий милий, – сказала Соня.
– Він мій друг, – заявив Тигрисик. – І Фелікс також мій друг. Я хочу побачити Фелікса.
– А я б із задоволенням скупався у ванні, – замріяно мовив Мортіус. – Але зараз це неможливо.