– Гей! – крикнув до нього Марко.
Чоловік хитнувся і раптом впав на землю, затуливши голову руками, наче на нього мав упасти камінь. Досить дивна переміна. Втім, по його порваній одежині можна було здогадатися, що то прибулець з іншого світу.
– Вставайте й біжіть! – схилився над ним хлопець. – Нас наздоганяє хмара!
Він обернувся. Господи, хмара тепер набула вигляду людського обличчя – бородатого імператора!
– Біжіть до станції! Тікайте, бо загинете!
Він шарпнув чоловіка за комір, а тоді надлюдським зусиллям підняв його на ноги. І раптом згадав, що чув про ловчу хмару: вона полює на втікачів із Імперії. Але того, хто не боїться, вона не спіймає. «Я вже не боюся, – повторював Марко, тягнучи за собою незнайомця, хоч той був босий і міг терпіти біль, та зараз це не мало жодного значення. Врешті чоловік отямився й спитав, не спиняючи бігу:
– Це Королівство?
– Королівство! – підтвердив Марко.
– Тоді нехай ця хмара йде до дідька! – вигукнув чоловік і помчав так швидко, що ноги майже не торкались землі.
Позаду них чувся тріск. Із моторошної хмари, якій, здається, набридло міняти подобу, стрілами посипались вертикальні блискавки. Вони б не завдали шкоди цій сухій землі, проте могли вцілити у втікачів, паралізувавши тіло.
– До дідька! – загорлав чоловік. – Хай живе Королівство!
Якби не надзвичайність ситуації, він би міг здатися божевільним. Але Марко вже побував у Серединному світі й розумів, яка то радість – опинитися в Королівстві. Тим часом на небі з’явилась інша хмара, біла й величезна. Вона неквапно рухалась назустріч ловчій хмарі. Обидва втікачі вже знесилились. Гарячий піт заливав очі, усе довкола хиталось. І що там діялось у небі, ні Марко, ні той незнайомий чоловік уже не бачили. Зненацька їх огорнуло щось біле і м’яке, і коли вони випливли з цього блаженного прохолодного туману, то побачили перед собою двері станційного будиночка. Вони вскочили туди одночасно, а Марко ще й засунув засувом двері.
2
Було чутно, як калатають їхні серця, а потім у дах, стіни й двері залізничної станції вдарила буря. Зірвала кілька черепиць, гримнула чимось у рейки – й ті заголосили-задзвеніли. Буря виникла від зіткнення двох хмар, чорної та білої, й відгомін її пройшов по всьому Королівству. Невже хмари не могли розійтись мирно, адже небо таке велике? Так подумав би кожен, тільки не Марко. Хмари – не люди, і їм не властиво те, що робить людей людьми, особливо, коли це розумні хмари. Але Марко про це зараз не думав. Знову встряв у халепу, та ще й не сам. Незнайомець лежав поруч на підлозі, чекаючи, що з будинку ось-ось зірве дах. Підвалу тут не було, тож сховатися краще було ніде. Вони були заручниками стихії. За вікнами, що виглядали на колію, було темно, як увечері. Хоч би потяг прийшов. Марко ним уже їздив і жодного разу не бачив, щоб хтось сідав чи сходив на цій станції.
Чоловік раптом підняв голову і, перекрикуючи шум бурі, прохрипів:
– Це справді Королівство?
– Так! – крикнув Марко, намагаючись усміхнутись якомога привітніше.
Незнайомець сів. Йому було десь років тридцять; худющий з поголеною наполовину головою, як у панка, й вухами, як у ельфа. Проте не був ні панком, ані ельфом.
– Нарешті! – сказав він.
