– Он як! – сказав Серпень. – І що там у столиці?
– Була буря. Тепер тихо. Є й інші новини, але про них дізнаєтесь самі, коли повернетесь. А тепер погукайте, бо сюди пливуть якісь заблудлі книгоноші. Візьми, Серпню, помахай хустинкою, що тобі дівчина подарувала. Не будеш же нею носа витирати!
39
– Чому сонце не визирає? Сьогодні ж середа, – сказала Олімпія.
– Перепрошую? – озвався церемоніймейстер.
– У середу сонце обов’язково мусить виглянути.
– Чому, Ваша величносте?
– У нас, у Серединному світі, є таке повір’я. Господь у середу створив небесні світила, то вони мусять про себе нагадати.
– Як поетично! – сказав Алекс. – Думаю, тут знайдеться, в кого спитати. Довкола так багато людей, і між ними, напевно, є хтось старший і мудріший, котрий може дати вам відповідь.
– Наприклад?
– Ну, хоча б Лицар-заступник, – і церемоніймейстер показав на дідка в куфайці, що самотньо сидів коло крихітного вогнища.
Королева одразу повірила й пішла до дідка. Вона пам’ятала його величним та інтригуючим, живою легендою всіх трьох світів, і здогадувалась, що у такої незвичайної людини мусить бути багато облич. Старий підвівся їй назустріч:
– Погрійтеся, королево.
– Дякую.
Олімпія сіла на шмат колоди, де перед тим сиділа Люцина. Вона навіть бачила доньку, проте не надала цьому значення.
– Нам усім бракує сонця, – пожалілася вона якимось дитячим голосом. – Воно б розвіяло туман, і книгоношам було б легше пливти до нашого берега.
Лицар-заступник подивився на хмари:
– Не знаю, як щодо сонця, але непогано було б погукати тих, що пливуть в тумані, по імені.
– Та я ж не знаю їхніх імен! – здивувалась королева.
– Ви – ні, але інші зустрічають своїх рідних і близьких.
– Боже, як просто! Дякую!
Олімпія зірвалася на ноги й пішла до людей.
– Не забудьте погукати своїх дітей! – крикнув навздогін Лицар-заступник.
Королева підходила до людей, щось їм казала, а церемоніймейстер їй допомагав. Решта міністрів стояли ні в сих ні в тих. Були це не те, щоб погані люди, просто вони звикли до комфортніших умов перебування на свіжому повітрі й не звикли дерти горлянки, вигукуючи імена чоловіків та жінок у пустку, огорнуту мрякою.
– Люцино! – кричала Олімпія. – Марку! Серпню!
Хоча її дітей не могло бути у водах Межової ріки, але під час свого королювання вона теж трохи розгубила їх і тепер намагалася зібрати докупи. Як збираються часом книжки під одну палітурку.
Гамір стояв страшенний. Марко з Серпнем дуже добре все чули, доправляючи вутлим човником знесилених книгонош до берега Королівства. І Серпень крикнув:
– Чуєш, мама нас кличе?
А оскільки була середа, то сонце виглянуло. А оскільки комбінація сонця й дощу дає веселку, то з’явилась і веселка, простягнувшись з одного берега до іншого, наче міст, і під тим мостом пропливали книгоноші: на човнах, на перевозі, просто пливли...
40
А тепер час дізнатися, що ж відбувалось у Серединному світі, які новини передав звідти відомим лише котам способом Фелікс, син короля Сиволапа, і його представник у тому краї, де перебували з неофіційним візитом Мортіус, Соня і Тигрисик.
Перше, з чим їм довелося зіткнутись, – це з опирцем Матієм, котрий вирішив полякати не тільки бібліотекарку Ганнусю. Напевне, були б ще якісь небезпечні трафунки, але, на щастя, почало розвиднятися, і всі, хто був у бібліотеці, вирушили відсипатися. Мортіусу все ще пекли очі, й читати він не міг, що дуже тривожило Соню, котра вмостилася з ногами у фотелі й поринула в читання дитячої книжечки. Коли їй було неспокійно на серці, вона завжди читала дитячі книжки. Вони випили всі запаси чаю та кави і аж тоді вирушили надвір. Спочатку провели Ганнусю з кицькою, яка не хотіла розлучатись із Феліксом, але, гадаю, ці двоє домовилися про зустріч. Тоді відпровадили пані Терезу. Вона була така вимучена, що думала тільки про сон. Власне, те, що відбувалось уночі, більше нагадувало сон, ніж звиклу реальність. Проте, як і Ганнуся, пані Тереза дала прибульцям з Королівства телефон і адресу й запросила їх на вечір у гості. Наостанок Фелікс повів тих, що залишилися, до діда Пилипка.
– Взагалі, – сказав котячий принц, – я повинен звітуватися лише перед Його Величністю. Проте мушу також допомагати вам інформацією. Отже, наскільки мені відомо, тут немає книгонош із Королівства...
– То я, виходить, задарма дістав перцем в очі? – образився Мортіус.
– Ти захищав бібліотеку! – обурилася Соня. – Де б іще випала така честь?
Мортіус скривився:
– Справді, в Імперії я отримав би кулю в чоло...
Фелікс продовжив:
– Значить, так. Тут з’явився новий Повелитель, котрий теж шукає книгонош, але таких, що носять одну єдину-книжку, відому як «Книгоноші з Королівства». Його підлеглі нападають на бібліотеки й комп’ютерні клуби, адже книжка може бути в інтернеті.
– А що я казав тобі, Соню, нам треба було давно провести в Замок інтернет. Думаю, що вилучити книжку з інтернету доволі просто, але її можна зберегти на дисках.
