– Це що, зрада? – вигукнув хтось з присутніх.
Але королеву вже неможливо було спинити. Вона сказала:
– Істина не може бути білою чи чорною!
Королева глянула на Алексуса й помітила в його очах щире захоплення. Зовсім недоречно, але вона раптом уявила, як вони сидять поруч перед каміном і дивляться на полум’я, а надворі в темряві гуде вітер і дзвенять дзвіночки, прив’язані до гілок дерев. Вона помахом руки відігнала від себе це видіння.
– Істина полягає в тому, що змінити Імперію ззовні не можна. І там це добре знають. Але книгоноші дають привід нами маніпулювати, навіть шантажувати. Таке часто трапляється в Серединному світі. Там були і є імперії. Їм вистачає власних земель, але, щоб тримати вкупі народи, потрібно щось таке, щоб їх об’єднувало, якась загроза...
– Ви це серйозно, Ваша Величносте? – іронічно запитав посол крутиголовців. – А рік тому, коли помер ваш чоловік, король Даниїл, ви звинуватили Імперію у втручанні у внутрішні справи Королівства.
– Це була спроба змінити народ Королівства зсередини. Пробний хід. Зараз ми маємо зовнішній тиск. Імперії не заважають книгоноші. Навпаки, вони допомагають досягнути їй змін на краще. Ті книжки, які носять наші люди, є й у ваших бібліотеках, тільки вони для обраних. Ці обрані колись зроблять державний переворот, щоб Імперія мала право називатись освіченою Імперією. Але суть її при цьому не зміниться, чи не так? Я пропоную ось що. Ми повинні піти до Межової ріки й допомогти нашим людям повернутися назад. Я не зійду з берега, доки останній книгоноша не покине Імперії.
Залягла тиша, наче повинно було трапитися ще щось. Посол крутиголовців замислився, шукаючи якоїсь менш-більш дипломатичної відповіді. Інші ж дивились на двері, а дехто у вікно, ніби зараз з’явиться ще хтось і поставить крапку над «і». Насправді ніхто нічого не розумів. Можливо, не розуміла чогось і сама королева, будучи за вдачею не надто впевненою в собі. І тут, порушуючи всі писані й неписані правила, до зали засідань увійшла заплакана принцеса Люцина. Вона ступила кілька кроків по килимовій доріжці й сказала одне-єдине слово:
– Мамо!
Церемоніймейстер заплющив від жаху очі, бо це ж бачила вся країна.
– Що, донечко?
Олімпія підвелась і пішла їй назустріч.
– Мамо! – заплакала Люцина, тулячись до неї. Більше їй не вдавалося сказати ні слова.
Церемоніймейстер кинувся до неї зі склянкою води, але від хвилювання рука затремтіла, і склянка випала, проте не розбилась. Він так і застиг над нею.
– Донечко, що трапилось? Щось із тобою, із Серпнем?
Люцина заперечно похитала головою:
– Яйце... Яйце зникло!
– Тільки й усього? З яйцями це буває.
– Я обіцяла берегти його! – ще дужче заплакала Люцина.
Нарешті церемоніймейстер здогадався й наказав припинити трансляцію. Тому люди, що встигли зібратися на майдані, не встигли побачити, що відбувалося далі. Через півгодини з палацової брами виїхав королівський лімузин у супроводі кількох авто й швидко помчав у напрямку Межової ріки. З точки зору ревнителів закону в Королівстві настав повний хаос. Ніхто нічого не зрозумів, однак чимало громадян Королівства вирушило, хто на чому, навздогін за своєю королевою.
33
Домовичок Спрячик і Герман ні сном, ні духом не відали про те, що відбувалося, бо телевізора в Марковому домі не було. І серце не чуло, що, можливо, зараз вирішується доля Королівства. Зрештою, чого б йому було чути, коли один був із Серединного світу, а другий – з Імперії. Проте це ще не означає, що в них не було своїх проблем.
Герман сидів на ґанку. Голова в нього була затуманена. Чи від зіллячка, яким він напередодні надихався, чи від чогось іншого, але не пам’ятав, що з ним учора було, коли він вийшов з мансарди. Та ще не міг взятися за перо. Пальці наче розучились виводити літери. Герман був переконаний, що ці проблеми якось пов’язані між собою.
Спрячикова проблема полягала в іншому. Проте він мусив про неї мовчати, бо то була велика таємниця. Як на те, й день випав понурий. У повітрі витала переміна погоди. Збиралося на дощ, і навіть у саду було важко дихати.
Домовик скотився на сходинку поруч із Германом, сів і мовив співчутливо:
– Може, зіллячка? Бо вигляд у тебе...
– Відчепися! – буркнув той.
– Бува й таке, – зовсім не образився Спрячик. – Коли чимось захопишся, дуже-дуже, то легко й охолонеш. Я б радив тобі попробувати якесь нове діло.
– Наприклад?
– Повитирати книжки в бібліотеці. Може, щось цікаве знайдеться...
Герман подивився на низько навислі хмари й зіщулився від вітру, що проникав у сад повітряними коридорами.
– А чом би й ні?
Книжки були не лише в кабінеті, а й у коридорі, під сходами, навіть у шафі для одягу. Дивлячись на все це багатство, Спрячик мудро промовив:
– Навіщо писати книжки, коли їх і так багато?
На що Герман відповів не менш мудро:
– Книжок ніколи не буває забагато для того, хто любить читати.