І тут настала тиша. Може, від слова «нарешті», а може, через те, що хмари нарешті з’ясували стосунки, як це буває між політиками: почубляться вгорі, а чути внизу. Та Марко серцем відчув, що вся ця катавасія розігралася через незнайомця, котрий міг прибути сюди лише з Імперії, що вкрай рідко траплялося. Він відчув щось схоже на повагу до цього дивного чолов’яги. Що ж, якщо вони без перешкод дістануться до столиці, то втікач може не перейматися. Імперія давно вимагала від Королівства видавати їй перебіжчиків, однак швидше сонце зійшло б на заході, аніж це трапилося. Видати людину, що прохає захисту? Таку виснажену, нещасну, загнану в глухий кут? Це ж треба таке придумати!
Марко встав і роззирнувся. Три дерев’яні лави й пожовклий розклад на стіні. Годинник, який зупинився на третій двадцять. Усе, як завжди. Незвичайним було лише те, що він був тут не сам.
Марко відчинив двері на перон, обережно визирнув. Блищали рейки, всіяні листям з кущів, що росли на протилежному боці. Хмари зникли, але небо було сіре, наче у битві чорної та білої хмар ніхто не переміг і вони змішались одна з одною. Повернувшись, він зіткнувся в дверях з чоловіком.
– Я все ще не вірю. Ми в Королівстві? – спитав він утретє.
Якби він зразу опинився у столиці, то так би не казав. Маркові стало аж незручно, що все довкола таке убоге, запилюжене.
– Незабаром приїде потяг, – сказав хлопець. – Він відвезе нас до столиці Королівства.
У Марка аж язик свербів від запитань, проте він не насмілився щось запитувати. Кожен має право на таємницю.
– У вас немає клаптика паперу? – в чоловіковому голосі почулося благання. – Поки ми чекатимемо потяга, я почав би писати роман. Ні, краще не треба! Я надто схвильований...
– Мене звати Марко.
– Дуже приємно. Я називаю себе Герман Гессе. Це не те ім’я, яким мене звали там.
– Герман означає «посланець богів», – зауважив Марко.
– Так, я посланець, – гірко посміхнувся той. – У мене на спині написано послання. Боюсь, його ніщо вже не зітре...
Марко знову нічого не спитав. Саме над’їхав потяг, що складався з п’яти вагонів. Бадьорий потяг, помальований у зелений колір, і забризканий дощем.
Коли вони сіли на лавку в найближчому вагоні, Марко подарував чоловікові свій записник, вирвавши з нього три перші списані сторінки. Вагон смикнувся і плавно покотився по колії. А Герман Гессе замість того, щоб дивитись у вікно, витяг з кишені недогризок олівця й почав писати. Бідоласі не терпілося. Так буває, коли тобі довго не вдається розпочати якусь справу. Власне, тепер турбуватись не було про що. Через чотири години вони будуть у столиці. Та дарма він думав, що Герман поринув з головою в писання роману, бо, щойно потяг зупинився, той здригнувся і поблід. То була така невелика станція, що для їхнього вагона просто не виявилося місця на пероні. І тому здавалось, що потяг хтось зупинив. На щастя, майже одразу потяг рушив знову, і до вагона увійшов великий сірий кіт у чорну смужечку, трохи схожий на Сиволапа. Коти подібної масті, мають схожу вдачу. Про це в Королівстві знав кожен ще зі школи, адже знання котячого характеру потрібне для того, щоб жити в злагоді з цими чудовими істотами. Прибульцям з того було трохи дивно, бо ж вони не знали про величезну роль котів у історії Королівства. Від їхнього ставлення до котів і до інших тварин залежало саме перебування в Королівстві. Отже, на Германа чекало перше випробування. Він спершу вирячився на кота, котрий спокійно вмостився на лаві й, підібгавши лапки під себе, став роздивлятись інших пасажирів, тобто Марка і Германа.
Обличчя втікача розплилося в блаженній усмішці:
– Котик!
Марко кивнув.
– Ви колись бачили котів?
– Коли я був маленьким, у нас була кицька Матроска. Спершу думали, що то Матрос, а потім виявилось – Матроска. Бабуся розповідала, що вона залишала кицьку мене доглядати, коли йшла на роботу. І перше слово, яке я вимовив, було «киця».
