Жив у Королівстві кіт на ім’я Мавр, чорний, як чорнило. Він прийшов сюди не так давно, у пошуках кращої долі, зазнавши чимало лиха. Мав у серці чимало недовіри, а тому тривожився, дізнавшись, що у Королівстві немає ні кордонів, ні митниць. А далі почав про це говорити іншим котам. Правда, ті його не дуже слухали, вважаючи, що Мавр просто ще не звик до нового життя. Але минав час, чимало часу спливло, а тривога і неспокій кота Мавра зростали, й після довгих роздумів він знайшов потрібне рішення.
Коти разом збираються рідко, здебільшого на весняні герці та концерти або щоб обрати короля. Коли настала весна, Мавр виступив перед громадою своєї вулиці з такою промовою:
– От кожен з нас мітить свою територію пахучою міткою, щоб туди не пхалися чужі коти. І я це зробив так само у своєму садку. Люди теж ставлять мітки, називаючи їх кордонами. У Серединному світі, Імперії, всюди. Я бачив карту Королівства, там є позначені межі. Але вони існують лише на папері. А насправді міток немає. І я хочу знати, де межа, за якою вже немає Королівства? Хтось її бачив?
– Ні. Я не бачив... І я!
– Ніхто не бачив. Я звірявся з картою, ніде жодної тобі рисочки. Невідомо, де починається Імперія чи Граничний світ. І хтось з нас може заблукати й потрапити туди, куди не хотів би потрапити з власної волі. Я знаю, що люди безпечні й легковажні. (Не всі, дорогенький, не всі... (А.М.) Але кіт не має права бути безпечним. Ніколи й ніде!
Коти довго не могли второпати, з якої б то речі їм робити щось за людей, коли навіть не кожен кіт робить те, що повинен робити саме він. Чим тоді пояснити той факт, що деякі люди ставлять мишолапки, позбавляючи права котів на чесне полювання, а мишей на чудесний порятунок? Отож-то.
Однак невдовзі після деяких розмислів до Мавра приєдналось кілька котів, виключно чорних. Відомо, що чорні коти вельми допитливі й люблять подорожувати. Але на те, щоб позначити (помітити (А.М.) межі Королівства, їм довелось би витратити кілька років. Внаслідок довгих перемовин нарешті зібралось 300 котів. Уже різної масті. Триста дужих відважних лицарів. Звіряючись з картою Королівства, вони поставили пахучі мітки вздовж кордону: на кущах, деревах, скелях, просто на землі. Їм довелося терпіти холод, голод, ночувати в дуплах дерев, вкриватись опалим листям. Без фаянсової мисочки з молоком, без печей і грубок, без газет, що так приємно шарудять. Їхні лапки були зранені, хутро обліплене реп’яхами, серця схололи без ласки. Але врешті вони завершили свій героїчний похід, внаслідок якого Королівство отримало кордони. Тільки у тому місці, де кордон проходив посеред річки, їм не вдалося його встановити. Тому й та частина кордону тримається виключно на вірі. Часом віра слабшає, часом сильнішає. Можливо, Мавр і тут придумав би щось, але він теж скучив за домівкою.
І ось вони повернулись – 300 славних лицарів, цвіт котячого народу.
– Тепер ми знаємо, де починається і закінчується Королівство! – раділи коти.
Вони запропонували Маврові стати генералом, але той відмовився, сказавши слова, що згодом стали знаменитими:
Мавр зробив свою справу,
Мавр може йти!
І зник в живоплоті, за яким ховався маленький скромний будиночок, де на нього чекала його добра приятелька, тиха лагідна жінка. Її імені, на жаль, історія не зберегла.
Кицька на диспуті
Як відомо, в університетах Королівства часто збираються вчені мужі й пані і проводять привселюдні бесіди, що їх називають диспутами. Подібні акції проводились з давніх-давен у Серединному світі. Це робиться, зокрема, для того, щоб вчені філософи чи історики подихали свіжим повітрям і подивились на інших людей, ну й себе показали. Все таки проводити ціле життя в кабінеті серед книжок – не зовсім корисно для здоров’я. На диспути приходили не лише студенти й викладачі, а й пекарі, садівники, ті, хто підмітає вулиці і гасить пожежі. Тобто кожен, кого, так би мовити, цікавлять важливі питання буття.
Так-ось, був собі колись у Королівстві вчений на ймення Альбертин, який удень здебільшого спав, а вночі працював над книжками. До такого трибу життя його привчила чорно-біла кицька Навігація, яка провадила нічний спосіб життя згідно з дикою котячою природою. Але якщо дикі коти вирушають вночі на полювання, то Навігація залишалась вдома. Юність її вже минула, і тепер кицю приваблював шелест книжкових сторінок, шарудіння олівця на папері. І вона була дуже лагідною. Дивилась на філософа зеленими очима, стежачи за кожним рухом. Улюблене її місце було на шостому томі повної збірки творів Імануїла Канта, а спала вона в Альбертинових ногах. Їй відомі були думки як славного Канта, так і не менш славного в Королівстві Альбертина. Але ніхто не знав думок Навігації. Коти не так легко розлучаються з власними думками, як люди.
Навігації доводилося нагадувати своєму приятелю про те, що треба забрати з ґанку молоко, яке приносив молочар, винести сміття і бодай раз на місяць витерти пилюку з книжок. Мешкати в домі, де немає ні жінок, ні дітей, може, й не дуже зручно, зате спокійно, тому Навігація й гадки не мала перебратись в інший дім. Вона просто почала розмовляти. Відколи кицька сказала перші слова «Хочу їсти», життя її докорінно змінилось на краще. Утім, надто балакучою вона не була й завжди говорила по суті.
