А тепер вони мали дерево, яке навесні знову почало рости, і влітку гілля утворило крону, пишну та зелену. В майбутньому тінь могла загрожувати гарбузам та цибулі. Про це вони воліли не думати, однак думали. Бо жили з того, що вродив клаптик землі. Утім, можна було б знайти якийсь заробіток, наприклад, лагодити годинники. Але вони були такі бідні, що не наважувались перебратись до міста, втративши той мізер, що вже мали.
Минали дні, дерево росло на очах і до кінця літа обіцяло вкрити тінню всю хатину. Однієї ночі воїн і годинникар прокинулись від світла надворі. Вони вибігли й побачили на дереві тисячі вогників. То були крихітні чоловічки з ліхтариками, і їх зліталось дедалі більше.
Воїн перший зрозумів, до чого йдеться. Він кинувся до дерева, обхопивши його руками. Крилаті істоти хотіли відібрати в них дерево.
– Допоможи! – крикнув він годинникареві, і тепер вони, впершись ногами в землю, щосили тримали дерево. Їхні серця вперше бились в одному ритмі, адже їм обом було потрібне дерево-сад. Більше, ніж спогади про минуле, більше, ніж мрії про майбутнє. І хоч в одного була скалічена рука, а інший був кволий від народження, вони втримали дерево. А перелітки, що опікуються деревами зі свого саду, відлетіли геть. Чи варто говорити, що наступного року дерево заквітло й принесло перші плоди з божественним смаком, який нагадував і вишню, і яблуко, і сливу, і персик. Це дерево стало матір’ю всіх садів у цьому краї з неродючою, здавалось би, землею, а воїн і годинникар здобули велику повагу серед садівників. Однак щось стримувало їх від розповідей про переліток.
Фотограф переліток
У одному великому місті жив собі репортер, який шукав сенсації, тобто тим, чим займаються всі порядні репортери. Ви, мабуть, подумали, що й розповідь буде про те, як він досягнув успіху, сфотографувавши переліток. Але ні, це історія поразки, а не успіху, хоча іноді поразка важливіша за саму перемогу.
Наш репортер спеціалізувався на катастрофах. Не тому, що вони його приваблювали, просто газета, де він працював, називалась «Потойбічні і посейбічні новини», і в ній була сторінка, що висвітлювала пожежі, потопи, аварії та інші неприємні речі. Насправді ж він любив квіти, дерева й гарних звіряток. Але на цьому грошей багато не заробиш. Точніше, не заробиш узагалі.
Той день починався спокійно. Репортер встав, умився, випив кави й сів у ліфт, спустився на перший поверх, вийшов на вулицю, де мав сісти в 24-й або 45-й автобус, проїхати шість зупинок, увійти в будинок, де розташувалась редакція, і там чекати, поки щось не трапиться. А коли трапиться, то мчати щодуху на місце пригоди. Так роблять репортери у всьому світі, нічим не відрізняючись один від одного, доки щось у них всередині не клацне й не скаже: «Зупинись!»
Репортер «Потойбічних і посейбічних новин» йшов до автобусної зупинки, як раптом помітив, що у скверику чогось бракує. Може, лавки, на якій він любив посидіти у вихідний день, повертаючись з крамниці. Ні, лавка стояла на місці. Бракувало каштана, старого великого каштана, під яким, власне, мала стояти лавка.
Зараз була рання весна, міським деревам стинали верхівки, нічого дивного, але щоб зрізали ціле дерево... Як прикро! Репортер нагнувся, підібрав біля пенька гілочку завдовжки з олівець і поклав до сумки з репортерським причандаллям. На згадку про дерево, якого вже ніколи не побачить.
Того дня трапилось виверження вулкану на Гаваях, що в тих краях доволі звичайна річ. На Гаваї репортер, звичайно, не поїхав, але написав статтю й прикрасив її світлиною з інтернету. Ото й уся робота.
Вдома репортер вийняв з сумки гілочку каштана й поставив у склянку з водою. Так робила його мати, коли знаходила десь зламану гілочку. Через якийсь час гілочка пускала коріння, і мати несла її і десь садила, поки він сидів перед телевізором чи грав у футбол, як кожен нормальний хлопець. Він не знав того, що гілочки вкрай рідко пускають коріння у склянці з водою, просто його мати – незвичайна жінка. Тепер вона мешкала на околиці в дідовому будиночку, майже на селі.
Сьогодні він згадав, як мати питала його:
– Ти бачиш?..
– Що?
Йому здавалось, що люди мусять бачити одне й те саме. Навіщо запитувати? – знизував він плечима.
Відколи каштанова гілка з’явилася в його маленькому помешканні на сьомому поверсі, репортер став дуже відповідальним. Він ставив склянку під скупі промені сонця, міняв воду, а на роботі був неуважний. Правда, цього ніхто не помічав, бо інші були так само неуважні, може, навіть ще більше, ніж він. У такому великому місті люди не помічають одне одного.
У глибині душі репортер не вірив, що йому вдасться виростити дерево з гілки. Бо він не знав, куди його посадити. Треба таке місце, щоб дерево нікому не заважало. А в місті це майже неможливо.
У його матері все так гарно росло, цвіло й родило, ніби вона знала якийсь секрет. Але тепер йому ніяково було розпитувати. І в її садку місця для великого каштана також немає.
Через три дні бруньки на гілочці почали збільшуватися. Усього три бруньки. Три листочки. Один вгорі, а два по боках. Він сфотографував їх, збільшивши зображення. Збільшені бруньки нагадували дитячі личка.
