Онисьо повернувся з саду з розчервонілими від морозу щоками й радо привітав (хіба могло бути по-іншому!) Фелікса, що мешкав тепер у покоях королеви Олімпії.
– О Ваша високосте!
Кіт невдоволено звузив очі. «Принцами народжуються, а королями стають», любить казати його батько, король Сиволап. Особливо нема чим пишатися. Корона у котів не переходить у спадок.
Онисьо цього не знав. Він поштиво відійшов убік, і кіт з псом шмигнули в тепле нутро хати, а господар ще мусив обмести віником черевики від снігу. Потім він ще знімав шапку, шалик, скидав куртку й визувався з черевиків.
Тим часом Фелікс із Серденьком сиділи коло печі, грілись.
– Ну, що нового, котусю? – спитав Онисьо, розтираючи замерзлі руки. – Як там королева, як Люцина?
– Хіба ви забули, що Люцина зараз в школі?
Онисьо кивнув.
– Так-так, Канікули почнуться наступного тижня.
Він здогадувався, що Фелікс прийшов неспроста, бо взимку коти не вельми охочі мандрувати по снігу. Але не поспішав розпитувати. Поставив на плиту молоко, і котячі й собачі очі засвітилися радісним блиском.
«Зима, – подумав Онисьо, – існує ще й для того, щоб ми усі тулилися одне до одного.»
– Куди діваються перелітки взимку? – раптом спитав Фелікс. – Я по це до вас прийшов.
Онисьо здригнувся. Він зовсім не був готовий до цього питання. Навіть більше, ніколи не замислювався над таким.
– А чому ти про це питаєш? – підозріло він глянув на кота. Може, той затіяв чергову авантюру? Вже одного разу його знімали з телевежі, хотів покуштувати хмарку.
– Та от сьогодні прокинувся з цим питанням.
– Ти міг би спитати королеву, чи піти до королівського бібліотекаря.
– Я хотів спитати вас. Ви ж ближче до переліток.
– Як це?
– Ну, садівництвом зайнялися. Певно, не раз бачили переліток.
– Жоднісінького разу не бачив! – вигукнув Онисьо. – Перелітки не вельми охоче нам, людям, показуються. Спитай свого батька. Це ж йому пощастило розмовляти з королем переліток.
– Батько зараз у Серединному світі. Там треба рятувати котів від морозу. Я просився з ним, але він велів мені бути при королеві. Принц зараз зимову сесію складає. Оце вирвався на часину.
– А я думав, що ти скучив за мною і Серденьком.
– Що? – здивувався Фелікс.
– Нічого, пусте.
Онисьо вчасно згадав, що коти – особливі істоти, а тому звинувачувати їх в егоїзмі не треба.
– Слухай, Феліксе, – мовив він, розливши молоко на трьох і дістаючи печиво з шафки. – А ти дивився в Енциклопедію Королівства?
У кота спалахнули недобрим очі:
– Мене туди не пустили. Мене! Якщо вже мені не довіряти, а мені довіряє сама королева, то кому тоді? Бо я, бачте, кіт!
– Заспокойся, дорогенький, – погладив його по голівці Онисьо. – Причина недовіри книжкових гномів до котів має таке глибоке коріння, що ніхто не пам’ятає, в чому річ. Гноми дуже затяті, а перелітки – їхня родина, от вони й тримають в таємниці, де ті зимують. Я сам про це ніколи не думав, але тепер, либонь, не засну з такої оказії.
Онисьо подумав, що он вони сидять в теплій хатині, п’ють молоко, а надворі мороз, і цілком може трапитися так, що деякі дерева не прокинуться навесні.
– Може, заночуєш у мене, – запропонував він котові. – Я зателефоную королеві, щоб не хвилювалась.
Кіт прислухався до хурделиці, що починалась надворі. Спокуса була велика. Але перед очима постав грізний вид батька, короля котів Сиволапа, і він чемно відмовився.
– Важка в тебе служба, – зітхнув Онисьо. – І ще принц на додачу. Я от ціле життя був прибиральником у школі, державою керувати, звісно, складніше, ніж віником чи шваброю.
Старий трохи лукавив. Його обов’язки не обмежувалися підмітанням та миттям підлог. Він допомагав учням робити уроки, піклувався про тих, хто захворів, давав поради вчителям, як краще підійти до того чи іншого учня, підтримував кожного, хто потребував підтримки. В Онися був син, що працював телеграфістом у провінції. Він часто надсилав батьку віршовані телеграми.
І от тепер поштар приніс одну з таких телеграм. Міг би й не квапитись, але було приємно посидіти коло теплої печі, випити чаю та ягідної наливки й погомоніти з давнім приятелем. Поки Онисьо впускав поштаря, Фелікс непомітно вислизнув надвір. Він здогадувався, що Онисьо захоче віднести його до палацу, сховавши за пазуху, а це не достойно лицаря.
Онисьо розпечатав телеграму. Там був вірш від сина Антося, дуже короткий, бо довгі вірші надсилати телеграфом незручно. На бланку були наклеєно стрічки зі словами:
Зламана гілка тире чи ж винен у тому вітер знак питання.
– Ну що пише Антось?
– Там теж сніг, – відказав Онисьо. – Дуже багато снігу. Більше, ніж можуть витримати гілки дерев. Слухай, ти часом не знаєш, де зимують перелітки?
– Звісно, знаю. Відлітають у вирій.
– Звідки ти знаєш?
– А казка про Дюймовочку?
