– Ти сама, ясочко?
– Так, – відповіла Люцина.
– Ходімо до нашого вогню, погрієшся.
Онисько взяв дівчину за руку й повів до крихітного вогнища, біля якого сидів дідусь у ватянці й шапці-вушанці.
– Сідай, дитино, – вказав Онисько на шмат колоди. Він зняв із себе пальто й накрив Люцині плечі. Та подякувала, підвела на нього очі й запитала:
– Сніг чорний, правда?
– Для того, хто має рану в серці, сніг може стати чорним.
Обидва старі перезирнулись.
– Найлегше розділити біль з тим, кого рідко бачиш – мовив другий старий. У нього був дивовижно молодий голос, чимось знайомий.
Коли Люцина закінчила свою розповідь, дивний чоловік сказав:
– Я знаю того хлопця, але ти сама мусиш скласти про нього думку. Повертайся назад і зроби те, що маєш зробити. Для тебе це важливіше, ніж порятунок цілого світу.
– Правда?
– Якщо ти не заспокоїш свого серця, тінь ляже на твою душу і на все твоє життя. Ми тут і без тебе впораємось. Онисю, друже, заводь тарадайку, і їдьте.
– Ви – Лицар-заступник! Ви знову прийшли, щоб урятувати Королівство!
– Бійся Бога, дитино, я ніколи не рятував Королівства! Я звичайний собі чоловік.
– Еге ж, – захихотів Онисько, лукаво зблискуючи очима. – Простий чоловік, котрий часом стає у пригоді.
– Чула, дитино? Я знаю звичаї Серединного світу. Знаю і звичаї Королівства, та й у Імперії бував. І вірю, що людина усюди сама собі і друг, і ворог. І за це я людей жалію. А коли пожалієш когось, і тебе пожаліють. А як не пожаліють, видно, нема за що жаліти. Отак-о. Ну, йдіть, а я тут подивлюся...
...Був полудень, коли Люцина з Онисем приїхали до столиці. Ще здалеку вони бачили страшенну грозу, яка лютувала над містом. А коли приїхали, після неї залишились зламані гілки, повалені дерева, зірвана дахівка... Тільки згодом Люцина дізналася, від якої страшної небезпеки вона врятувалась. Бурею знесло верхівку з її вежі, й вона впала посеред Королівського саду, просто на той квітник, де лежало Яйце. Та Люцина спершу не знала цього, бо вони поїхали до Маркового будинку. Поперек дороги лежав повалений каштан. Онисько зупинив машину, обійшов дерево довкола, а тоді сказав:
– Не біда. Він ще чіпляється корінням. Садівники його посадять і укріплять.
Онисько з Люциною і Серденьком підійшли до хвіртки. З комина струменіла тоненька цівка диму. Онисько тихо відчинив хвіртку й вони пішли до будинку. Стали перед дверима, прислухались. Можливо, так не годилось, але обоє відчували, що це треба зробити.
Потім тихенько увійшли й одразу почули бубоніння:
– Ах, ти ж моє малесеньке! Не бійся, ми тебе не скривдимо й не віддамо крутиголовцям!
Люцина не витерпіла й широко розчинила двері.
Домовичок і Герман схилилися над кошичком, в якому щось пищало. Обидва відсахнулись і перелякано витріщились на Люцину. Першим отямився домовик і, широко посміхаючись, сказав:
– Подивіться, що у нас вилупилось! Ех, добре, що в мене алергія на яйця!
У кошику, вистеленому ватою, сиділо крихітне пташеня, вкрите жовтим пухом, з лупатими очима. Одне крило в нього було чорним. Люцина простягла до нього руку, пташеня тут-таки дзьобнула її гострим дзьобиком. «Так мені й треба!» – подумала дівчина й, не вірячи власним очам, спитала Спрячика й Германа:
– Це... з того яйця?
Герман налякано дивився на неї й мовчав.
– А з якого ж іще? – обурився домовик. – Хіба принцеса не бачить, який це незвичайний пташок? Ми будемо його доглядати, як рідну дитину. Правда, Германе?
Той лише більше спохмурнів, аж болісна зморшка прорізала чоло. У Люцини затремтіли губи:
– Чому ви його... забрали?
Герман мовчав.
Спрячик підвів очі догори:
– Цікаво, чи всі письменники такі кислі? Що й казати, сумління в нас обох не дуже чисте, тобто в мене. Але немає такого зла, кажуть у Серединному світі, щоб на добре не вийшло.
– Не знаю, що ти такого натворив, голубе, – суворо почав Онисько.
Проте для домовика, очевидно, не існувало жодних авторитетів, і він палко перебив старшого чоловіка:
– Нічого я не натворив! Я мав спалити дім разом із тією книжкою про книгонош, яка в’їлася мені до самих печінок. Але, звідавши цього чудодійного напою, вчасно зізнався.
Онисьо взяв пляшечку в руки, понюхав:
– Що це таке?
– Еліксир правди! Чого тільки немає в цьому домі! І вогняне перо, і диво-яйця... Спробуйте, паночку! Там ще залишилось. Принцесі не пропоную, бо дівоче серце, самі розумієте...
Люцина думала, що Онисько відмовиться, але старий спокійно відказав:
– А чом би ні? Хай краще я вип’ю, ніж хтось інший. Він випив останній ковток, витер губи:
– Смачненьке!
А тоді сказав Люцині:
– Ходімо, донечко, відвезу тебе додому!
– Ні, – мовила дівчина. – Вертаймося назад!
Вона не зводила очей з пташеняти, яке, здається, задрімало.
