Салату в городчику двірнички Наді дід посадив з її дозволу. Він вирвав кілька листочків, пустив черепаху на травичку, доручивши пильнувати дітям, яким довіряв, а сам присів на лавку. Його перев’язана голова викликала зацікавлення у сусідів, і вони почули все, що могли почути на цю тему. Кожен божився, що не знає, хто міг таке вчинити. Яйця, кульки зі сміттям, пакунки з болотом – це траплялося, але нащо кидати книжку, яка напевно коштує грубі гроші? Може, її кинули ті, що мають мерседес, з 25-ї квартири? Вирішили показати, які вони круті, й купили книжку. Врешті дідові набридла ця балаканина, і він почав з’ясовувати, чому немає світла. Холодильник же розморозиться. І згадав, що немає чим нагодувати гостей. Треба вертатися по гроші, лізти на восьмий поверх. Тут його чіпке око запримітило коцура Фелікса. Пилипко поманив його пальцем, але той навіть вухом не повів, відвернувши мармизу.
– Ви скажіть «киць-киць», – порадила пані Стефа. – А нащо вам той кіт?
– Хочу дещо сказати.
Пані Стефа здивовано на нього блимнула.
– Феліксе, йди-но сюди!
– Треба «киць-киць», – нагадала пані Стефа.
– Нічого, він і так розуміє!
– А нащо вам чужий кіт?
– По гаманець хочу послати.
Не гнівайтеся, Пилипе Івановичу, але вам треба піти до лікаря. Струс мозку – то не жарти. Моя цьоця, царство їй небесне, пішла через то зі світу. Спершу, як ви, чула всілякі голоси, а потім почала сварити баняки, що брудні. Я чула, що хіба дуже вчені пси можуть послухати й щось принести господарю. А коти хіба би їли і спали...
– То не такий кіт. Ви би знали, що він уміє!
Дід вчасно схаменувся, бо та прикра баба ще справді накличе на нього лікаря, і повезуть його на Кульпарків, до шпиталю для вар’ятів.
– Пані Стефо, ви що, не розумієте жартів?
Життя знову втратило барви. На самому початку, і в молодості воно ще мало барви. І то які! Земля дудніла під ногами львівського батяра, а далі барви вицвіли, і, якби не Королівство, так він би й доживав у сірому смутку. Старий згадав про Тигрисика, що зараз спав у його помешканні, і мимоволі посміхнувся. Треба купити малому вареної ковбаски.
Дід Пилипко зайшов у дім, потиснув кнопку ліфта. Не працює, холера!
– Беріть свій гаманець! – почувся голос за його спиною.
На підлозі сидів Фелікс, коло його ніг лежав гаманець.
– То ти послухав! – втішився дід. – А я думав...
– Ви думали, що я скажу «добре», аби почула ця товста тітка, яка вважає котів нікчемами? – відрізав кіт. – Не хотів нікого будити, але ви перекажіть, що я знаю, де книжка «Книгоноші з Королівства». А мені ще треба деякі справи залагодити.
І Фелікс шмигнув у чорний хід. Дід Пилипко пішов за ним.
...Коли старий повернувся з покупками, то з передпокою почув Сонін голос:
– Я вважаю, що нам треба піти до пані Терези. І то зараз.
– Як скажеш, сонечко! – сонним голосом відізвався Мортіус. – Сподіваюсь, пістолет у неї не заряджений.
– Дідусь побуде з Тигрисиком.
– Як скажеш, квіточко!
Дід Пилипко аж присвиснув. Ото жіночка! Такого орла скрутила. Але на серці в нього стало тепліше: добре, коли люди не сваряться, а поступаються одне одному.
– Я супчику зварила, – повідомила Соня. – З гречки. А що на вечерю приготувати?
Тут дідові аж заздрісно стало. Вже двадцять років він варив собі сам.
– Вареничків би... – пробурмотів він.
– Як скажете, – здвигнула плечима Соня. – З картоплею, сиром? Ви знаєте, я раніше нічого не вміла, але треба ж годувати хлопців, то помалу навчилася.
– А що, в Королівстві теж їдять вареники?
– Звісно!
Мортіус, плентаючись слідом за Сонею, не розумів, навіщо їм іти до тієї пані з перцевим балончиком, але загалом вигляд рідного міста був йому приємний. Шкода, що прийшли вони дуже швидко. Ліфт не працював, і коли пані Тереза відчинила їм двері, Соня випалила:
– Мені так важко на серці!
– А що сталося? – розгубилася господиня. Мортіус теж розгубився.
– Йдеться про довіру. До-ві-ру!
За спиною пані Терези виросло двоє підлітків, ті самі відьмині небожата.
– Ц-це... ваші? – відсахнулася Соня.
– Мої комп’ютерні генії, онуки Оленка та Юрко.
– Ох! – мовила Соня. – Я рада, ви навіть не уявляєте, яка я рада!
– А де Тигрисик? – спитала Оленка.
Випивши від хвилювання склянку води, Соня сіла на диван у вітальні й пояснила:
– Довіра – це те, що робить нас людьми. Якщо люди не довіряють одне одному, то життя стає страшенно неприємним. Коли ми розпрощалися на світанку, я про це не думала. Нам треба було одразу все розповісти, що ми з Королівства. Адже люди шукають собі подібних. Людина, яка любить книжки, не може бути ворогом книгонош. І нашим особистим – також.
– Ви маєте абсолютну рацію, дорогенька! – вигукнула пані Тереза.
А Мортіус підтвердив:
– Звісно. Я завжди так вважав. У Королівстві це безперечно так.
– Усюди так, – сказала Соня. – У всіх світах. Але це ще не все. Ми тут у вкрай важливій справі. Ми хочемо захистити книжку, яка називається «Книгоноші з Королівства». Знайти її і захистити, розумієте?
