Вона впала. Зайва краплина. Вночі мене побили у спальні за те, що я не віддала своєї порції десерту Мавпі. Три печеньки. Я сказала, що з’їм сама, бо мені треба рости, і з’їла печиво на очах у всієї їдальні.
Я хотіла, щоб ця зайва краплина впала пошвидше. Дорослі не збираються мене захищати. І я перечитала всі книжки в нашій бібліотеці.
Виховательки, я називаю їх крутиголовками, зляться, що я читаю книжки замість того, щоб дивитися телевізор. Вони бояться, що мене переведуть в притулок для нормальних дітей. А тоді приїде перевірка і виявиться, що тут багато таких нормальних, і їх виженуть з роботи.
Сьогодні, коли всі заснуть, я вийду начебто до туалету. У мене є з собою трохи хліба, я збирала його три дні. Грошей немає. Нам ніколи не дають грошей. А воду я знайду в струмку, тут поряд великий ліс.
Ці рядки я пишу в лісі. Я йшла до ранку. Сподіваюсь, у правильному напрямку. Зрештою, тут кожен напрямок правильний, бо веде від притулку. Книжку я взяла з собою. Я її вкрала. За це мене можуть посадити у в’язницю. Я спитала гномів про це, і вони вказали мені на слова: Закони сліпі. Щоб залишатися людиною, треба їх час від часу порушувати.
Я ще поцупила сірники на кухні, щоб розпалювати багаття і грітись, коли стане холодно або темно.
Мені треба йти вночі, коли вийду з лісу, щоб не спіймали крутиголовці. Дивно, але у лісі мені навіть вночі не було страшно. Може, тому, що зі мною книжкові гноми. Страшно, коли тобі на голову накидають ковдру і гамселять кулаками по голові й спині. А ти не знаєш навіть хто. Мені досі болить, і навіть синці ще не пожовтіли.
У лісі нема нічого їстівного, а сирі гриби їсти не можна, та я й боюся з’їсти отруйний. Тоді точно не побачу Королівство. Ну, нічого, я знайшла ожину, а потім довго шукала воду, аж доки не вступила в неї у ярку. Джерело засипало листям. Я вибрала листя, але джерельце було таке кволе, і його знову могло засипати листям. Ніхто з нього не нап’ється: ні лис, ні сарна, ні пташка. Хоча, крім сойок, я не бачила тут птахів. Повідлітали в теплі краї.
Я вибрала болото, камінцями укріпила краї ямки і зробила дашок з гілок та кори. Вийшло дуже гарно. І вода така смачна, хоча й крижана. Її ставало все більше й стало видно струмочок, що намагається пробитись крізь злежане торішнє листя. Я вирішила йому допомогти.
Ага, ще одне. У лісі здається, що за тобою хтось спостерігає. Тут є кому спостерігати: дерева, птахи, звірі, може, навіть мавки. Коли це розумієш, то перестаєш боятися. Головне – не зробити нічого такого, щоб воно не сподобалося тим, хто спостерігає за тобою.
Уночі було холодно. Я прокладала шлях струмку й вийшла на узлісся. Переді мною була стерня. Я притулилась до старого дерева, вгорнулася в куртку. Уночі за мною спостерігали дерево і зорі. Може, ще хтось, не знаю.
Щойно зійшло сонце, я пішла йому назустріч. На схід. Якщо йти на схід, то потрапиш до Королівства. Там немає прикордонників, що перевіряють документи. У мене немає жодних документів. Я зрозумію, що це Королівство, щойно перейду межу. Якщо мені дозволять її перейти, звісно.
Я боялась питати книжкових гномів, бо розуміла, що мушу бути самостійнішою. У Королівстві живуть не лише чужим розумом. Там треба думати. Вчителі не любили, коли я про щось запитувала, ну, про те, чого не було в підручнику. Цікаво, які вчителі в Королівстві?
Чим далі відходжу від притулку, тим більше запитань.
Пополудні
За стернею була просто трава, вигоріла під сонцем, цупка, як дріт. І в траві я знайшла ледь помітну стежку. Навряд чи крутиголовці ходять такими майже невидимими стежками. Ця стежка більше пасує книгоношам.
Стежка привела мене до яру. Я назвала його Багатим яром. Там була калина, шипшина, терен і грушки-дички. Самі вітаміни. Нам в притулку давали вітаміни: зверху солодкі, а коли розкусиш – гіркі. А тут кисле й гірке відразу. І терпке. Зате корисно.
В яру я почула гул машин. Десь поблизу була дорога. Це не моя дорога.
Ніч перебула в скирті соломи. Вирила собі печеру й заклала вхід тією ж соломою. Вперше за кілька днів мені було тепло й затишно. Неподалік стояла зруйнована хатина. Від неї залишилась лише одна стіна. Уже й не відбудуєш. І вишневий садок. Тільки вишень не було. Трохи віддалік росла яблунька, вгиналась під вагою жовтих яблук. Здавалось, вона зараз впаде на коліна. Я обірвала всі яблука, щоб їй стало легше й поскладала на траві. І взяла з собою чимало. Тепер я не помру з голоду. Яблука дуже солодкі.
Тепер я йтиму вночі. Вдень спати тепліше. От тільки небо захмарилось.
