34
Герман і Спрячик сиділи навпроти один одного на Марковій кухні й, наче карти на стіл, викладали свої найстрашніші таємниці, приховані від усього світу. Першим почав сповідатися Спрячик. Видно, це йому нелегко давалось: бідака аж скрипів зубами, проте правда рвалася з нього, як вода через греблю. І відсунуло заслінку диво, що знаходилось у пляшечці напою, що пахнув малиною.
– Так-от, друже Германе, – почав домовик, – мене послали за тобою шпигувати. По-іншому це паскудне діло й не назвеш. Розумний би одразу здогадався, чого це домовик, котрий був на службі в Повелителя темних сил, а потім у пришелепкуватого музиканта, що не мав навіть пристойного кутка, а якесь кубло з обдертими стінами та купою дисків на підлозі, потрапив до святого Королівства. Та ніколи би він туди не потрапив! Нізащо!
– То як же ти тут опинився? – спитав Герман.
– Скинули на парашуті. Небо ж над Королівством, Серединним світом, навіть над Імперією – одне, отже, нічиє.
– Еге ж, спробував би до нас залетіти якийсь літак, одразу ж збили б!
– Одним словом, дали мені спецзавдання. Спершу натиснула Колегія домовиків, мовляв, лишуся без роботи...
– За що?
– Не допильнував Повелителевого дому. Головне, що довгомуду Лукашу нічого, спокійно працює собі автомеханіком. Тепер думаю, що на Колегію натиснули темні сили, яким нізащо не потрапити до Королівства. Прикинь, наставили мені ніж до горла, і я зрадив свій принцип – ніколи не влазити в чужі справи. А що б ти зробив на моєму місці?
– Чекай, я тобі ще не те розкажу!
Домовик пошкріб потилицю:
– Ну, було так. Мав я поселитись у цьому домі й допильнувати, що ти пишеш, а потім влаштувати пожежу, аби твоя книжка згоріла разом з тобою. Не переживай, тебе б я не спалив. Жоден домовик на таке не здатний.
– А Повелителів дім, що з ним сталося?
– Я був у відпустці. Дім загнала під землю тутешня королева, яка ще не була тоді королевою. Ну й сила в цієї жіночки!
– Справді, – замислився Герман. – В Імперії дуже сильні маги, але на таке вони не здатні.
– А знаєш, чому їй це вдалося?
– Ну?
– Бо роз-сер-ди-ла-ся! Ясно? Сина, принца Серпня, в неї відібрали, а саму запроторили до Серединного світу. А коли ще й зникла Люцина, наша принцеса... Гнів у ній наростав роками, а потім – раз! Тут кажуть: повінь починається із зайвої краплини дощу. От я й подумав, чи велика біда – тихенько спалити твій роман у грубці, а самому щезнути? Це, звісно, непорядно з мого боку. Але принаймні будинок і ти вцілієте.
Герман якийсь час мовчав. Схоже, домовик не належав до тих, кого мучать докори сумління. Не витримавши паузи, Спрячик вів далі:
– Не розумію, що їм потрібно більше: книжка, ти чи книгоноші, через яких лихоманить усі три світи. У Серединному світі полюють на книжку про них, у Королівстві я полюю, тобто полював на тебе, а в Імперії полюють на книгонош. Здуріти можна! Краще б тих книжок на світі не було. Ніхто не писав би, і не садовили б за них у в’язницю!
– Хіба винна дичина, що на неї полює мисливець? – сказав Герман. – А тепер слухай, що я тобі скажу. Ні, покажу!
Він повернувся спиною й підняв сорочку.
– Ой! – замружився домовик. – Де ж це тебе так?
– У в’язниці. З головою ще гірше, ніж зі спиною. Якби не цей напій, що судячи з усього, є еліксиром правди, я б не згадав, для чого тут опинився.
– Ага, – кивнув головою Спрячик, – з тебе зробили зомбі. Я думав, що таке хіба в кіно буває...
– Герман – теж не моє справжнє ім’я, а псевдонім. Втім, це не так важливо.
– І що ж ти мав зробити?
– Чекай, – замислився Герман, – дай згадати... Вночі я вийшов і взяв ту штуку.
– Яку?
– Куди ж я її поклав?
– Думай, думай!
Очі в домовика спалахнули. Він любив усілякі таємниці.
– Голова болить, – поскаржився Герман.
Він підвівся й почав ходити по кухні. Вікно було відчинене. Спрячик подумав, що їх міг хтось підслухати, і неспокійно завовтузився на стільці.
– Спрячику, на що в тебе алергія? – несподівано спитав Герман.
Той почав загинати пальці:
– На креветки, скнар, яйця...
– Яйце! Я забрав яйце з Королівського саду!
– Тихше! – засичав домовик, злякавшись, що може стати спільником злочину.
– А де тримають пташині яйця?
– У кухняній шафі.
Герман урочисто відчинив шафу, де зберігались крупи й локшина. У плетеному лозовому кошичку лежало троє білих яєць.
– Ти казав про одне яйце, а тут їх аж три.
– Справді! Я не знаю, яке з них оте.
– Так не годиться! – заявив домовик. – Може, в одному з них бомба? Підірвемо хату...
– Ти ж мав її спалити?
– Це викликало б менше підозри. Та й не хочу я палити хати!
Домовик обережно нахилився над кошичком.
– Цокає! – побілів він. – Тікаймо!
І обидва кулями вилетіли з хати.
35
– Сліди майже стерло водою. Їх можна було прийняти за будь-чиї, навіть сліди єдинорога.
– Чому єдинорога? – спитав Марко.
