Втім, дід не бачив Мортіуса вже рік. Він розумів, що тільки виняткові обставини змусять колишнього репортера покинути Королівство та дружину, й підсвідомо шукав такі обставини. Віднедавна щось уже бриніло в повітрі, і він відчував це, як ревматики відчувають переміну погоди. Кожного разу, заходячи до закладу, дід Пилипко шукав очима опецькуватого репортера з кухлем пива в руці й диктофоном у кишені.
Ні, і сьогодні його не було. Юрмилося повно люду, цікавого і небезпечного. Дід Пилипко взяв пиво в буфетниці Гандзі, яку знав уже тридцять років, і став сумирно в куточку. Постійні клієнти знали, що дід отримав спадок із Австралії, тож довкруги нього утворилося поштиве коло. Проте не таке велике, щоб він не чув балачок неподалік. Дід Пилипко прикидався глухуватим. Це було зручно, бо він не міг стати небезпечним свідком і міг не відповідати, коли чув щось образливе для себе. Його батярське минуле відійшло навіки: бійки, дуелі, биття вікон у кнайпах і співи до ранку на Левандівці.
Отаким був дід Пилипко. Всі знали про його бурхливу молодість, і до того, як він отримав спадок з Австралії, йому ставили пиво за те, що розповідав. Але тепер йому не наважувалися виставляти, бо дід злетів аж на восьмий поверх, ставши власником повноцінного помешкання. Проте навіть вовкулаки й довгомуди розуміли, що таке туга за чимось цілком протилежним.
За спиною у нього розмовляли про ціни на м’ясо і про депутатів, часом переходячи на футбол. Тут можна було сп’яніти навіть від випарів алкоголю й тютюнового диму, до якого часом домішувався солодкавий запах зіллячка. Спершу нічого цікавого дід не почув, але потім два молодики в спортивних штанях почали розмову.
– А ми не спізнимось?
– Пішли вони...
– Слухай, Міську, я так собі думаю, що Повелитель не дозволив би цього.
Дід Пилипко присунувся на п’ять сантиметрів ближче.
– Цікаво, чим нам заплатять... Доларами?
– Кат його знає! Такі крутелики можуть і кинути. Диви, вже виходять. Гайда!
За кілька хвилин заклад спорожнів. Лишились хіба два місцеві п’янички – Стефко і Куба. Просто алкоголіки, не довгомуди і не відьмаки.
– Дивина! – вголос мовив Пилипко.
І тут буфетниця Гандзуня вереснула:
– Ану, вимітайтеся звідси! Переоблік!
Це не стосувалося діда Пилипка, бо Гандзуня зверталася виключно до Стефка і Куби, але він поквапно вийшов з-за столика і, проходячи повз буфетницю, докірливо глянув їй в очі. І хоч знав її дуже давно, тільки тепер побачив, що вона – відьма. Тридцять років ця відьомська рука наливала йому пиво, страшно подумати!
– Переоблік, то переоблік, – примирливо мовив дід, відводячи очі й складаючи в кишені дулю. – Дякую за пиво!
– Прошу! – сухо відказала Гандзуня і заходилася виганяти п’яничок. Ті майже не чинили спротиву.
Надворі ще ясно світило сонце, на всі світи – Серединний, Королівство та Імперію. А нечиста сила затівала якусь темну справу.
Дід Пилипко почвалав у парк, що звався Погулянкою, відколи він себе пам’ятав. Сів на лавку, від якої довгомуди ще позаторік відірвали спинку, й мовив сам до себе:
– Спокійно!
«Яке моє діло? – думав він. – До Королівства їм зась, а тут гірше, ніж є, вже бути не може. Я старий, я вже дуже старий і не годен воювати...»
Повз нього промчала Гандзуня, тільки скинула фартух. Вона зиркнула на Пилипка своїми чорними відьомськими очима й прошипіла:
– Йди, старий, спати!
Від того погляду в Пилипка всередині пиво перетворилось на грудку криги, а вуха заклало. Він втиснувся в лавку, і тепер вже злякався по-справжньому. Подумав, що відколи Мортіус утік із Серединного світу разом з Тигрисиком, він осиротів і взагалі нічого тепер не вартує. Ширше розплющив очі й помітив, що світ довкола нього перемінився на гірше: навіть сміття в парку побільшало. Може, він просто цього раніше не помічав, але Львову і йому особисто дуже бракувало пані Олімпії, Люцинки, Мортіуса і Тигрисика. Та коли він приплентався додому, де на нього чекала Зоська з її мудрими терплячими очима, відьомські чари перестали діяти, і, чухаючи черепасі панцир, дід Пилипко мовив:
– Чуєш, Зосько, я хочу, щоб ти знала... Нема такого зла, щоб на добре не вийшло!
4
Зненацька Герман розплющив очі й сказав, показуючи поперед себе:
– То інший кіт!
Марко знизав плечима. Він задрімав і не бачив, що кіт зійшов на одній зі станцій, а його місце зайняв інший, також сірий у чорні смуги.
– Можливо, – відповів хлопець. – Я навіть не помітив.
– Як можна було не помітити? – обурився Герман. – У того очі були зелені, а в цього – жовті. Таке враження, ніби коти стежать за мною. І мені це не подобається.
Тепер уже обурився кіт. Правда, не вийшов з вагона, а повернувся спиною до обох пасажирів. Вуха він прищулив, а його хвіст почав тремтіти.
– Нічого дивного. Там, звідкіля я прибув, стежать за кожним. Але до цього неможливо звикнути...
– Я не думаю, що коти за нами стежать. Їм просто цікаво, що то за людина, котрій вдалося неможливе – переплисти Межову ріку.
