– Це вам, – і вона поклала пакунок з гостинцями коло діда.
– Дякую сердечно! Сідайте, діточки!
Юрко запитав діловито:
– Як ви почуваєтесь? Я бачу, до вас приїхали родичі. Напевно, тітка Гортензія дала їм телеграму.
Хтось за Юрковою спиною пирснув. Невже той чоловік?
– Та так... – зам’явся дід. – Провідати мене вирішили. Чом би й ні?
Оленка з Юрком помітили на колінах у старого симпатичну черепаху й зосередили увагу на ній.
– Як її звати? – спитала Соня.
– Зося. Єдина втіха на старості літ.
Та як виявилося, черепаха не була єдиною втіхою. Почувся страшенний гуркіт і в коридорі впали на підлогу двері з лазнички чи кухні.
– Я не хотів! – пробурмотів величезний тигр. – Вони самі впали...
І продефілював через усю кімнату, перекинувши стілець.
– Bay! – тільки й сказали Оленка з Юрком.
Поки фон Стронціус та його асистент солодко спали в трунах, відмежувавшись від житейських проблем, Тосик завершив роботу над вірусом, що мав знищити усі файли, які містили слова «Королівство» і «книгоноші». А потім випустив цю заразу в інформаційний простір. Дід Пилипко, Соня й Мортіус тим часом намагалися пояснити саме існування Тигрисика якомога правдоподібніше, і щоб не дуже вдаватись до брехні, бо, хоча Мортіус, як і всі репортери, володів цим мистецтвом бездоганно, однак соромився вихованця і своєї чарівної половинки. Жодного разу з їхніх уст не зірвались слова «Королівство» чи «книгоноші». Втім, Юрко та Оленка не потребували раціональних пояснень, чому тигр розмовляє і як він тут опинився. Вони були щасливі бачити таку незвичайну й милу істоту. Гладячи Тигрисика по голівці, Юрко спитав:
– А тітка Гортензія знає про Тигрисика?
– Краще б вона не знала! – виразно мовила Соня, стиснувши маленький міцний кулачок.
– Ясно! – пробурмотів Юрко. – Хто ж у таке повірить?
– У нас, у Королівстві.. – встряв раптом Тигрисик.
Настала запаморочлива пауза.
– То ви з Королівства? – прошепотіла Оленка. – Клас!
– Який клас? Який клас? – роздратовано кинув дід Пилипко. – З Казані вони, з Казані!
«Дивно, – подумали діти, – а як гарно по-нашому говорять».
– Наш Тигрисик наслухався казок, а вони завжди починаються: «В одному Королівстві...» – пояснила Соня.
– Добре, діти. Час вам додому. І приходити вже не треба. Мене є кому доглянути.
Одним словом, Оленку і Юрка випхали, і ті, мало не плачучи, пішли, бо тигр їм страшенно сподобався.
41
Юрко з Оленкою зійшли сходами вниз, де на кожному поверсі було по котові, але це вже їх не дивувало. Оленка підібгала губи, і на її личку виразно малювалась образа.
– Ходімо до парку! – запропонував Юрко.
Усю дорогу вони мовчали. Нарешті Оленці відступило й вона сказала:
– Не схожі вони на людей Королівства. Хіба що Тигрисик.
– Так, – погодився Юрко. – Особливо Мортіус. І говорить, як справжній львів’янин, і взагалі.
Діти зійшли стежкою вниз до яру, як і тоді, весною.
Тільки тепер на галявині сиділа компанія й гостилася. Це було просто обурливо, й, не змовляючись, брат із сестрою повернули назад.
– От якби ба довідалась, що нам погрожують! – раптом сказала Оленка.
– Вони ж не знають, хто ми.
– Але ти зареєстрував наші пошти, і, якщо вони не ідіоти, то рано чи пізно нас знайдуть.
На дні яру завжди було темно. Між торішнього листя пробивалася трава, довга й бліда, наче змучена життям. Навіть дивитися на неї було сумно. У сестри з братом не було жодної зброї, щоб захищатися від можливих нападників.
– Доганяй! – крикнув Юрко й помчав угору. Це був єдиний гідний вихід з напруженого становища.
Бабці вдома не виявилось. Вона щезла кудись разом із рукописом «Книгонош», навіть не залишила записки, не кажучи вже про обід. Ну, якщо в бабці відберуть рукопис, не страшно. Він є у компі. Але якщо зникне ба.... По дорозі Оленка намагалася пригадати все, що говорилось у діда Пилипка вдома. Слово «Королівство» прозвучало двічі, «Книгоноші» – жодного разу. Ще згадували якогось Фелікса, що мав незабаром прийти. Не квартира, а якась рукавичка. Коли Тигрисик сказав «Королівство», ефект був приголомшливий. Хоча усі збентежились, але обличчя в них на мить просвітліли. Шкода, що їх невдовзі так безцеремонно витурили.
Юрко ввімкнув комп’ютер. Він давно це вже робив автоматично. Оленка пішла перевірити запаси продуктів. У холодильнику лежав початий пакет молока, десяток нечищених картоплин і худющий огірок. Певно, ба пішла на ринок. Але навіщо тоді було брати з собою рукопис? Дівчинка побіжно оглянула бабцину кімнату: стелажі з книжками, письмовий стіл. Раніше ба працювала редактором, але видавництво збанкрутувало. Та й книгарня дихала на ладан. «Я всюди приношу руйнацію,» – жартувала ба. Звісно, це було неправдою. Просто світ довкола руйнувався сам по собі. Дівчинка визирнула у вікно. Сонце сховалося за непрозорою хмарою, і в кімнаті настали сутінки. І тут несамовито закричав Юрко:
– От, холера! Бігом сюди!
