У тому, що в самому будинку все облаштовано за смаком пані Ка, можете не сумніватись. Потрапити туди навряд чи вона дозволить. Як застереження біля парадного входу всівся чавунний бульдог.
Що ж, кожен має право жити, як йому подобається. Чоловікові пані Ка не подобався ні газон, який він мусив підстригати і поливати, ні подвір’я, де не можна було сховатись від спеки й випити після праведних трудів пляшечку пива, ні те, що його дружина вважала бридке гарним, а гарне бридким. Коли вони одружувались, він був вищий за неї на 30 см, але щороку зріст пана Ка зменшувався на один сантиметр. А може, то пані Ка підростала, зрештою, яка різниця...
Пан Ка згріб підстрижену траву в пакет, відніс на смітник, а потім раптово зник. Таємницю його зникнення пані Ка розкрила за півгодини. Ця достойна жінка увійшла до пивбару, де пан Ка пив свою першу – і єдину – гальбу пива.
– Дивись, що я знайшла! – в руці пані Ка тримала скромну білу квітку, що вже прив’яла.
– Квітка? – спитав збентежено пан Ка.
– Бур’ян!
Пані Ка належала до тих людей, які, коли їм кажуть «скошено», відповідають «ні, стрижено!!!». Але, звісно, пан Ка не збирався топити власну дружину в басейні, який та збиралась вирити на задньому дворі.
– Ти не скосив цей бур’ян, а пішов пити пиво!
Навіть бармен відчув себе трохи винним, хоча не мав дружини.
Пані Ка шпурнула квітку на стіл і вийшла з гордо піднятою головою.
– Присяйбі, – пробурмотів пан Ка їй услід, – я не бачив на газоні жодної квітки. Її просто не могло бути!
«А може, ти пожалів її, тому й не скосив?» – озвався у ньому чужий голос, сумний і зовсім не злий.
Пан Ка принишк. Чекав ще якийсь час, а раптом знову щось йому скажуть. Потім взяв квітку в руки. Вона була вже прив’яла і їй вартувало багато зусиль розправити пелюстки й випростати стебло. У панові Ка виникло почуття симпатії до рослинки, яка стільки натерпілась від його дружини. Бо й сам він терпів від пані Ка.
– Чи не могли б ви поставити квітку у воду? – звернувся він червоніючи до бармена.
– Нема проблем!
Виходячи, пан Ка озирнувся на свою квітку. Вона гарно влаштувалась на стійці бармена там, де падав промінь світла з вікна.
Наступного дня на газоні з’явились дві білі квітки, наче попередня квітка повернулася з бару та ще й прихопила приятельку. А пан Ка підріс на сантиметр, ще не знаючи про це. Подумав, що від прання збіглися шкарпетки. Пан Ка помітив квіти першим, не став виривати, викопав й посадив на альпійській гірці, де вони менше впадали б у око. Хоча у око пані Ка вони впадуть рано чи пізно. Але цього разу пан Ка чомусь не підріс. Певно, квіткам не сподобалось нове місце дислокації.
Коли пан Ка помітив, що виріс, то зробив позначку олівцем на одвірку вітальні. Призначення цієї великої кімнати було в тому, щоб стояти на порозі й милуватись її красою. Особливо гарною була сніжно-біла канапа, на якій ще не сиділа (не лежала) жодна жива істота.
Пан Ка не міг всидіти вдома. Він наче знову став маленьким хлопчиком, який мріє податися в мандри. Але причина в пана Ка була дещо інша, ніж та, яка буває в десятирічних хлопчиків. Він не хотів чути оглушливих криків дружини, коли та виявить пересаджені квітки. Не тому, що боявся. Він хотів лише трохи тиші, хоча б такої, що буває перед бурею.
Панові Ка вдалося вислизнути з дому під приводом купівлі крему для гоління. Він вичавив тюбик до решти просто в мийницю й змив сильним струменем води. У вухах йому щось зашуміло й залоскотало в п’ятах, як це буває, коли починаєш рости на очах. Панові Ка дуже подобалось, що він росте. Так подобалось, що він по кілька разів на день бігав міряти свій зріст.
– На тебе не настарчишся! – буркнула дружина. Ох і вредна була ця пані Ка! Вона вважала, що такою її зробило життя, а тут у сусідів біля брами з’явились два прегарні позолочені леви, завбільшки зі спаніеля. Але розміри не так важливі, важливий блиск, а пані Ка любила блиск у всьому. Мабуть, у попередньому житті вона була сорокою. І погляд у неї був пташиний дуже чіпкий. Вона помітила на газоні чотири білі квітки. Бур’ян!!!
Вони з’явилися тоді, коли Ка пішов до крамниці. Отже, провини його в тому не було. Він напевно скинув би капелюха перед відважними квітками, однак, коли пан Ка повернувся, їх уже не було. Квітки вирвали й викинули у ящик для сміття.
Про квіткову геометричну прогресію розповідати довго. Замість однієї зірваної квітки з’являлось дві, замість двох – чотири і так далі.
«Що таке квіти супроти мого душевного спокою?» – зітхав пан Ка, беручись за ручку газонокосарки. Після екзекуції він пішов до пивбару. Біла квітка й досі стояла у склянці з водою й аж пашіла здоров’ям.
– Я всіх питав, шукав у інтернеті й досі не знаю, що то за квітка, – пожалівся бармен.
Пан Ка знизував плечима й мимрив:
– Моя дружина каже, що то бур’ян, але для неї все бур’ян, крім убий-трави.
«Гей, — подумав він, що це я кажу? Яка ще там убий- трава?»
