Люцина прокинулась на світанку від якогось поштовху. Сходило сонце і проміння золотило дахи і вежу. Чи не тому в інших світах розповідали легенду про золоті дахи Королівства? Люцина подумала: як дивно, що вона має власну вежу і живе у справжньому королівському палаці. Наче сон уві сні. Мама жодного разу не натякнула, ким вони є насправді, можливо, тому що не вірила в їхнє повернення до Королівства. Хоча, краще надія, ніж зовсім нічого. З надією можна багато чого витерпіти.
Чомусь саме ці думки прийшли вперше. А вже потім вона згадала вчорашній вечір, і гострий біль стиснув їй серце, бо вона знала: такого більше не буде. Правду казав Геракліт: в одну річку не можна ступити двічі. Аж третя думка її втішила: сьогодні для неї почнеться справжня робота.
Люцина вдягнула шорти й футболку і вийшла в сад умитись росою. Усі в Королівстві, хто мав змогу це робити, вмивалися росою. Люцина обійшла ту лавку, на якій вони сиділи вчора з Германом, від чого її серце огорнув незнаний смуток, і зупинилась коло квітника, посередині якого спочивало Яйце – біле, величне й загадкове. Найбільша таємниця Королівства. Поверх гніздечка було напнуто павутину, на якій блищали краплі роси й снував маленький зеленавий павучок.
– Що в тобі? – спитала Люцина, мимоволі посміхаючись. – Щастя чи нещастя? Може, ти вже мертве? Світ валиться, Королівство тремтить, а про мене нема вже й що казати. Не встигла пожити трохи спокійно, як знову щось починається. Цікаво, чи так усюди? І чи є десь таке безпечне місце, де б нам нічого не загрожувало? Може, не варто було тебе забирати з дупла верби?
Цієї миті на гніздо впав промінь сонця, і яйце засяяло сліпучим блиском. І раптом усе довкола огорнув молочний туман – запашний, пронизаний мигтючими золотими іскорками. Люцина наче сама опинилася всередині яйця, замкнута в шкаралупі. Вона вже хотіла простягнути руку, щоб доторкнутись до тієї твердої сфери, аж раптом туман зник і перед нею з’явилася лісова галявина. Не та, яку показав їй Сиволап, після того, як перелітки покинули Королівський ліс. Та й король переліток виглядав зовсім юним. Якщо це й був королівський ліс, то не їхній, а ліс королівства переліток. Чомусь це їй здалося дуже важливим – розділити обидва королівства.
Вона зробила реверанс, пошкодувавши, що має вигляд не зовсім той, який повинна була б мати порядна дівчина на аудієнції в короля.
– Підійди, дитино, – мовив король переліток.
Був сам, без почту, і хоч сидів на троні, одяг у нього був темний, простий, саме для мандрів. Та й, власне, троном служив пеньок, обплутаний павутинням, оброслий соковитими зеленими пагонами. І очі в короля були сумовито-суворі, попри посмішку на вустах. Такі очі бувають у старих і мудрих людей.
– Бачиш, – сказав він, – завжди знайдеться хтось трохи досвідченіший, хто може дати пораду.
– Хіба не треба слухатися серця? – тремтячим голоском озвалася Люцина.
– Хіба освічене серце не варте більше, ніж те, що нічого не знає? Ти знайшла яйце і ти мусиш дбати про те, що в ньому.
– А що в ньому?
– А що може бути в яйці?
– Пташеня?
– Звісно, пташеня. Надходить час звільнитися світові, що чаїться в яйці. Бережи його, захищай, бо від цього залежить дуже багато.
– Доля Королівства?
– Я б не сказав так, – засміявся король переліток. – Як кажуть у вас: «Королівство – це я». Так?
– Так, – кивнула Люцина. – Власне, я не зовсім з Королівства, хіба наполовину. Мені здається, ніби я бачу сон. Прокидаюсь і прокинутися не можу. Та й не хочу...
Вона аж зітхнула.
– Чому?
– Не знаю.
Губи в неї затремтіли, і до очей підступили сльози. А король сказав:
– Я згоден, що це сон. Але хіба це має якесь значення? У снах ми живемо так само, як і поза ними. Я прошу зробити тебе те, що тобі під силу, чого ніхто, крім тебе, не зробить. Пам’ятай, що є серця мудрі, а є немудрі. Бійся немудрого серця.
І знову довкола Люцини опустилася запона туману, вже не білого й теплого, а сірого й холодного, аж вона затремтіла. Серце наче зупинилося, запанувала глуха тиша. «Може, я померла?» – подумала вона. Але якщо то й була смерть, то не така, що приходить до кожного з нас один-єдиний раз. Коли зник туман, усе довкола неї знову було майже те саме: сад, квітник, гніздечко з яйцем.
29
Герман потер очі рукою й визирнув у вікно. Звідти було видно доріжку, що вела до хвіртки. Довкола панувала тиша, незвична для міст, які він звик бачити раніше. Уже другий день не видно було Марка, господаря цього гостинного дому. Він приходив лише іноді, пив чай, щось шукав. Якось, коли Герман ще спав, з поличок зникло кілька книжок. Спрячик був утаємничений у ці відвідини, але не брався коментувати їх перед гостем. Хоча залюбки би поговорив з Германом, якби той виявив цікавість. Однак Германа цікавила зараз лише власна книжка.
