Правда, той чоловік не мав у Королівстві нікого, тому серце його не тужило так, як це буває, коли розлучаються близькі між собою люди, опиняючись у різних країнах, розділених кордонами. І як вони зраділи, коли на трон зійшла королева Олімпія з дочкою-принцесою Люциною, а син, принц Серпень, почав готувати себе до управління державою.
Натомість в Імперії почалися ще більші гоніння на книгонош.
– Ти забігаєш наперед, – промовив до себе Герман. – Що ж було перед тим?
Він викреслив останній абзац і відклав зошит. Здавалося, частина книжки, яка містилась у його голові, десь загубилась. Наче в кімнаті раптово погасло світло, і тепер не можна нічого знайти. Серце йому стис холод. Він читав про таке в мемуарах письменників і знав, що це може статись від перенапруження. Та Герман був чомусь переконаний, що річ не в тім. Далі він мав писати про болючі для нього речі, страшенно неприємні, і відчував, що зараз не потрібно цього робити. Не можна випускати у цей чудовий світ, наповнений яскравими барвами, щебетом птахів, сміхом дітей, зловісних привидів минулого. Щось наче кричало, просило: «Не роби цього!» Він наче бачив довірливі чисті Люцинині очі, напружене останніми днями Маркове обличчя, стомлену посмішку королеви. Над Королівством знову нависла небезпека, а він думає лише про свої переживання. Він завжди був несміливим і нерішучим, тому хотів, щоб Орест став його протилежністю. Але хіба ми не вчимося у книжок, навіть у тих, які самі пишемо?
30
– Не подобається мені все це, – похитав головою Спрячик. Вони сиділи з Германом у мансарді й слухали Ролінг Стоунз. – Мої господарі не розлучалися зі мною. Треба ж було натрапити на цього хлопчину. Я розумію, він ще дуже молодий і в його голові суцільна романтика. А що буде, коли він не повернеться?
– Ти знаєш, куди він пішов?
– Ага. Вирахував методом дедукції. Знову рятувати Королівство. Що це в біса за країна, яку треба рятувати дітям, ну, майже дітям, і котам?
– Ну, ти міг вибрати іншого господаря.
– Ти що, не знаєш Статуту домовиків? – здивувався Спрячик.
– А чому я маю його знати?
– Так, мене скерували сюди. Звідти! – Спрячик підвів очі догори. – Колегія домовиків. І знаєш, за що? Тільки за те, що я подався до Хоми-музиканта. Як покарання. Може, у них ще були якісь інші наміри, таємні...
– Я б на твоєму місці так не переживав. Дивись, який гарний будинок!
– Дім без господаря – це не дім, – зітхнув Спрячик. – Маю надію, що хлопець щасливо повернеться, а далі одружиться, коли прийде час. Ти знаєш, чий портрет він тримає під подушкою?
– Я йому не заглядав під подушку.
– Ну-ну, подумай!
– А хіба принцеса може вийти заміж не за принца?
– Бач, і ти помітив. А чом би й ні? Де їй королева знайде принца? Ні, проблема не в цьому. Цікаво, чи це кохання взаємне? Такі молоденькі дівчата завше мають фіалки в голові...
– Що-що?
– Так кажуть у Серединному світі А ти, бідако, не маєш ні дому, ні дівчини...
– Я письменник, – перемінившись на лиці, мовив Герман.
– А що, письменники не такі люди, як усі?
– Не такі.
– Ну, добре, добре, – поплескав його по плечу Спрячик. – Не гнівайся! Хочеш зіллячка?
– Маєш «Норвезький ліс» Бітлз? Постав, і ми квити.
– Звісно. Не думав, що такі здорові дядьки досі люблять бітлів.
– До нас усе приходить із запізненням років на сорок, – пояснив Герман. – А цю пісню я чув... – Він наморщив чоло. – От чорт, клята пам’ять! Не можу згадати... Пам’ятаю те, що було вчора, і те, що давно. А середина...
– А середина – в Серединному світі! – захіхікав домовик, уже втретє затягуючись зіллячком.
– Точно!
– Може, це через той рубець у тебе на голові? Звідки він у тебе?
– Послизнувся, впав... – засміявся Герман.
Хоч він і не курив зіллячка, але надихався диму, і це його розвеселило.
– А знаєш, кльова пісня, цей «Норвезький ліс»! – вигукнув Спрячик. – Аж до кісток проймає...
Вони ще прокрутили пісню разів п’ять, підспівуючи щораз голосніше. І тут до музики додався звук бубна.
– Так нечесно! – закричав Спрячик. – Цього не має бути!
«Це не в магнітофоні, – подумав Герман. – Це надворі. Це по мене. Я мушу це зробити, бо моя голова просто вибухне...»
– Я зараз, – мовив він, важко дихаючи. У голові паморочилось, до горла підступала нудота.
Тримаючись за поручні, він зійшов униз. Накинув на білу сорочку темний плащ і розчинився у пізньому вечорі, майже ночі. Як тільки він зупинявся, виявляючи нерішучість або спротив силі, що ним керувала, у голові відлунювали болючі удари бубнів, а перед очима, вказуючи дорогу, черкали вогняні пера. Далі він уже не пам’ятав нічого.
Отямився Герман аж уранці, у себе в кімнаті. Коло нього сидів Спрячик.
– Вибач, – сказав домовик. – Не думав, що тебе так візьме. А якби ти попробував зіллячка....
– Я й пробував. Ще в школі. Нічого, все гаразд.