Падав дощ, але я все одно йшла. Книжку сховала під куртку, щоб вона не змокла і гномики не застудились. Але дощ не такий сильний, як влітку, сподіваюсь, на ранок він перестане. Я знайду печеру і розпалю в ній багаття, як неандерталець.
Хочеться їсти. Хліба вже давно нема, яблука закінчились. Знайшла яблучка-дички, на вигляд такі гарні, але кислющі страх! Тільки б встигнути до зими прийти в Королівство.
Спершу я подумала, що то сніг, коли на світанку прокинулась. Перед очима мигтіли світлі плями, в роті пересохло й боліло горло. Але коли я протерла очі, то побачила напівпрозорих чоловічків з крильцями, які кружляли довкола мене. У книжці про Королівство вони непрозорі. Не знаю, що й сказати. Перелітки чи, може, янголи. Ні, мабуть, таки перелітки, бо янголи великі, а ці чоловічки завбільшки з метелика.
Вони літали довкола й мені ставало тепліше. Коли довкола тебе стільки сонячного світла, то мусить потеплішати. Перелітки не розмовляли зі мною так, як з принцом Серпнем і королем котів Сиволапом. Вони мовчали і вигляд у них був дуже стурбований. Я зрозуміла, що мені треба негайно звідси йти, якщо я хочу потрапити до Королівства.
Перелітки полетіли на схід. Власне, вони летіли, а я йшла в золотистому сяйві. Вони мене супроводжували.
Дат я вже не пам’ятаю, тому й не пишу.
Я бачила, як перелітки садять дерева! Бо дерева садять не лише навесні, але й восени. Насіння світиться, зразу видно, що то чарівне насіння. Я дивилась, як вони копають землю маленькими заступами, як загортають землю. Коли перелітки на землі, вони стають непрозорими й крильця у них зникають.
Місця тут досить сумні: степ, помережаний ярами, трава вже побита інеєм. Я б теж посадила тут дерево, але досить того, що перелітки допустили мене спостерігати за своєю роботою. Я розумію, що то велика честь для мене.
Як я хочу побачити Королівський ліс!
Переліток більше немає, але я знаю, куди мені йти. Гномики повилазили на книжку й нетерпляче підстрибують, показуючи якусь темну пляму на обрії. А вночі шаруділи й шепотіли, заважаючи мені спати.
Не знаю, що трапилось, але їсти мені не хочеться і я дуже бадьоро почуваюся. Перелітки залишили після себе багато сонячного світла. Я знайшла річечку й випрала свою брудну одежу й сама викупалась. Треба прийти до Королівства чистою й охайною, аякже?
Побачила тигра, який гасав по полі, ловлячи мишей. Але ж він величезний, той Тигрисик! Я сховалась за кущиком ялівцю, бо якось стало не по собі. Я дивилась на замок, що виріс із темної плями на обрії, й плакала. Від радості. Я читала про це в книжках, тобто про те, що можна плакати не лише від образи й болю, а й від радості, що все важке й непотрібне уже позаду.
Королівство взимку
Навіть у Королівстві бувають зими – час, який кожен намагається провести в теплі. Сам вигляд землі, що спить, вкрившись сніговою ковдрою, мимоволі викликає позіх. Садівники тільки й мають до роботи, що пильнувати, аби дерева були добре вкриті, й струшувати гілки, обважнілі від снігу. Онисьо, який трохи відійшов від політики, позаяк загроза для Королівства минула, доглядав садок, посаджений ще його батьком. Однак досі ніколи сад не був його основним заняттям і захопленням. Онисьо пояснював своє навернення до садівництва старістю і втомою. Але радше за все це було здійсненням його давнього бажання попрацювати коло землі. Восени він посадив кілька дерев: дві вишні, яблуню й абрикосу й тепер переживав, чи вони приймуться.
Того дня він струшував сніг, якого нападало незвично багато. На одному дереві висіла годівниця для птахів, яку він наповнював двічі на день: зранку й після обіду.
Песик Серденько сидів на порозі й спостерігав, як Онисьо просуває важкими черевиками стежку. Сам він не наважувався брьохатися в снігу, що вкрив би його з головою. Отож, Серденько перший помітив чорно-білого кота Фелікса, що перестрибнув хвіртку, і здивувався: що ж таке привело Його високість до їхньої скромної господи. А Фелікс уже долав великими стрибками засипану снігом стежку. Онисьо ще не встиг прочистити стежку, та й не сподівався, правду казати, гостей.
Кіт привітався з Серденьком, торкнувшись носом чорного собачого носа, і сів поруч, спостерігаючи, як Онисьо порядкує в садку. Сніг був легкий і в повітрі літала снігова курява. А Фелікс нетерпляче переступав з лапки на лапку, чекаючи поки Онисьо його помітить. Чекав і Серденько, якому хотілось до теплої хати. На високій черешні в кутку саду чекали пташки, коли годівниця знову наповниться, щоб попоїсти й повернутись під теплу стріху, ближче до комина. Онисьо наче й не помічав, що на нього чекає стільки люду. Звісно, коти чудові гіпнотизери, але Фелікс не хотів зараз користуватись чарами своїх зелених очей. Тим більше, що старий порався коло дерев, які останнім часом викликали в кота пильний інтерес. Але про це згодом.