Пилюки назбиралося стільки, що обидва почали чхати і очі в Германа засльозилися. Він перекладав важкі томи словників та енциклопедій, а Спрячик витирав вологою ганчіркою пилюку й павутиння. Врешті, коли вони скінчили одну шафу в коридорі, Герман мусив визнати, що за все життя не зміг би це прочитати. Спина заболіла від напруження, руки вкрилися чорним пилом.
– Годі! – скомандував Спрячик. – Треба поїсти.
Він грюкнув дверцятами – й на підлогу раптом упала закручена срібною кришкою пляшечка з чимось червоним.
– Може, це якась наливка?
– А може, отрута? – висловив здогад Герман, але Спрячик вже встиг понюхати рідину.
– Пахне малиною. Клас! Може, цій наливці вже сто років? Гайда на кухню!
Вони помили руки, Герман поставив на вогонь чайник.
– Слухай, – сказав він, – а може, ми б дочекалися господаря? Чому ми маємо пити його наливку без нього?
– Ти не знаєш домовичих Правил?
– Ні, не знаю.
– Так-от, домовик має право споживати усе, що знайде їстівного чи питного. Він живе на повному пансіоні. Знаєш чому? Бо колись один домовик врятував цілу родину від смерті.
– Як це?
– Він покуштував юшки з грибів, які назбирали дітлахи. А гриби виявились смертельно отруйними.
– То він помер?
Спрячик поважно кивнув:
– На місці. Але встиг сказати, що юшка отруйна.
– Жах! – тільки й мовив Герман.
– Через те ми заслужили право їсти все. І пити – також.
– А Марко про це знає?
– Думаєш, він був би проти? У нас є така приказка: «У скупого господаря домовики не живуть».
Спрячик знову понюхав напій, а тоді хильнув. Завмер на мить... і смачно плямкнув:
– Який букет! Нектар!
Герман і собі ковтнув. По жилах одразу заструменіло тепло, а повітря запахло малиною і ще якимись квітами. Вони ще хильнули по ковтку. Потім Спрячик закрутив корок:
– Нехай і Марко скуштує. Класний напій!
– Еге ж, – згодився Герман.
Вони сиділи навпроти один одного, заплющивши очі від насолоди. У голові спочатку виник легкий туман, а потім його наче пронизав сонячний промінь. Першим розплющив очі домовик:
– Мушу тобі щось розповісти.
– І я мушу тобі щось розповісти, – мовив Герман.
Тим часом, притулившись до мами, Люцина продовжувала гірко плакати. Автомобіль мчав до Ріки, але наша панночка не відчувала швидкості. Плакала вона вже не за втраченим яйцем, і не через небезпеку, що нависла над Королівством. Ні, їй тепер було шкода себе, незугарної, нерозумної, безвідповідальної дівчини із Серединного світу. Плакала вона так, як колись у Львові в ті нещасливі для неї дні, коли цілий світ дивився на неї скоса й глузливо підставляв ніжку. Тому мама втішала її так само, як тоді. І незважаючи на жаль, їй все ж було добре поруч з мамою. Не мало значення, куди вони їдуть, тільки б їхали якомога довше.
Трохи заспокоївшись, розповіла вона про короля переліток, про те, що хотіла піти разом з Марком і Серпнем до Межової ріки шукати переправи, і тепер шкодує, що не пішла. І що палац став їй немилий, і все життя – також немиле.
Олімпія мовчки слухала, позираючи у вікно, за яким починався дощ. "Усе повторюється, – думала вона, пригадуючи власну юність, точніше, той болючий перехід від дитинства до юності, коли світ здається порожнім і ворожим, якщо у ньому не вистачає однієї людини. – Господи, – аж здригнулася, – в кого ж вона закохалась?» Олімпія обережно, мовби, намацуючи стежку в наляканих сутінках доньчиної душі, мовила:
– Не переживай, ні Марко, ні твій брат не перепливатимуть Ріки.
Вона зумисне поставила Марка на перше місце, але Люцина відмахнулась від неї якось ображено:
– Я й не переживаю! Нічого ти не розумієш, мамо!
Отже, найімовірніший варіант пролетів. Мати розгубилась: хто ж міг заволодіти Люцининим серцем? І вона відступила. Дитина мусить пережити той перший біль.
– Може, ти ще захочеш повернутися до палацу? Ми – родина і маємо триматися вкупі.
– Я хочу назад, до Серединного світу! – і Люцина знову вибухнула плачем.
Олімпія зрозуміла, що треба діяти жорсткіше.
– Ми там нікому не потрібні. То – не наш світ. Ми потрібні тут, і будемо залишатися, доки зможемо. А щодо тебе самої, то ти не просто принцеса Люцина, дочка короля Даниїла. Ти – обличчя Королівства, розумієш?
Люцина перестала плакати. Мати продовжила:
– Це обличчя мусить сяяти, як сонце, усмішкою, проганяти хмари, втихомирювати вітер. Хочеш, ми відновимо турніри, й найкращі лицарі будуть видиратися на вежу, щоб зняти перстень із твоєї руки?
Люцина всміхнулася крізь сльози:
– Ну, це вже анахронізм!
– Але й молодь пішла! – вдавано обурилась Олімпія. – Жодної тобі романтики. Не хочеш, не треба. Витри носика, бо ми вже приїхали. Щодо яйця, то нічого не відбувається просто так, повір мені. І ти не могла нічого вдіяти.
«Я знаю, хто його взяв. Але не можу цього сказати», – подумала Люцина.
Вона витерла лице маминою хустинкою. Навіть якщо б від цього залежала доля Королівства, вона б не сказала нічого.