– Либонь, це все через той рубець на голові, – замислено сказав Спрячик. – Ця штука називається алергією. У мене, наприклад, алергія на яйця. Уявляєш, мій попередній господар смажив собі яєчню тричі на день. Жах!
31
Серпень виник на мить на освітленій ліхтарем алеї, щоб Марко, який наближався, не тривожився. Сиволап тут-таки перебирав лапами у мокрій траві, готовий кожної миті стрибнути до наплічника. Його супроводжувало троє охоронців. Принца не супроводжував ніхто, бо це була таємна вилазка. За мить надійшов розрум’янілий від швидкої ходи Марко.
– Сподіваюсь, наші велосипеди не заіржавіли, – сказав він. – Моє пошанування королю котів!
– Вітаю! – буркнув Сиволап.
Хлопці рушили вздовж Королівського парку, намагаючись триматися в тіні. Була глупа ніч, і світилися лише ліхтарі. Деякий час кожен думав про щось своє. Сиволап шкодував, що не передав Феліксу деяких розпоряджень особисто і що той досі не повернувся із Серединного світу. Хтозна, про що думало четверо дужих, посмугованих бойовими рубцями котів, що ступали за ним. Їм не треба було подавати голос: вони спілкувалися зі своїм королем телепатично, чим незмірно перевершували людський рід.
Маркові було краще, ніж Серпню, бо він не мусив крадькома тікати з рідного дому. Зрештою, вони можуть повернутись досить швидко, доки не зчиниться переполох. Він подумав, що якби діти завжди слухалися батьків, то світ не рухався б ні вперед, ні назад. Батькам, звісно, така думка не сподобається, але хіба вони колись не чинили так само зі своїми батьками? Як мама відважилася привести пораненого лицаря до себе додому, як батько одружився з дівчиною із Серединного світу всупереч волі Старих. Батькові з матір’ю довелося дорого за це заплатити. Старі вважали, що їхній шлюб порушує гармонію в Королівстві, і, на перший погляд, начебто так і було. Однак Королівство – не оранжерея, не притулок для книжок, і навіть не скарбниця, а частина Всесвіту, де світло й темрява співіснують, де кожен день треба пробувати щось нове, порушувати правила, сперечатись з законами.
Марко натомість думав про практичніші речі. Як, наприклад, їм скоротити шлях до Межової ріки. І був заскочений зненацька питанням товариша:
– Ти попрощався з Люциною?
Марко відчув, що шаріється. Це його розсердило: ото ще дітвак! Він скоса зиркнув, чи Серпень, бува, не глузує. Ні, той був серйозний. Останнім часом Серпень дуже подорослішав.
Марко розвів руками:
– Не встиг.
На що Серпень жартівливо відказав:
– Будеш неуважним, мою сестричку забере в тебе хтось інший. Я думав, що у вас це серйозно...
Марко прикусив губу й не відповів нічого. Він хотів побачити Люцину, але та ніби зумисне кудись сховалася. Напевно, до своєї вежі. А піти до неї забракло сміливості. Він удав, ніби до чогось прислухається. І тут Серпень його ошелешив:
– На цій вулиці живе моя дівчина. Я хочу, щоб ви познайомились. Лише кілька хвилин, добре?
Це вперше Марко почув щось таке, і промимрив:
– Та пізно ж. Може, іншим разом?
– Вона чекає, – твердо мовив Серпень.
Хлопці підійшли до крихітного будиночка, довкола якого росли квіти на довжелезних стеблах. Зупинившись біля хвіртки, Серпень свиснув. Марко ніколи не чув, щоб дівчат викликали свистом. Зрештою, він ще ніколи не опинявся у подібній ситуації. Та й гарно було б, якби він свистів під вікнами принцеси. Охоронці його б одразу схопили. Люцина така шляхетна – справжня принцеса. Цікаво, яка дівчина у Серпня?
– Даруй, що моє питання неделікатне, – сказав раптом Серпень. – Мені завжди хотілося, щоб моя сестра стала твоєю дівчиною.
Марко відступив у тінь, щоб товариш не побачив, як він знову шаріється. Тут грюкнули двері, і до них вийшла невисока дівчина, нічим не примітна. Люцина була за неї вродливіша, це точно. Та коли вона заговорила, голос у неї виявився таким чарівливим, наче в казкової феї. Недаремно Серпень так рвався на вежу в Королівському лісі, щоб зняти перстень з феї. Але ця фея була справжнішою, і її звали Софія, що означає «мудрість». А мудрість, як кажуть у Королівстві й Серединному світі, ліпше проростає в тихому куточку, а не в пишному палаці. Марко тактовно відійшов убік, щоб не заважати обом попрощатись, а, може, навіть поцілуватися. Сиволап сів коло нього і заходився вмиватись.
– Ех, діло молоде! А часу в нас нема...
– Встигнемо. Велосипеди в рівчаку, тут поруч. Слухай, Сиволапе, а ти знав, що у Серпня є приятелька?
– Я сам її знайшов. Нагледів, а тоді звів їх. Ну, розумієш, випадково: в мене заболіла лапа, чи я хотів пити, вже не пам’ятаю. Ми й зайшли. Ця дівчина – сирота. Батьки в неї були книгоношами.
– А що з ними сталося?
– А що може статися в Імперії? Усе що завгодно.
– Як вони могли залишити її саму?
– Та вона не була вже малою. Їй було років п’ятнадцять. А тепер дев’ятнадцять. Хлопці люблять трохи старших дівчат. З ними є про що поговорити. І фіалок у голові нема...
– Чого-чого?