– «Справжні книжки не горять у вогні...» – продекламував Фелікс. – І так далі. Ви що, досі не зрозуміли, яка мета Повелителя, до речі, посланця Імперії?
– Ні! – відказали усі троє.
– Знайти того, хто помістив книжку в інтернеті, відібрати в нього оригінал. Ну, і...
– Вбити? – зойкнула Соня.
– Я б сказав, знешкодити раз і назавжди.
– Ясно, – почухав голову Мортіус і смачно позіхнув. – Так ясно, що далі нікуди. Ти казав, що діда Пилипка вдарили по голові грубезною книжкою?
– Бо цей літній пан вештався по комп’ютерних клубах і книгарнях. За ним стежило двоє довгомудів і, можливо, одна відьма. Ліпше пошукати згодом безпечніше місце.
– Я під землю не полізу! – заявила Соня. – Правда, Тигрисику?
– У Серединному світі немає безпечних місць, – зітхнув Мортіус. – Ходімо до діда!
Пані Тереза тихенько відчинила двері, зазирнула до Юркової кімнати, потім до Оленчиної. Ті спали, наче після купелі. А тоді почала стелити собі постіль, і під подушкою знайшла зелену папку, до якої була приліплена картка: «Вітаємо з Днем народження!»
– Ґеть здуріли... – пробурмотіла вона, бо день народження у неї мав бути через два місяці. А далі подумала, що це не має жодного значення, і їй стало дуже приємно.
То вона розв’язала зелену стрічечку й розгорнула папку, в якій виявився зшиток із роздрукованих на принтері аркушів. На титульній сторінці було написано: «Книгоноші з Королівства». Автор невідомий. Пані Тереза мало не впала. От молодці! Знайшли книжку в інтернеті. Треба негайно зв’язатися з Мортіусом і Ганнусею. Жінка глянула на годинник: 5.30. Ні, з цим доведеться зачекати. Пані Тереза пригорнула до себе папку. Ким би не були оті Мортіус, Соня і Тигрисик, але вони непогані. Вона вирішила зробити копії й подарувати одну Ганнусі. У неї в крамниці є ксерокс.
– Так, – бурмотіла вона, – а одну копію покласти в банк. Дочка із зятем мали в банку скриньку, де зберігали гроші й коштовності.
І похвалила себе за мудре рішення.
Одне із правил збереження інформації в Серединному світі таке: «Не покладайся на комп. Зберігай дані ще на дисках. А ще краще – роздрукуй».
Оленка з Юрком посміялись із бабці, що солодко спала з рукописом на грудях. Вони поснідали, і Юрко вже збирався увімкнути комп’ютер, коли побачив на клавіатурі картку з власноручно написаним нагадуванням: «Провідати діда, якому на голову упала книжка». І подумав, що це навіть цікаво. Тітонька Гортензія завжди встрявала у якісь дивні історії. Він сказав до сестри:
– Ніколи не бачив травмованих книжкою! От якби комп упав на голову, то від діда, напевно, мокрого місця не залишилось би.
Вони ще помилувались поснулою бабусею, а Оленка мудро сказала:
– Взагалі, краще було би вручити подарунок після того, як ба зварить обід...
– Нічого, обійдемось! Чим швидше вона прочитає, тим краще.
– А як почне критикувати? – засумнівалась Оленка. – Як наша Марія Олексіївна: композиція, кульмінація, зав’язка... Б-р-р!
– Наша ба не така! Ходімо!
Вони купили в гастрономі кілька баночок йогурту та шоколадку для недужого діда Пилипка й невдовзі прибули за вказаною адресою. Біля під’їзду задерли голови й подивилися догори.
– Цікаво, з якого поверху могла впасти книжка? – замислився Юрко.
У цьому будинку, очевидно, жило багато котів, бо всюди снували різнобарвні представники цієї шляхетної раси. У них вдома не було кота. Батьки боялися, що той подере меблі, а в тата нібито була алергія на котяче хутро. Може, й була, але в тих, хто любить котів, алергії на них не буває.
Діти піднялися ліфтом, у якому неприємно пахло дешевим дезодорантом.
– А якщо він не відчинить, то що? – занепокоїлась Оленка.
– Викличемо швидку.
Та в квартирі №89 допомоги явно не потребували. Звідти чувся веселий сміх і гамір.
– Дивно, – мовив Юрко, – здається, в діда гості. Може, підемо?
– Треба замельдуватись, як каже тітонька Гортензія. Що ми дійсно були. Та й гостинця передамо. От, скаже тітонька, які виховані діти, ґречні, відповідальні... А то ба нас вважає додатком до комп’ютера.
Аргумент був дуже вагомий і вони подзвонили, двічі, як наказувала тітонька.
Двері відчинила якась дивна жіночка, вбрана, ніби збиралася сходити на Говерлу.
– Добрий день! – привітався Юрко, котрий змалку приворожував протилежну стать чарівливою посмішкою.
Жіночка замислено подивилась на обох і спитала:
– Ви до кого?
З квартири почувся голос:
– Та це, либонь, небожата Гортензії. Хай заходять!
– Зачекайте хвильку, – сказала жіночка і зникла.
У квартирі щось загупало, загуркотіло, і на порозі з’явилася знову ота жіночка, тільки ще більше розпатлана та спітніла. Не можна сказати, що вона була дуже рада несподіваним гостям. Діти увійшли й побачили, що якийсь чоловік ставить на місце перевернутого стола. Дід Пилипко напівлежав на канапі. В нього була перев’язана голова. Оленка привіталась. Її посмішка безвідмовно діяла на осіб чоловічої статі від 16 до 116.