– «Справжні книжки не горять у вогні й не тонуть у воді, і якщо вітер повідриває їхні сторінки, ми обійдемо увесь світ, щоб зібрати їх докупи», – зблиснувши очима, процитувала Оленка.
– Це клятва книжкових гномів, – сказала Соня. – Вони дуже маленькі й живуть не в кожній книжці.
А в інтернеті вони живуть? – спитав Юрко.
Соня розгубилась:
– Ой, не знаю... До чого тут він? Коли нема електрики, нема й інтернету.
Хлопець похнюпився.
– Юрчику, – сказала пані Тереза, – розкажи, що ви знайшли навесні.
Тосик опинився, як то кажуть, у нірвані. Монітор погас, і за ним вимкнулись усі системи. Комп’ютер повільно вистигав. Втім, електрики не було тільки у Львові. Усюди, в Києві, Москві, Лондоні, Нью-Йорку вірус, створений геніальним Тосиком, робив свою чорну справу. Однак його можливості на цьому вичерпалися.
Хтось переписав роман на диск, хтось роздрукував для зручності. А це вже щось означало. Ніхто не буде копіювати щось нецікаве. Книжка, яка може бодай чогось навчити, ніколи не є безнадійною. Отже, Тосик міг спокійно перебувати у своїй нірвані, бо звільнив свого господаря фон Стронціуса від переслідувань Повелителя.
Старенький опир солодко спав, і йому снився сон. Опирі теж бачать сни. Фон Стронціусу снився замок, схожий на замок Дракули, неприступний і неймовірно гарний, де він відтепер мешкатиме й спостерігатиме місячної ночі за польотом кажанів і писатиме спогади, як його дід. Правда, дідові мемуари згоріли під час великої пожежі 1469 року, але тоді ще не було інтернету. Фон Стронціус зможе розповсюдити свої спогади через інтернет. Правди не сховаєш. А з особистим секретарем фон Стронціус знову стане гоноровим опирем.
Власне, то вже не був сон, а рішення. Буває, коли щось довго шукаєш і вже перестав, воно приходить до тебе саме. Фон Стронціус бачив, як вони їдуть у авто, керованому довгомудом Лукашем, пустельними нічними дорогами і що їм назустріч привітно шкіриться місяць Трансильванії. І посміхався щасливо у сні.
Настав вечір, стемніло, і пані Тереза запалила свічки. Львів’яни повиходили на вулиці милуватися чарами літньої ночі. Пахло пізнім жасмином, акацією, а подекуди матіолою. Соня з Мортіусом, передаючи одне одному аркуші, читали «Книгонош з Королівства», коли несподівано прийшли дід Пилипко з Тигрисиком і черепахою Зосею. Не дзвонили телефони, не лементувало караоке, мовчали телевізори. Пані Тереза варила чай і каву, а Юрка з Оленкою називала своїми «коханими книгоношами».
– Я не думав, що без світла може бути так класно! – сказав Юрко.
– Поки не було електрики, й книжки писали кращі, – зауважила Ганнуся, ревниво спостерігаючи, як Фелікс крутиться коло її Баськи. Черепаха лежала між лапами в Тигрисика, і той вилизував їй панцир. Тигр уже встиг розбити кришталеву вазу, але цього ніхто не помітив.
– Рай та й годі, – повторював дід Пилипко. – Але ніщо на світі не вічне.
– Уявляєш, ба, якби ще й мама з татом були тут? – замріяно мовила Оленка.
– Уявляю, – здригнулася пані Тереза й тоненько хіхікнула, а ввічлива як ніколи Соня зауважила:
– Я впевнена, що такі чудові діти могли вирости тільки в гарних батьків!
– Диви, – вигукнув Мортіус, – вони посміхаються так, як у Королівстві! Може, ви звідти родом?
– Знаєш, серденько, – сказала Соня, – коли вже на те пішло, вони цього варті. Королівство не має кордонів: його можна відшукати в кожному з нас.
А дід Пилипко озвався:
– Я думав, що це кінець світу, а воно нагадує його початок.
Невдовзі темрява за вікном зробилася така густа, що почала тиснути на стіни помешкання, де зібралися всі ці чудові люди і звірі. Полум’я свічок коливалось, і здавалося, що вони на якомусь острові.
– Але що могло статися з електрикою? – тривожилася Ганнуся. – Я не пригадую, щоб колись у цілому місті не було світла.
– Може, це ілюзія? – припустила Соня.
– Чому ілюзія?
– Бо це глибоко символічне явище. А може, світло вимкнули книжкові гноми, щоб зібрати нас усіх разом. Або це зробили, не хочу вас лякати, темні сили, щоб викрасти цих чудових дітей.
– О, Боже! – зойкнула пані Тереза.
Мортіус торкнувся її руки:
– Пані, не переживайте. Навіть, якщо це станеться, вони легко вийдуть із в’язниці, намалювавши двері на стіні.
– Правда, правда! – пожвавішав Тигрисик. – Ви потрапите до нашого замку, де на нас чекає Голова без тіла і привиди Ясько та Мацько.
– Я сам бачив цих хлопців, – підтвердив дід Пилипко. – Вони мені хотіли дати гроші, але я не взяв.
– Що за гроші?
– П’ятдесят гривень. Щоб я мовчав, не видав тебе з Сонею і Тигрисиком.
– Я з ними побалакаю! – розсердилась Соня.
Мортіус подивився на темні-претемні вікна й зітхнув:
– Власне, ми нічого не зробили.
Ганнуся обурено стиснула кулачки:
– Як це нічого? Захистили нас від вампіра. І навіть зазнали тілесних ушкоджень.