Оленка кинулась у сусідню кімнату.
– Диви, що вони роблять!
Текст роману «Книгоноші з Королівства» поволі вкривався чорними зірочками.
– Це що за глюки? – здивувалась Оленка.
Слова намагались вислизнути, пручалися, рядки викривлювалися.
– Подивися на інші файли!
Юрко знайшов свій реферат з біології: з тим дурнуватим рефератом нічого не діялося.
– Почалося! – мовила Оленка. – Чуло моє серце, що ці довбні – довгомуди, вовкулаки й опирі – щось придумають. Певно, найняли хакера.
– Які ще довгомуди? – буркнув Юрко. – Нащо їм та книжка, вони ж читати не вміють. І де в біса ця Імперія, якої нема на карті?
– А тигри, що розмовляють? Це теж глюк? А книжка, що впала з неба?
– Ти знаєш, що я ніколи не був тупим реалістом. Я просто хочу зрозуміти, кому заважає ця книжка? Що в ній такого незвичайного?
– Вона вся незвичайна.
Діти спостерігали, як нищиться текст, набраний їхніми руками, і тут Оленка спитала:
– А де той диск, на який ти скинув роман?
Юрко поблід:
– От чорт! Я стер текст, бо не мав на чому переписати фільм для Влодка. Але ж бабця має роздрукований варіант. І десь був рукопис. Зараз пошукаю.
Юрко почав гарячково нишпорити у шафі й після тривалих пошуків витягнув папку:
– Бачиш, є!
Та коли вони розв’язали шнурочки, то побачили лише чисті сторінки. Очевидно, чорнило було нетривке й зникло від талого снігу. Юрко аж спітнів, так розхвилювався. Обоє кинулись до монітора, на якому чорні зірочки продовжували знищувати літери. Вони знали, що потрібна спеціальна антивірусна програма, і тому жадібно вчитувались у рядки роману, що зникали на очах:
«...не знаю, чи жива вона чи мертва, бо коли ми повернулись через тиждень, там мешкав інший сторож, котрий не пустив нас навіть на поріг. Не хочу думати про найгірше, але мені здається, що потаємний сховок міг видати отой чоловік, що нібито втік із Муру. Я не сказав нічого Вікторові, але переконаний, що Теодор йому так само не сподобався. Бо після того ми не зустрічали жодних утікачів з Муру.
Я писав свою книжку, мріючи доставити її колись до Королівства. Мені здавалося, ніби прибулі звідти погано уявляють, що тут насправді відбувається. Нас цькують собаками, нам скручують руки колючим дротом, змушують їсти папір. Декого, хто втратив розум від катувань, відпускають. У них розпеченим залізом випікають на спині написи: «Смерть Королівству», «Слава Імперії!» І ті нещасні, втративши разом з розумом і пам’ять, тиняються по Імперії, випрохуючи їжу. А взимку ховаються в каналізаційні труби, бо під землею тепліше. Що їм таким робити в Королівстві? Як їм переплисти величезну Ріку?»
– Це не те! – вигукнув Юрко. – Я пам’ятаю, цього не було!
І раптом комп’ютер вимкнувся. Якби то був вечір, то вони опинилися б у темряві. Але надворі був ще день, хай сірий, але все ж день.
Того дня, тільки в іншому з трьох відомих нам світів, Герман попрощався з Марком і Спрячиком і вирушив туди, куди кликало його серце. Онисьо вивіз його на міську околицю. Герман ішов полями, луками, слідкуючи за сонцем, щоб не збитися з дороги. За день і ніч він дійшов до Ріки, через яку, казали, будуватимуть міст. Невідомо, чи це буде кінець Королівства чи Імперії. Таку ціну заплатила королева Олімпія, щоб урятувати книгонош. Життя навіть найскромнішої людини вартує незмірно дорожче.
Оленка з Юрком принишкли. Зі зникненням світла не стало чути трамваїв. Потім приїхала на таксі бабуся й розповіла, що електрики немає в цілому місті, і їй не вдалося зробити ксерокопію «Книгонош з Королівства». Вона почала готувати обід, а Юрко з Оленкою по черзі читали їй роман. Бабуся по дорозі встигла запастися свічками. То була якась нечувана аварія. Не їздили ні трамваї, ні тролейбуси, не працювали телевізори й комп’ютери, позачинялися банки й музеї... Справжній кінець світу.
Коли дід Пилипко вирішив продемонструвати Соні, як вони живуть у Серединному світі, тобто увімкнув телевізор, виявилося, що нема світла. Нема, то й нема. Білий день надворі. Дідові було не звикати, що електрика й вода періодично зникають. Мортіус вийшов у коридор і пересвідчився, що світла немає в цілому будинку. Взагалі, він рвався на вулицю, але Тигрисик привернув би занадто багато уваги кого не слід. Можна це зробити вночі, проте вночі йому могли пригадати старі гріхи. Мортіус приліг на канапу й миттю заснув. Соня все розпитувала й розпитувала діда, як воно тут, що було старому як бальзам на душу. Та коли він звернув розмову на політику, заснула в м’якому фотелі. Дідові муляло те, що він так неґречно повівся з небожатами Гортензії, і тому він не міг заснути. Йогурти вони розділили між собою, а тепер годилося піти вскубнути салати для Зосі. Тигрисик розлігся посеред хати й хропів, кумедно ворушачи вусами. Збираючись на вулицю дід міркував, чи витримає його голова ще один удар книжкою. Але він замислив провести невелике розслідування, і ніхто не міг цьому перешкодити.