Мусив визнати, що назва трави, яку він підстригав частіше, ніж власну чуприну, була дуже влучна.
Того дня він дозволив собі випити дві гальби пива, другу за рахунок закладу як спонсор дивовижної квітки.
Пан Ка ріс далі. Добре, що штани були з запасом, тому він ще не виглядав цибатим опудалом. Але запас уже закінчувався, і на оновлення гардеробу потрібні були додаткові видатки. А коли йшлося про додаткові видатки на конче потрібні речі, а не на нові фіранки, килим чи чергову гіпсову почвару, пані Ка виявляла великий спротив. Наразі вона мала інший клопіт. Якимось чином квіти з’являлись у вазі зі штучними трояндами, в холодильнику, за дзеркалом у ванній, а коли вона знайшла цілий оберемок бур’яну на білому дивані у вітальні, її мало не вхопив грець.
– Далися тобі ці квіти, – заспокоював дружину пан Ка.
– Бур’ян! – огризалась пані Ка.
Із детективних фільмів пан Ка знав, що таємницю появи білих квіток можна розгадати за допомогою камер стеження, але, звісно, такої розкоші вони не могли собі дозволити. Як же квіти потрапляють у дім, куди туди не наважуються залетіти навіть мухи? Він хотів знати це не задля свого душевного спокою, ні, хоч потребував його більше ніж будь-коли, а задля істини.
Пан Ка ріс і відчував те, що відчуває дитина, коли росте: страх і допитливість. І ось одного вечора він заховався за рогом будинку і почав чекати телепортації квіток. Надворі було тепло, тихо і темно, і пан Ка встиг задрімати. З цього приємного стану його вивело посіпування великого пальця на правій руці. Він розплющив очі й побачив крихітного чоловічка в білій сорочці й зеленій шапочці, який кликав його за собою, приязно посміхаючись і підстрибуючи.
«Час прокидатися», – подумав пан Ка і прокинувся... на газоні. На каменях альпійської гірки стояли малесенькі музиканти і грали джаз. Такі самі інструменти, тільки дуже маленькі. Пан Ка колись грав на саксофоні, доки не одружився. Ноги пана Ка, забувши про радикуліт і пенсійний вік, почали виробляти казна-що.
Коли пані Ка встала вранці, то побачила як її чоловік у вінку з білих квітів вигоцує на газоні, витоптаному вщент, і вигляд у нього, хоча й замучений, але цілком щасливий, вона, здається, вперше за багато років заплакала. А потім вхопила Ка за рукав, повела до хати, й тільки в передпокої ноги його вгамувались. А пані Ка помітила, як виріс її чоловік, майже такий самий високий, як у молодості, а рукави светра сягають лише до ліктів. Того, що на гномові теж вінок, лелека лежить на траві, а жаба взагалі зникла, вона не зауважила.
Пані Ка хотіла вкласти чоловіка в ліжко, але той випручався, пішов до вітальні і впав на білий диван, навіть не скинувши черевиків. Вона хотіла закричати, але не змогла. Натомість прошепотіла таке незвичне для неї слово:
– Нехай.
Нехай, то й нехай. Пан Ка проспав до обіду, тоді взяв заступ і перекопав увесь газон. І висіяв на ньому все насіння, що вночі в кишені насипали йому перелітки. Коли насіння посходило, невдовзі на подвір’ї усіма барвами заяскрів чудовий квітник. Тільки білих квіток там не було. Вони зникли разом з чоловічками-музиками.
Пан Ка купив саксофон і грав для квітів, щоб ті краще цвіли, бо звідкись знав, що квітам потрібна музика. І, звісно, грав для пані Ка, бо куди та могла дітись.
Іноді він відчував якусь незрозумілу тугу за білими квітами й заходив у бар. Квітка пустила коріння, і бармен пересадив її в горщик з землею, де вона почувалася ще впевненіше.
– Хто б міг подумати, – розчулено бурмотів бармен, – таке мале, а таке живуче!
«Хто б міг подумати, – думав Ка, що я виросту і гратиму на саксофоні!»
Дорога до Королівства (зі щоденника Нелі)
Моє рішення – остаточне. Я йду в Королівство. У мене є книга з картою. Книжка не лише для дорослих, гадаю, і для дітей також. Це означає, що діти теж туди можуть потрапити, без супроводу дорослих. Цікаво, хто б мене супроводив... Батьків у мене нема, а вихователі притулку – їм до Королівства зась. Їх там ніхто не прийме. Я не певна, що і мене приймуть, хоч я люблю книжки і котів. Але, можливо, цього замало. Я ще вмію мити посуд, прибирати й полоти грядки.
Я не можу більше жити в Серединному світі, в притулку для розумово відсталих дітей, як вони нас називають, а тому вважають, що книжки нам не потрібні. У нас їх майже немає. Цю книжку про Королівство я знайшла в закинутій котельні, за купою вугілля.
Написала собі на долоні три літери К: коти, книжки, Королівство. На уроці дивлюся на літери і згадую, як Люцина в Граничному світі малювала для бабусі літери на стіні під килимком. Бо вони такі красиві.
Я вже не певна, де зараз перебуваю: в Серединному світі чи Імперії. Бо мені доводиться ховати книжку, щоб її не відібрали. Так, як у Імперії.
У книжці з’явились книжкові гноми. Вони спершу вишикувались на першій сторінці й привітно махали мені руками. Я така рада! Вони провели мене до того місця, де написано: Повінь починається тоді, коли впаде зайва краплина дощу. Що ж буду чекати тієї зайвої краплини.