– Не бійся, все буде гаразд. Хлопці за ним доглянуть. Ця птиця вже не належить Королівству. У неї чорний знак на крилі.
– Це дуже погано?
– Навряд. Навіть добре. Саме Королівство змінюється – росте чи, може, старіє, мудрішає, щоб не загинути. Подякуй цьому чоловікові: він допоміг пташці вивільнитись із в’язниці. А я думаю, що тепер і в Імперії визволили інших пташок.
Германові очі спалахнули радістю.
– Я думаю, що ти знайдеш свою Майю. Усе буде так, як ти написав. Я читав твою книжку, перед тим як Лицар-заступник довірив її східному вітрові. Ми її вдвох переписували для кожного зі світів.
«Можна було зробити ксерокопію», – чомусь поду мала Люцина.
– Поїдеш із нами? – запропонував Онисьо.
Герман завагався, а потім відповів:
– Ні, я сам.
38
Королева Олімпія нерухомо стояла на березі. Вона розуміла, що буде не все так просто, як сподіваються ці добрі прості люди. Подивилася на гурт поблизу, матір і трійко діточок, і її заполонили ніжність і страх. А що, коли їм загрожує небезпека? А раптом порушиться невидимий щит, що розділяє води Імперії від вод Королівства, потуга якого залежить від віри громадян Королівства? Коли віра слабне, трапляється те, що було рік тому: вбивство короля Даниїла і спроба взяти протекторат над країною, якщо говорити мовою дипломатів. Ішлось, однак, тоді про долю королівської династії, тому все досить швидко владналося. Тепер справа складніша. Між людьми Королівства та Імперії склалися родинні стосунки, народилися діти, які не могли так просто повернутися додому, бо їхній дім був по тому чи іншому березі Ріки. Якби це була просто річка, цим людям було б краще. Сама королева прожила майже все життя в Серединному світі і знала, як це. Її владарювання досі здавалося їй сном, а так легше приймати рішення, які суперечать законам логіки. А коли прокидалась, то відчувала не лише опір, а й величезну підтримку Старих. Очевидно, не втручаючись цього разу, вони вчинили мудро: навіщо перетинати шлях ріці почуттів, вчинків, самостійних рішень людей, котрі визріли вже настільки, що здатні зрозуміти ілюзорність кордонів між людьми, неприпустимість заборон, будь-якого тиску? Якщо Королівство перетворити на резервацію, а воно перетворювалось на неї тривалий час, то ненависть стисне його зусібіч і від нього залишиться макове зерня самообману.
Королева вже не мерзла. Довкола було стільки людей, стільки багать. Але небо все ще похмуро нависало, дощ сіявся з хмар, пронизаних тисячами дрібних блискавиць, і це було захопливо й моторошно. «Такого більше не буде», – розумів кожен присутній на березі. Відводив очі від хмар і знову вдивлявсь у далечінь, намагаючись розгледіти хоч якийсь знак. Церемоніймейстер став коло королеви. На губах у нього блукала посмішка. Коли Олімпія звернула на нього увагу, заговорив:
– Коли мені було років сім, я втік з дому, хотів стати книгоношею. Знаєте, яку я книжку взяв із собою?
– Напевно, якусь казку.
– Еге ж, «Русалоньку» Андерсена.
Королева зітхнула:
– Моя донечка нагадує цю Русалоньку. Вона хоче жити одночасно в двох світах, двох стихіях.
– Ви так схожі на неї! – прошепотів Алексус, і обоє засміялись. Поза палацом церемоніймейстер поводився зовсім як нормальна людина.
– Чому ви не одружилися? – несподівано спитала Олімпія.
Той розгублено закліпав очима, почервонів:
– Я... Я не хотів, щоб мій син став церемоніймейстером, як я, мій батько, дід... Коли я дивлюся на наших хлопців, Марка і Серпня, то дуже їм співчуваю. Обов’язок – тяжка річ.
– Цікаво, де вони зараз...
– Де б не були, вони знову разом.
Хоч Марко й Серпень були від того місця досить далеко, але все ж на одному березі. Вони здогадувалися, що зібралось багато людей, однак туди не квапились. Сиділи, розмовляли, мовчали, не годні відірватися від свого маленького вогнища. Кіт Сиволап так розіспався на колінах у Серпня, що його можна було смикати за вуса, чухати за вухом і тягти за хвоста, але хто б міг на таке зважитись стосовно короля котів? Серпень був усього лише принцом. «Може, – думав хлопець, – я й стану коли-небудь королем, але тільки тоді, коли вирішу сам, яким маю стати королем. Для цього потрібно походити по світі. Але навряд чи з мене буде кращий король, ніж Сиволап. Мені бракуватиме інтуїції».
Час від часу з верболозу вигулькували голови котів-охоронців, пильнуючи за своїм королем, що солодко спав, нечесаний, з реп’яхами й блохами. Серпень обережно почав відривати від реп’яхів по шматочку, й Сиволап голосно замурчав, як звичайний кіт. Та він і був ним. Королі беруться зі звичайних котів. Справедливо кажуть у Королівстві: «Принцами народжуються, а королями стають». Чи знає про це мама? Якби вони жили в Серединному світі, було би простіше.
І тут Марко спитав:
– Не хочеш піти туди?
– Ще трохи побудемо тут.
– Твоя мама, напевно, непокоїться.
– Можу послати туди когось із моїх воїнів, з цидулкою, – сказав Сиволап не розплющуючи очей. – У вас же немає інших засобів комунікації.
– Може, ти знаєш, де Фелікс?
– Їде сюди потягом. Незабаром приєднається до королеви та принцеси. Ви що думали, я спав? Я розмовляв.