– Хіба я сказав це вголос? – здивувався Серпень.
– Мабуть, – здвигнув плечима Марко.
– Так, спало щось на думку. На жаль, у Королівстві нема єдинорогів.
Світ не може бути аж таким досконалим, – зауважив Марко, подумавши, що для єдинорогів не існує перепон між світами.
Ріка виглядала зловісно: уся холодна й свинцево-чорна там, де вода прозирала між пасмами туману. Через це другого берега не було видно, і хлопці ніби йшли безкінечним сірим коридором, без жодних дверей. Навіть голоси їхні лунали так, як у коридорі, ліплячись до шорстких стін. Сиволап сидів у наплічнику й, ніби антена, ловив запахи й звуки. Він же першим розгледів причал у тому місці, де купкою росли лози, замулені по саме листя. Там були дошка і стовпчик з прив’язаним човном перевізника чи рибалки. Хотілося вірити, що це те саме місце. На вербі метлялася намокла зелена стрічка, яку зазвичай носять книгоноші, щоб вона нагадувала їм рідне Королівство. Виглядало, начебто вони потрапили сюди запізно.
– Або зарано! – оптимістично сказав Марко, знову прочитавши думки Серпня..
Якось це в них виходило мимоволі. Мабуть, тому, що в них була одна мета. Таке трапляється лише з дуже близькими людьми. Тут вони просто давні друзі, а не принц і син архіваріуса, котрий став за останній рік справжнім волоцюгою.
– Знаєш, Серпню, я не можу збагнути однієї речі. Чому я, вільний і самотній, досі не став книгоношею? Можливо, життя мало хоча б якийсь сенс.
– Бо тоді і я пішов би з тобою.
– Тобі не можна, я знаю. Але мені здається, що справа в іншому. Я не відчуваю до цього покликання, не звик підкорятись правилам. Ні, я – не воїн. Якщо жителі Імперії самі не зміняться, їх не змінить ніхто. Та й скільки людей постраждало через це!
Серпень хотів заперечити, але у цій в’язкій напруженій тиші йому бракувало аргументів. Він лише здвигнув плечима:
– Можливо, книгоношам тісно в Королівстві? Можливо, вони теж прагнуть змін. Я можу їх зрозуміти.
– Зміни бувають зовні й зсередини. Коли я мандрую Королівством, то не лише, щоб пізнати його краще, але зустріти людей, схожих на мене. Може, вони теж шукають чогось подібного. Коли йдеш сам-один дорогою між полів, ночуєш у лісі, нікому й нічим не зобов’язаний, потім легше й простіше розмовляти з незнайомцями. А щодо книг, то одна книжка може змінити людину, якщо потрапить до її рук вчасно, а сто книжок невчасних не зачеплять її душі аніскілечки. Як тобі цей письменник Герман?
Серпень замислився:
– Ну, не знаю... У мене таке враження, що він наполовину в Імперії, а наполовину в Королівстві. Так, наче дерево, розколоте блискавкою навпіл. Ти мав би краще його знати, адже він мешкає у твоєму домі.
– Я не можу забути, як ми тікали від хмари з людським обличчям, що гналася за ним, і як із Королівства насунула інша хмара. Вони бились між собою за цього чоловіка. Оце все, що я можу сказати.
Серпень засміявся:
– Символи дуже зрозумілі. Одначе світ значно складніший. До речі, де наш Сиволап?
– Може, пішов шукати сніданок? Я теж зголоднів.
– Та я осьдечки, – озвався Сиволап, – струшуючи з лап мокрий пісок. – Ходив розвідати дещо, поки ви тут філософствували.
– Ну, і як?
– Фелікс уже в Королівстві. Прямує сюди.
– Звідки ти знаєш?
– Пташка на хвості принесла.
Сиволап, як усі коти, любив залишатися таємничим.
– Сподіваюся, пташка ціла? – пожартував Марко.
Кіт обурено відвернувся і повідомив:
– Її величність королева Олімпія та її високість принцеса Люцина їдуть до Ріки. Може, їх затримати, доки ви будете тут вирішувати, що вам робити?
– Нічого собі! – вигукнув Серпень. – На кого ж вони залишили Королівство? На Старих?
– Одразу видно королівську кров! – буркнув Сиволап. – На відміну від вас, я не маю резиденції, живу всюди і не перестав через те бути королем.
– Згоден, – відповів Серпень, а Марко посміхнувся.
Хлопці розпалили невелике багаття й поснідали. Здавалося, що не було дороги ні вперед, ні назад, і їм залишалось одне: чекати, доки хтось прийде на запах ранкового вогнища, тим більше, що із заростей верболозу сюди провадила вузенька стежка. У таке місце приходять поодинці, тихо. Човен хитався на воді, але ні Марко, ні Серпень не звертали на нього уваги, бо не збиралися пливти до того берега. Вони знали, що їм треба чекати, бути тут, на межі світів. З боку Імперії напливало щось сумне, гнітюче, зимне. Не дивно, що в цих краях не живуть люди, та й земля неродюча, наполовину з піском та камінням. Ще зовсім недавно Марко блукав тут сам, очікуючи на щось, але тоді відчуття у нього були інші. Кругом віяло пусткою. А зараз повітря просто дзвеніло від напруження, перенаселене невидимими істотами, як буває перед тим, коли має випасти сніг. На межі світів не буває пір року. Хлопці принишкли. Коли чекання стало нестерпним, Марко сказав:
– Як добре тим людям, що пишуть книжки! Вони можуть кількома словами змінити краєвид, написати про літо взимку. Цікаво, що зробив би письменник з цим краєвидом і з нами, якби хотів щось змінити?