Шкода, що Фелікс цього не чув. Може, його влаштувало б таке пояснення і він не заблукав би у хуртовину. Майже стемніло і пахло снігом. Були й інші запахи, але запах снігу ставав дедалі сильніший. Через хурделицю краєвид геть змінився. Снігом замітало сліди. Коли кіт вперся носом у безкінечний паркан, він зрозумів, що заблукав. Фелікс вирішив піти вздовж паркана, бо там було затишніше, а він встиг змерзнути до кінчиків пазурів. Отак він ішов не знати скільки, доки не знайшов дірку в паркані. Він сподівався на це, бо чим довший паркан, тим більше у ньому дірок. Дірка була на його зріст, і вітер не встиг заткати її снігом.
За діркою був величезний сад з таким глибоким снігом, що кіт змушений був стрибати, наче олень, і пірнати, наче риба. Коли перед ним постала велетенська груша з дуплом, він шмигнув туди. І відчув, що дупло не має дна, коли вже падав униз. Для нього не було проблеми вибратись звідси, тільки б не забитись при падінні. Але й тут Феліксу пощастило: він гепнувся на купу торішнього листя, й на голову йому посипались згори струхлявілі шматки дерева. Потім перед очима щось замигтіло й почулось хихикання. Щось черкнуло його по носі наче крило, щось дзьобнуло його в тім’я, наче дзьоб. Це було зрозуміло, а от сміх – ні.
Фелікс завмер, досліджуючи всіма органами чуття, до кого ж він втрапив. Щось вкололо його в бік наче... Хтозна, що його вкололо.
– Вставай, раз уже прийшов сюди! – сказав невдоволений голос. – Чи ти збираєшся лежати тут до весни?
Фелікс зашипів. Його шипіння могло перейти в завивання, неприємне для будь-яких вух, крім котячих.
– Дивіться, воно ще й шипить! – ляснув просто над вухом дзвінкий голос. – Треба гнати його звідціля!
«Я й сам піду», – хотів сказати Фелікс і спробував змахнути хвостом, але той геть обмерз і не слухався.
– Цілком природня поведінка для кота, що потрапив у халепу. Я навіть знаю цього пана. Він прийшов з Серединного світу разом з королевою Олімпією.
– Це вона прийшла слідом за мною! – обурено пискнув Фелікс.
– Гаразд, котусю, а тепер іди на оте жовте світло. Тут лишень передпокій.
Передпокої не пахнуть глиною й сухим листям, і Фелікс залишався і далі напруженим. Він поліз у доволі вузький отвір, на нього сипалась глина, а до вух чіплялось павутиння. Нарешті він опинився у печері, зі стелі якої звисало коріння, а на ньому висіли вниз головою лилики. На довершення всього над Феліксом прошурхотіла сова, й таким чином він довідався, чиї крила його черкали, а дзьоб дзьобав.
Посеред печери палало вогнище, хоча й без дров. Але досить того, що воно гріло, а в казанку щось булькало й пахло травами й грибами. З печери відгалужувались коридори, а попід стінами були акуратно складені грабельки, лопати, садові ножиці та відерця, дуже маленькі. Фелікс перевів погляд на десяток маленьких чоловічків, які сиділи за столом і грали в доміно. Це не могли бути гноми, бо гноми грають у азартніші ігри. Наприклад, карти.
– Моє шанування! – весело гукнув один з них із білим волоссям, у розстебнутій коричневій курточці. – Будь як вдома, Феліксе, син Сиволапа. Обігрійся коло нашого вогню. От же й завірюха надворі!
– Дякую, – мовив Фелікс і підійшов ближче до вогню. Ним почало трусити.
Чоловічок клацнув пальцями й довкола Фелікса утворилось вогняне кільце. Кіт перелякано припав до землі.
– Не бійся, це полум’я гріє, а не пече. Під кожним деревом горить взимку вогнище, щоб коріння не змерзло, а ми пильнуємо за ним, як бачиш.
Фелікс подивився на лиликів і сову.
– А це наші співмешканці. Не можна дозволити, щоб вони мерзли. Дупласті дерева не одному стають у пригоді. Хлопці, я ж казав, що він нікуди не дінеться...
– Даремно ти це зробив, Грушевий лицарю. Цей кіт розпатякає про все при дворі.
– Чому ви думаєте, що я розпатякаю? образився кіт. – Якщо треба промовчати, що ж, промовчу.
– Йди, В’їдлику, помішай юшку, – мовив Грушевий лицар. – Невелика то таємниця. В Енциклопедії Королівства про нас написано. Правда, книжкові гноми рідко кого пускають до цих сторінок. Однак кожен садівник знає, що гріє дерево взимку.
– А Онисьо не знає! – зауважив кіт.
– Онисьо не знає. У нього голова забита політикою та алгеброю. Може, колись він навчиться нашого ремесла.
– Як рак свисне! – пирхнув рудий здоровань. Книжки висушують душу, от що я вам скажу...
– Дивлячись які книжки, – приструнив його Грушевий лицар. – Деякі висушують, а деякі навпаки наповнюють живою водою.
– Готово, – повідомив, облизуючи ложку В’їдлик. – Дуже смачно. – Можна кликати Грушеву даму, сір.
– Вона не буде вечеряти. У неї розболілась голова на переміну погоди.
Кіт з’їв аж дві мисочки грибової юшки. Цікаво, чи хтось з людей пробував юшки у переліток?
– Красно дякую, – мовив він. – Дуже смачно! Я тепер і всередині зігрівся. Тільки я хотів би сказати, що, може, з Онися не бозна-який ще садівник, але чоловік він дуже добрий. Він прийняв торік нас з Тигрисиком, не побоявся крутиголовців. Певно, вони і вам тоді шкоди завдали...
– Нам ніхто не може заподіяти лиха, – посміхнувся Грушевий лицар. – Невидимий завжди в безпеці. Ми забираємо душі зрубаних дерев. Ось, дивись...