– Так кажуть у Серединному світі. Ну, дурниць усіляких.
– Ясно.
Надійшов Серпень. Очі в нього сяяли лагідним блиском, та, зустрівшись поглядом з Марком, хлопець трохи пригасив його. Він мав трохи знічений вигляд. Деякий час вони йшли мовчки, і коли вже сідали на велосипеди, Марко спитав:
– А вона знає, хто ти?
– Я не хотів їй казати, але вона сама впізнала. Ці кляті портрети королівської родини на кожному кроці. Та хіба це має якесь значення? Якщо вона не захоче, щоб я був королем, то я ним не стану.
Марко засміявся:
– І ти свистів, щоб покликати майбутню королеву? Що сказав би пан церемоніймейстер?
– Тут заведено свистіти. Це тобі не королівський палац.
Коти-охоронці покинули їх на околиці. Далі прокоролівську безпеку мали дбати інші. Звісно, вони охороняли також і Марка з Серпнем – сірі, чорні, руді, смугасті громадяни Королівства. Оскільки Сиволап подорожував у принцовому наплічнику, то там лишалося зовсім мало місця для потрібних речей. Тому основний тягар припадав на Маркову долю, хоча, якщо подумати, банки з консервами й пакунки печива не мають пазурів.
– А Софія знає, куди ми йдемо?
– Угу.
– Виходить, тільки мама, тобто її величність, нічого не знає.
– Її довелось би довго переконувати, а в нас нема на це часу. Треба знайти цю таємну переправу.
– Шкода, що коти не літають, – озвався Сиволап.
– А це чому?
– Ми би полетіли за цим фургоном. Наші розвідники остерігаються берега Межової ріки. Рівна, відкрита місцевість, а коти почуваються там не дуже затишно. Хіба що Фелікс... Але в нього інше завдання. Однак, мені здається, – додав після паузи Сиволап, – що для таких довершених істот ще й літати – було б уже занадто.
Щоб знайти дорогу, вони використовували не лише неперевершену Сиволапову інтуїцію, а й Маркове уміння читати карту зоряного неба. Зрештою, трималися шляхів, що вели до Ріки, і коли ті скінчилися, звузившись до мало помітної стежини, схожої на ту, якою приходять пити воду різні дрібні звірятка, зорі зникли на ледь поблідлому небі. За їхніми спинами лаштувалося сходити сонце, і від того зник острах і до серця прилинуло тепло. Хоча від туману, що стояв стіною на ріці, віяло холодом. Здавалось, усе, що міститься в ньому, заснуло, втратило глузд, можливо, навіть помирає. Ступити в цей туман – означало потрапити туди, звідки можна не повернутись.
«Схоже на сон», – подумав Марко. Він знав, що це не чари, не магія, яку можна подолати сильнішою магією, наприклад, тими словами, які знала Люцина, дівчинка із Серединного світу, що стала принцесою в Королівстві: «Мене нема». Але сказати ці слова тут було б фатальною помилкою. Так можна залишитися в тумані назавжди. Бо цей туман ні злий, ні добрий, а вранішній, вечірній, денний – одним словом, явище природи. Він може щезнути зараз, а може через два дні.
І, стоячи на березі Межової ріки, яка тихо гомоніла сама до себе, хлопець раптом збагнув: він був хворий увесь цей час. Хворою була його душа, замкнута в своєму горі, відколи він залишився круглим сиротою. Він не знав, куди йому подітися, тікаючи від найліпшого друга Серпня, від Люцини, яка була вже майже дорослою дівчиною. Хоч і не такою статечною, як Софія. А коли розумієш, що хворий, ти вже ступив на шлях одужання.
У нього перехопило подих, завмерло серце, а потім хлопець відчув, що не повинен йти в цей туман і не повинен допустити до нього інших, тих, кого він любить. Як не повинні люди Королівства йти в Імперію, нести туди книжки, а взамін наповнювати серце страхом, гнівом і болем. Бо це приносить усім страждання.
То було дивне відкриття, приголомшливе й шокуюче, і жити самому з ним виявиться дуже важко. Він скоса глянув на Серпня: що може думати той, хто має взяти на себе відповідальність за Королівство, берегти його цілісність, захищати його людей. Серпень, як росу, струсив із себе понурість і посміхнувся:
– Знаєш, що мені подарувала Софія?
– Що?
Серпень витягнув з кишені згорточок, завинений у папір, а з нього – сніжно-білу хустку з тонкого полотна.
– Хустка? Дівчата любили колись дарувати хустки.
– Це не просто хустка, а прапор капітуляції. Знаєш, що вона сказала? «Перед тим, як загинути, завжди думай про цю хустину. Нею ти можеш зупинити багато смертей».
Марко геть розгубився. Слова й справді були тут зайві. Як же Серпень зачарований тією дівчиною, що може спокійно повторити ці вбивчі, навіть не лицарські, слова!
– Ну... – промимрив хлопець, – її можна зрозуміти... Вона втратила батьків...
– Я теж втратив батька через крутиголовців. І ти. І чимало людей, як в Імперії, так і в Королівстві.
– А про Серединний світ ти забув? – нагадав котячий король.
– Він інший. І тому кращий. Серединний світ існує для того, щоб ми шукали в ньому відповіді.
– Е! – пересмикнув вухами Сиволап. – Це не для котячого розуміння. Наша філософія простіша: кіт не перебереться через воду, якщо немає містка, і не попливе у човні без стерна. Коти – маленькі істоти, а люди – великі, тому вони по-різному дивляться на світ.