Вони трохи помовчали, милуючись котом, котрий вивчав їх, мружачись від тіней, що пробігали вагоном.
– А цей кіт, він що не має дому? – пошепки спитав Герман.
– Не думаю. Певно, у нього якісь справи у столиці.
– О, – зітхнув Герман, – я забув, тут усе по-іншому.
Кіт не спускав з них великих зелених очей, особливо, з Германа, аж доки той не позіхнув. Очі заплющились, і прибулець заснув. Тоді кіт теж вирішив перепочити, бо ці делікатні істоти дуже швидко втомлюються. Скрутився клубочком, обгорнувся хвостиком і заснув. На Марка цей сеанс гіпнозу не подіяв. Спати йому зовсім не хотілось, та й у вагоні було холодно від протягів.
Починалося щось вельми цікаве після стількох місяців невизначеності й вагань. З Германової руки випав записник. Сірий кіт миттю на це прореагував. Він підбадьорливо глянув на Марка. Той підняв записник і, кладучи на лавку біля попутника, краєм ока прочитав написане:
3
А в цей час (хоча годинники, можливо, показували інший час, бо все-таки це різні світи) у Серединному світі, в славному місті Львові, вийшов прогулятись дід Пилипко, тепер пан Пилип. Він мешкав уже не в підвалі, а в симпатичній світлій однокімнатній квартирці на восьмому поверсі, на любій його серцю Майорівці. До кінцевої зупинки трамвая його вабило відчуття, котре освічені люди називають ностальгією. Тепер насіння й горішки продавали дві бабці, але цей товар був зовсім не такий якісний, як у діда Пилипка. Бабці були наче близнючки: закутані по вуха, як у мороз, так і в спеку.
Дід Пилипко не позбавляв їх заробітку, проте вони ставилися до нього з підозрою, навіть неприязню. Тому він ставав у них за спиною, прихилившись до кіоску: ану ж знову трамвай чхне і вікна розсиплються на друзки. Це означатиме, що прибув хтось із Королівства. Звісно, дід знав багато про Королівство і навіть завів у себе вдома черепаху Зосю, котру покинули напризволяще дітиська біля смітника. Він нічого не мав проти котів, але боявся, що порядний кіт не захоче жити на восьмому поверсі. За свої сімдесят років дід Пилипко зазнав доволі смутку і більше не хотів зазнавати. Хоча від долі, як кажуть, не втечеш, не сховаєшся.
Старий зустрів і провів п’ять трамваїв. Це не означало, що він стояв довго. Трамваї та тролейбуси у Львові ходять не за розкладом, а табунами: в середньому – один табун на годину-півтори. Мабуть, у гурті їм веселіше. Написи на них були страшнуваті: «Володар темряви», «Примара в цирку», «Убивство на Мангеттені»... Тільки один трамвай відрізнявся від решти, бо рекламував не фільм, а чортзна-що: «Блохи? 3 ким не буває!» Чи то намагався схилити людей до думки, що блохи – живі істоти і їх треба шанувати, чи то змиритися з ними раз і назавжди. Обміркувавши напис, дід Пилипко почимчикував до закладу, що стояв уже років сорок скраєчку парку й мав поетичну назву «Зелений гай». Правда, до цієї фанерної буди ядучо-зеленого кольору порядні люди не заходили. Заклад мав лиху славу. Там надвечір збирались довгомуди, вовкулаки й навіть опирі, от чому в парку небезпечно гуляти, коли геть стемніє. Тут часто бував Мортіус. Збираючи конфіденційну інформацію, тут він познайомився з дідом Пилипком і зав’язав з ним не лише ділові, а й приятельські стосунки. Пилипко заходив у «Зелений гай» погрітися чи освіжитись і був, безперечно, найшановнішим клієнтом, бо не належав до тієї потолочі, що промишляє уночі, грабуючи й попиваючи кров посполитих мешканців та гостей Львова.