Письменники люблять поговорити про свої плани, але зараз ішлося не про звичайну книжку. Ця була – наче крик про допомогу. Ніколи ще подібний голос не долинав з Імперії до Королівства. Були, правда, інші голоси: облудні, фальшиві голоси крутиголовців. А Герман хотів розповісти, як живуть насправді люди в Імперії, які їм сняться сни про щасливе вільне життя, про квітучі сади й чудові будинки з великими вікнами, як вони люблять, як бояться... Він пригадав маленьких дітей, котрих ще не навчили підкорятися наказам, їхні усміхнені личка під теплим промінням сонця, дітей, які ще не ходили до школи. І такий жаль охопив його, аж на очі навернулися сльози.
– Нічого, – прошепотів Герман, – я ще повернусь. Я, мабуть, повернуся швидко...
І сівши за стіл у кабінеті, продовжив писати
...За три роки Орест разом з іншими книгоношами обійшов пів-Імперії. Бачив Межову ріку, непрозору й похмуру після літніх злив та весняного танення снігу. Бачив її згори, стоячи під химерно покрученим сухим деревом. Серед книгонош існувало повір’я, ніби останній із них покине Імперію тоді, коли це сухе дерево зацвіте. Можливо, тому, що з цього високого пагорба в сонячну погоду було видно берег Королівства.
Книгоноші мандрували всюди, змінюючи одне одного, щоб довше залишатися непоміченими для крутиголовців. Ходили удвох, рідше утрьох. Орест навіть не здогадувався, наскільки все було ретельно продумано в цій таємній організації. Один хибний крок – і книгоношу могли затримати, і ніхто потім вже його не бачив. Тому так важливо було вберегти інших книгонош. У сховках нерідко траплялись засідки, коли хтось із підданих Імперії доносив на сусідів, які переховували книгонош. Ореста це особливо засмучувало, бо ж він народився в Імперії.
Та, мабуть, слід повернутись у той час, коли Орест покинув колишнє життя і пристав до книгонош. Його спитали, чи знає він, хто він.
– Я – син книгонош із Королівства. Мої батько з матір’ю потрапили до Муру, коли мені був лише один рік. Тікаючи від переслідувань, вони віддали мене одній жінці, яку я вважав своєю бабусею. Тепер вона померла, і я залишився сам...
Він показав зелену стрічку, потьмянілу від часу. І слово у слово переказав зміст листа, залишеного батьками. Після цього Оресту призначили випробувальний термін. Із того, що ми знаємо про людей Королівства, здається, начебто вони довірливі й відкриті. Можливо, такими були найперші книгоноші, але вижити у країні, де тебе ненавидять лише за те, що ти з іншого краю, неможливо. Звісно, тут треба навчитись обережності, адже йдеться про твою свободу і життя.
Батьки писали в листі, що хотіли повернутися додому з ним, але Ріка не пустила їх з малою дитиною. «Ми так хотіли додому», – писали вони.
– Мур... – задумливо мовив молодий книгоноша, якого звали Артур. – Чому ти впевнений, що твої батьки потрапили до Муру?
– Мені казала бабуся.
– Бабуся казала! – насмішкувато вигукнув Артур. – Вона це знала достеменно?
Орест похилив голову під поглядом пронизливих блакитних очей.
– Але ж, Артуре, – сказала білява дівчина Ірина. Звідки він може знати, та і яке це може мати значення? У нас є свої люди в Мурі, вони можуть довідатись. Як звали твоїх батьків, і коли це сталось?
Орест розгубився:
– У листі не написано. Бабуся, напевно, знала...
– Сам подумай, скільки чоловіків і жінок з Королівства побувало тут за двадцять з лишком років! – зітхнула дівчина. – І в них теж народжувалися діти. Дивно тільки, чому їм не вдалось повернутися з тобою до Королівства... Я спробую щось дізнатись.
Але невдовзі Ірина змушена була податись у східну провінцію, і більше вони не зустрічались. Втім, Орестові здавалося, що батьків немає, швидше всього, на світі. Такі батьки, як його, обов’язково повернулися б по нього. І з цього сумного відкриття почалося його нове життя. Відтоді він жодного разу не спускався у бомбосховище і бачив, що діється на землі під час тривоги. Обман і ошуканство, у які вірили хіба що діти. Але страх змушував усіх людей Імперії ховатись у ті сумні задушливі печери.
Від перебування на свіжому повітрі з обличчя зникла жовтизна. Руки торкалися тепер книжок, а не металу, і від мозолів не залишилось і сліду.
– Влітку буде чудово, – казали йому. – Ми зможемо ночувати в лісі, розпалювати багаття.
Щоб книжки не змокли, їх доводилося щільно загортати. Зазвичай, у наплічнику було дві-три книжки, які хтось замовляв. Тільки дуже досвідчені книгоноші могли вгадати з першого разу, чого людина потребує, бо для цього треба зазирнути в її душу. Тому книгоноші чимало розмірковували над прочитаним, зростаючись із книжками, які носили й берегли, як яблуко з гілкою.
Мандруючи, Орест чимало дізнався про Королівство від щойно прибулих звідти книгонош, зокрема про смерть короля Даниїла та страшну небезпеку, яка загрожувала Королівству. Його вражало, як мужньо тримаються книгоноші. А один з них, старший чоловік, котрий розшукував дочку, сказав просто:
– Якщо Королівства не стане, його створять заново.