Якось уночі репортер прокинувся і побачив, як довкола гілочок літають крихітні напівпрозорі чоловічки. Оскільки він був дорослим чоловіком і працівником поважної газети «Потойбічні і посейбічні новини», то йому й на думку не спало увічнити це видовище на цифровику. Він спеціалізувався, як ми вже казали, на природних та неприродних стихіях. Всілякою чортівнею займався у них в газеті чоловік на ймення Мортіус.
Хай там як, але світлячків, як називав їх репортер, кожної ночі ставало дедалі більше. Вони літали вже по цілій кімнаті, найсміливіші сідали на бильця ліжка. Та коли одна істота збиралась приземлитися на груди репортерові, він їй цього не дозволив. Може, вони гарячі, ще обпечуть. І взагалі, його серце – це тільки його територія.
Вранці в редакції репортер підійшов до Мортіуса й сказав:
– Останнім часом у мене в домі літають якісь істоти.
Мортіусу можна було так сказати, бо той нічому вже не дивувався. Він кивнув.
– Я не божевільний, – запевнив його репортер. – Це такі маленькі напівпрозорі чоловічки з крильцями, як у метелика.
– Ага, – мовив Мортіус. – То, мабуть, перелітки. Ти що, вазонки тримаєш вдома?
Репортер аж здригнувся від несподіванки, уявивши, яких страждань зазнала б герань, опинившись в його парубоцькому кублі.
– Ні, а що?
– Бо переліток можна побачити лише біля рослин. Спробуй-но їх сфоткати, тоді скажу більше.
– А ти бачив їх колись?
– У нас на Погулянці колись їх було багато. Але я вже не застав. Або просто не бачу. Вони не кожному являються.
Репортер скривився, начебто невдоволено.
– І як мені з ними бути? Вони будять мене щоночі.
– Ти ще не знаєш довгомудів, слинявців і пліснявців. Тебе не щипали книжкові гноми, і не заганяли на дерево вовкулаки. Тож не нарікай, чоловіче. Я читав колись про двох дівчаток, які фотографували переліток. Ото галас зчинився! Правда, їм ніхто не повірив, окрім Артура Конан Дойля.
– Того, що писав про Шерлока Холмса?
– Угу. Сфоткай – заробиш грошей і станеш знаменитий.
– Ну... – якось невиразно протягнув репортер, знизавши плечима.
Того дня прорвало каналізацію в Старому місті. Жертв не було, але галас зчинився страшенний.
Розмова відбувалась у редакції, й перелітки не були в курсі того, що з їхньою допомогою хтось зароблятиме гроші. Зрештою, це не біда, гроші тобто, але перелітки почуваються значно комфортніше, коли їх не фотографують. Можливо, їх дратує фотоспалах, можливо, щось інше. Однак репортери не мають часу замислюватися над такими речами.
Серед ночі, коли перелітки почали літати по квартирі, фотограф витягнув з-під подушки камеру і взявся до роботи. Він розумів, що ці істоти зроблені з іншого тіста, ніж люди. Себто це тонка матерія і зображення розпливатиметься. Але фотоапарат був дуже професійний, і справа не в тому, чи впорається він зі своєю роботою, а чи будуть його світлини потрібної якості.
Перелітки не виявляли ні обурення, ні страху, й поводились так, наче господаря не було вдома, або так, ніби вони тут були господарями. І коли репортер подивився на результат роботи, то світлини виявились цілком реалістичні. Склянка з гілочкою, стіл, ліжко, і безлад парубоцької квартири. Жодного натяку на якісь тіні, обриси, туман чи ще щось таке містичне.
Репортер відчув глибоке розчарування, а далі тривогу за свій душевний стан, що спричинив галюцинації. А нікому ще не вдавалось сфотографувати галюцинації. Він вірив фотоапарату більше, ніж собі. І в цьому була його проблема. Власне, це проблема більшості людей, які живуть в Серединному світі.
(– Ти бачиш?
– Що?)
Але репортер гадав, що його проблема полягає в гілочці зрубаного каштана, під яким він любив сидіти, милуючись гронами квітів чи жовтим листям. А гроші для нього не були такі важливі, як для Мортіуса, що працював на двох роботах, аби прогодувати тигра Іллю, чи Тигрисика, як він його називав. Репортер довго крутив гілочку в руках й побачив, що та перестала розпускатись, завмерла. Кусень хмизу. Він викинув її у вікно, вилив воду зі склянки. І тепер міг жити далі, як жив досі. Тепер для нього було важливо лише те, що він скаже Мортіусу.
Скаже... що то був жарт. Хоча він не думав, що після всього Мортіус йому повірить. І ця думка навіть втішила репортера.
...У передмісті, в старенькому будиночку, довкола якого поскрипували вузлуваті дерева, немолода, але дуже симпатична жінка розмовляла з вазонком, де серед темнозеленого листя розпускалось гроно білих квіток.
– Води не забагато, як ви гадаєте? Не дме?
Вона прикладала вухо до блискучого листя, слухала. Була незрячою вже багато років. І не могла бачити переліток, що літали довкола.
Непокірна квітка
Пані Ка наполягла, щоб будинок побудували такий, як вона хоче, відмовилась від саду, щоб дерева не заважали їй спостерігати за тим, як живуть сусіди, а замість квітника наказала посіяти траву, що її перелітки називають травою-вбивцею, і яку треба регулярно підстригати, що взагалі протиприродно. Щоб око тішили барви, посеред газону стояла купка сірих каменюк, що мали означати альпійську гірку, збоку, спершись на заступ, гіпсовий гном захоплено спостерігав усю цю красу. Були ще велетенська жаба і лелека на одній нозі, який взимку виглядав особливо сумно. Кожен зразу скаже, зазираючи через міцний паркан, що тут мешкають заможні люди.