Коли Альбертин отримав офіційне запрошення на диспут, то у нього від жаху аж лисина спітніла. Щоб остудитись, він навіть вийшов на ґанок, а оскільки було холодно, то наступного ранку прокинувся з нежиттю та іншими неприємними ознаками застуди. Принаймні, так розповідає Історія його хвороби.
Він викликав лікаря, плекаючи надію, що хвороба його тяжка і унеможливлює участь у диспуті.
– У мене післязавтра диспут, – мовив докірливо Альбертин. – Ви ж мене не вилікуєте до післязавтра?
– У вас, шановний, триденна гарячка. Завтра буде другий день. На вашому місці я б не пропускав диспуту. Це ж зовсім поруч. Попарте ноги в гірчиці, випийте чаю з малиною. Є кому про вас подбати?
Лікар окинув оком захаращену кімнату, яка була для філософа одночасно кабінетом і спальнею. Він мав на увазі родичів, що живуть неподалік, або добрих сусідів. Але аж ніяк не дружину. Тут дружиною навіть не пахло.
«Я про нього подбаю», – хотіла сказати Навігація, але прикусила язика. Адже вона й так знала, що подбає про Альбертина: збігає з запискою до сусідів, посортує пронумеровані сторінки, впорядкує картотеку і грітиме шию приятелю краще, ніж найтепліший шалик.
Альбертин ствердно кивнув головою, але теж промовчав. Він знав, що кицька подбає про нього краще, ніж будь-яка сусідка. Принаймні, не з’явиться сюди з віником і шваброю.
– Чудово, – мовив лікар. – Ваша хвороба дозволяє вам вставати з ліжка.
Він був трохи дивний, той лікар. Не жалів пацієнтів, не вкладав їх до ліжка без потреби і взагалі змушував поводитися так, начебто вони здорові. Не кожному це було до вподоби, але пацієнти видужували швидко. Іноді він приносив їм цікаві книжки, дітям загадував загадки і любив оповідати кумедні історії зі своєї практики.
– Я обов’язково прийду на ваш диспут! – пообіцяв лікар, чим ще більше налякав бідолашного Альбертина. Той хотів, щоб на диспут узагалі ніхто не прийшов. А лікар хотів лише висловити йому свою підтримку.
Коли лікар пішов, Альбертин натягнув ковдру до самого підборіддя й сказав Навігації:
– Я впевнений, що завтра мені стане гірше. І тоді дехто пошкодує про свою легковажність.
– А що таке диспут? – спитала кицька.
Альбертин почав розповідати. І чим більше він розповідав, тим ширше розплющувалися зелені очі Навігації. Цікава тема, подумала вона. Чи варто завжди говорити правду.
– Я б хотіла, щоб ти пішов на цей диспут.
Альбертин затремтів.
– Якщо вже на те пішло, то я не готувався до диспуту. Мені повідомили про це ще місяць тому, але я забув. Ти не уявляєш, які наші студенти! Вони мене засміють!
– Звідки ти знаєш?
– Коли я був студентом, то дуже тішився, коли хтось з учасників диспуту сідав у калюжу.
– Там що, треба сідати в калюжу? – зацікавилась Навігація.
– Часом доводиться.
– Ну, тоді тобі не варто йти. Можеш застудитися.
– Угу, – кивнув Альбертин, радіючи, що вдалося бодай одну особу перетягнути на свій бік.
Навігація потягнулася. Голова її вперлася в третій том Монтеня, а ноги в четвертий том Платона. Розмова втомила кицьку, треба було відновити сили. Але тут вона згадала лікареві приписи:
– А ноги попарити в гірчиці?
– Яка ти жорстока, Навігаціє, – зітхнув Альбертин.
Коли він із виразом страждання на обличчі встромив ноги у воду, змішану з гірчичним порошком, кицька сіла навпроти й скомандувала:
– Тепер спробуємо провести диспут. Я буду твоїм... як це називається?
– Опонентом, – скривився філософ. – Тільки май на увазі, що диспут, як правило, триває кілька годин, і за цей час вода вистигне.
– Не думаю, що в нас це займе багато часу, – пирхнула Навігація.
– Є ще одна річ... Розумієш, тобі не варто брати участь у цьому диспуті. Сама подумай, ти ніколи не брешеш, отже, не знаєш, що таке правда.
– Поясни!
– Щоб знати, що таке брехня, треба знати, що таке правда, хіба ні? Тобто, якщо ти не знаєш, що таке день, ти не можеш знати, що таке його протилежність – ніч. Інакше кажучи, чорного не буває без білого...
– А правди не буває без брехні?
– Абсолютно.
Кицька сиділа якийсь час нерухомо, а потім мовила:
– Але якщо я навчусь брехати, ми можемо з тобою провести диспут?
– Тобто для того, щоб провести диспут, ти готова навіть навчитись брехати?! – вигукнув Альбертин.
– А що тут такого? – невинно спитала кицька. – Як ти гадаєш, у мене вийде?
– І кому ти будеш брехати, Навігаціє? Мені? Згоден, я іноді змушений це робити, як і всі люди. Але ти не знаєш життя, моя дорогенька, і ти кішка. Я не хочу, щоб ти мені брехала. Тобі я, до речі, ніколи не брешу.