Герман хотів щось відповісти, але передумав. Натомість задивився у вікно на невеличкі будиночки, оточені садками. Крізь відчинене вікно влітали квіткові пахощі. Потім він розгорнув записник і заходився розглядати написане в ньому.
– Що ж далі? – спитав, не звертаючись ні до кого.
– Я мешкаю в столиці. Цей потяг прямує туди. Якщо хочете, зупинитесь в мене. Відпочинете, а тоді вирішите, що робити далі.
– А що скажуть ваші батьки?
– Мої батьки померли.
Герман здригнувся, але не сказав ні слова. Та й що тут скажеш? У нього теж не було нікого на світі. Кіт, що, здавалось, відгородився спиною від усього світу, раптом стрибнув аж до стелі за нетлею, однак промахнувся. Він вдарився, хоча й упав на всі чотири лапи.
– Бідолаха, – співчутливо мовив Марко. – Дався тобі той метелик...
Кіт промахнувся не з власної вини. Просто тієї миті потяг смикнувся, а потім і взагалі став. Хтось зупинив його навмисне. Може, навіть інший кіт. Марко підвівся.
– Почекайте, – сказав він. – Піду гляну, що там сталося.
Марко пішов до виходу. Проминув кота. Той був дуже стривожений, і допіру Марко опинився в тамбурі, шмигнув у нього під ногами й вистрибнув з вагона. Марко ступив на східці й висунув голову. Спочатку подивився вперед, тоді назад, а потім уже на землю. У призахідному сонці на дорозі, що йшла паралельно до колії, блищали викладені з камінців і шматочків битого скла слова:
Люди королівства у небезпеці!
Одразу після того, як він прочитав напис, хмара затулила сонце і потяг рушив далі. Маркове серце тривожно стиснулося. Він уже давно не був удома. Не бачив Серпня, Люцини. Не бачив Мортіуса, котрий втішався сімейним щастям у напіврозваленому замку. Увесь цей час Марко думав тільки про себе. А коли переймаєшся тільки власними проблемами, світ довкола змінюється на гірше. Майже непомітно, але змінюється, бо йому не вистачає тебе. Твого розуму, серця, твого відчуття небезпеки. Те саме відбувається, напевно, з письменником із Імперії, Германом Гессе. Без нього там теж стало гірше.
Повернувшись до вагона, Марко побачив, як Герман знову щось пише в записнику, абсолютно байдужий до того, що потяг спинився. Мабуть, і в Імперії потяги зупиняються ні з того ні з сього. Хлопець сів на іншу лавку, сперся ліктем на підвіконня й задумався, що ж могло трапитися, чому люди Королівства у небезпеці.
А Герман тим часом писав, не замислюючись, чи це початок роману, чи думки, яких він не міг висловити цьому хлопчині, котрий, можливо, врятував йому сьогодні життя. Писати виявилось легше, ніж говорити, бо співрозмовники не дають сказати, перебивають і навіть сперечаються. Олівець літав від одного краю сторінки до іншого, не спиняючись ні на мить:
Є книжки, що можуть змінити світ. Є вони і в Королівстві, в Імперії та інших світах. Де не пишуть і не читають таких книжок, світ завмирає і починає хворіти. Звісно, є книжки, що завдають шкоди. Але потім хтось напише іншу – і настає рівновага.
Герман подумав, що написати далі. Може, слова, які часто вживала в розмові його бабуся: «Бува й таке». Бабуся Маргарита, котра виховувала його, коли батько з матір’ю опинились у Мурі. Вони так і не вийшли звідти. І ще бабуся говорила: «Коли не можеш зовсім нічого вдіяти, уяви собі щось цілком протилежне.»
Якось він уявив, як перепливає Межову ріку й опиняється в Королівстві. Хоча досі це нікому не вдавалось. І ось він тут. Зі змішаним з утомою почуттям гіркоти Герман подумав, що тепер йому доведеться жити в чужому домі, серед чужих людей, і що він трохи застарий для таких різких життєвих перемін.
5
Здавалося, темна зоря старого львівського опира фон Стронціуса навіки зайшла після того, як Повелитель залишив Серединний світ і трапилася страшна трагедія з Тосиком, від якої бідолашний комп’ютер так і не оговтався. Правда, воскресив Тосика умілий парубок на ймення Назар, але то вже не був колишній Тосик, ой, не той... І не тим уже був фон Стронціус, що облишив затишне лігво на березі підземної річки і втратив доступ до Вампірнету. Без крові старий охляв, зробився забудькуватим, проте в глибині його єства все ще билося слабке джерело колишньої сили. Опирі такого високого рангу ніколи не здаються остаточно. У фільмах опирів зображають неправильно, або, як кажуть освічені люди, некоректно. Кіношникам аби тільки полякати. Однак самі опирі кажуть: «Тому, хто боїться темряви, судилося довге життя». Але чи довге життя така – велика втіха, то вже справа смаку.
Після заходу сонця Стронціус прокидався, кликав за собою стілець-підступець й сідав на ґанку, якщо було тепло. У темряві він бачив так само добре, як і раніше. Тому спостерігав за довгомудиками, які цієї пори виходили на лови, підбираючи спершу те, що погано лежить, а тоді все інше. Часом йому щастило підгледіти танці вовкулак і їхню розправу зі здобиччю, і тоді опир насолоджувався чудовими пахощами свіжої крові. Ті ще ґречно з ним вітались, а от опирі, здається, махнули на фон Стронціуса рукою, як на руїну колишньої слави. Усе це тривало десь із рік, смішний час для опирячого племені, і ось нарешті фон Стронціус відчув, як довкола нього згущується атмосфера. Може, тому, що було літо з його неодмінними грозами, а, може, сам старий опир отямився, не бажаючи просто так зійти зі сцени, змиритися з долею. Втім, доля перша його провідала.