– Дивно, – мовив Марко, – але я теж відчуваю спротив перед цією водою. Відколи ми так змінились?
– Це не ми змінились, а щось змінилося довкола. У всіх світах.
– Як це?
– Вони повільно й непомітно змінювались.
Марко глянув на небо:
– Буде гроза сьогодні.
– То що нам робити?
– Шукати переправи. Вгору чи вниз за течією. Хоча де тут гора, а де низ?
– Як сказав славний Чеширський кіт, – лукаво посміхнувся Серпень, – куди б не пішов, все одно кудись прийдеш».
Вони рушили вздовж стіни туману, приглядаючись до піску, чи немає там для них знаків. Бо писати можна не лише на папері, а й на снігу та піску.
32
На ранок королева Олімпія зібрала всіх міністрів. Вона запросила також посла крутиголовців. Уже цілі два тижні тривали такі наради, що не давали жодних наслідків. Натомість Старі нічим себе не виявляли. «За кого вони нас мають? – обурювалися міністри. Завжди вигідніше перекладати тягар з одних плечей на інші, хоча народу від цього не легше. Королева боялася їхнього втручання: воно могло виявитися згубним. Та й слухатись когось, маючи в голові нарешті готовий план, вона не вміла. Король повинен виявляти волю народу, а не мудреців, хоч би та воля була й не вельми розумною. Щоб дізнатися волю народу, Олімпії не треба було перевдягатись у непримітну одежу й слухати, про що розмовляють на вулицях люди, як це іноді робили монархи Серединного світу. Вона була однією з тих простих людей, та й майже ціле життя прожила, будучи вельми скромною особою. Це, на думку старих, було її вадою. А переваги вона знала сама, бо серцем відчувала справжні потреби простих людей. Це вона й хотіла повідомити на раді, куди прийшов крутиголовський посол з переможною посмішкою, наче сподівався, що зараз на його очах відбудеться падіння Королівства. Переповнена думками й почуттями, королева геть забула про Серпня, котрий зараз перебував на межі двох світів, і про Люцину. Тобто місце принца було вільне, але вона цього спершу не зауважила. Від безсонної ночі перед очима мерехтіло. Серце калатало, руки тремтіли. Адже те, що так чітко й логічно сформувалось у її голові вночі, при світлі дня могло викликати сумніви не лише в присутніх, а й у неї самої. Але відступати вона не збиралась і мовила голосно:
– Зазвичай такі наради бувають закритими. Однак пора вирішити остаточно, і ми не повинні залишатись такої відповідальної миті самі. Пане церемоніймейстере, покличте, будь ласка, телевізійників.
Вона мило посміхнулася цьому старшому чоловікові, котрий завжди був її опорою і навіть, здається, таємно в неї закоханий. Неймовірно розумний, Алексус був надзвичайно скромною людиною і жартував, що грудьми захищає Королівство від навали шалених сердець. Він виконав прохання королеви надзвичайно швидко, бо передбачав щось подібне. Очі його сміялися, коли телеоператори безцеремонно розкладали апаратуру. Старший телевізійник діловито запитав:
– На площу транслювати будемо?
– Транслюйте! – махнула рукою Олімпія.
Пан посол, схилившись, швидко набирав на мобільному повідомлення. Це означало, що нарешті починає щось відбуватись і зупинити його вже не вдасться. «От і добре», – подумала Олімпія. То був не той посол, що був присутній при її сходженні. Як мало вони знали про крутиголовців! Їхні серця були замкнені на сто засувів, запечатані сімома печатями, а очі здавалися порожніми, бо з них не визирала душа.
– Шановні панове міністри! Шановний пане посол! Зараз нас слухає все Королівство. Нас могла б слухати й Імперія. У Королівстві часто говорять: «Справжні книжки не горять у вогні і не тонуть у воді». Бо вони створюються спочатку в головах. Тому нам, громадянам Королівства, нема чого боятися за книжки. Ми мусимо подбати про думки, які народжуються в головах, і про самі голови. Тому я прошу книгонош повернутися додому, не піддавати ризику свої думки й голови. Якщо Імперія проти їхнього перебування, якщо від цього страждають родини книгонош тут і люди Імперії, то краще повернутись. Жоден наш король не заохочував і не забороняв громадянам ставати книгоношами. Вони самі це робили. Їм здавалося, що вони несуть світло розуму в Імперію. Однак не можна кудись принести світло розуму. Воно буде або кволим, або сліпучим, тобто завжди штучним. Світло розуму мусить народитися в душах людей.
Так, це велика спокуса нести світло туди, де його начебто немає. Але це лише спокуса. Не книжки, а думки літають вільно по світі, не люди, а думки, легко перетинають кордони. Боюся, що ви не одразу приймете ці слова. Я хоч зараз готова піти з палацу й зайняти в Королівстві найскромніше місце. І мої діти підуть зі мною, бо ми – одна родина.
І ще одне, що стосується зовнішньої політики наших двох держав. Книгоноші були завжди. Існували навіть ордени, які викуповували книгонош із в’язниць Імперії. Це ганьбить наше Королівство. Виходить так, ніби ми оцінювали грошима свободу наших громадян. Уявіть, якби з Імперії до нас теж приходили люди й поширювали невластиві нам погляди. Хіба не були б ми обурені?