– Я знаю, – спокійно відказала Навігація. – Я знаю, що таке день, і що таке ніч, і що таке чорне і біле. Мені вистачить й того, що я тобі довіряю.
– А я тобі, – запевнив Альбертин і вийняв ноги з миски, де вже схолола вода. – Я піду на той клятий диспут заради тебе. Ти підеш зі мною, Навігаціє? Ти висловила надзвичайно глибоку думку...
– Яку?
Але філософ, залишаючи мокрі сліди на підлозі, вже побіг до полиць з книжками і цілу ніч шарудів ними, шурхотів пером на папері і, як це частенько траплялось, геть забув про Навігацію. Зрештою, з нею не могло нічого трапитись лихого. Вона ніколи не змушувала свого приятеля хвилюватись через неї.
...То був незвичайний диспут. Кицька Навігація сиділа в першому ряду, і її чесні зелені очі неабияк спершу бентежили обох диспутантів, але потім вони про неї забули. Слова літали, наче тенісні м’ячі, від одного філософа до іншого. Очевидно, обидва добре розумілися на правді й брехні, сипали цитатами, як горохом. Присутнім важко було визначити, хто з них має рацію. Здається, їх цікавив лиш сам перебіг розмови. А також, чому в Альбертина одна шкарпетка чорна, а друга біла. Чи це забудькуватість, чи, може, символ. Правду знала лише чорно-біла кицька в першому ряду. Чорну шкарпетку вона затягла під ліжко, бавлячись нею. І аж тепер згадала про це.
Навігацію цікавило лише, хто сяде в калюжу. Але в калюжу ніхто не сів, бо на сцені її, виявляється, просто не було. Напевно, забули налити.
Ну, а тебе, читачу, напевно, цікавить, що за глибоку думку висловила того вечора Навігація, коли її приятель парив ноги гірчицею. Ось ця думка:
Не слід платити надто дорогу ціну за те, що тобі не дуже потрібне.
(А я ось що скажу. Може, коти й не знають, що таке правда чи брехня, але вони їх відчувають. Кота не одуриш. Маркус Щасливий)
(І я теж дозволю собі додати. Навігація була першою і останньою кішкою, що побувала на диспуті. Альфабетус Мирний).
Кицька-мандрівниця
Кожен кіт бодай раз у житті вирушає в мандри, хай це навіть буде сходова клітка чи сусідський балкон. Це означає, що колись в далекому минулому, перш ніж люди стали їхніми найкращими приятелями, коти були мандрівними істотами. Як ото птахи непокояться восени, відчуваючи серцем поклик вирію, так і коти відчувають поклик весни і тягнуться назустріч пригодам. А коли твоє життя нудне або просто голодно, бо немає поруч людини, яка подбала б про тебе, чи загрожує небезпека, тоді слід шукати кращого місця або хоча б іншого. Перша заповідь котів – НЕ БІЙСЯ! У котів немає бібліотек, вони не пишуть книжок і життєву мудрість передають з уст в уста. А також розповіді про вільні краї, де багато їжі. БУДЬ ВІЛЬНИМ! – друга котяча заповідь.
У великому місті жила Кицька, з тих, кого називають підвальними. І в неї було троє маленьких кошенят. Наближалась зима і ставало дедалі важче знайти їжу, і Кицька боялась, що кошенята не виживуть. Але податися на пошуки кращої долі не наважувалась, бо була зроду боязкою. Маленьку худеньку чорну кицю часто кривдили інші коти. Будинок, в підвалі якого вона мешкала, був старий і його збирались зносити, але Кицька про це не знала. Просто стало тихіше, бо люди поступово виїжджали, і на смітнику дедалі менше траплялось їстівного. Інші коти давно покинули це погане місце, але куди підеш з крихітними кошенятами, що тільки почали ходити?
Однієї темної дощової ночі Кицька поверталась з нічим до свого кубельця під трубою, коли раптом перед нею виринула велетенська постать сліпуче-білого Кота з очима, що сяяли, наче зорі.
– Дитино моя, – мовив Кіт, – тобі не можна тут залишатись. Незабаром стіни будинку впадуть і ти загинеш з дітьми. У тебе залишилось три дні.
Кицька припала до землі, злякавшись більше самого кота, ніж небезпеки, про яку той повідомляв. Видіння раптово зникло, і вона поповзла до віконця підвалу. Зненацька лапою вона торкнулась ще теплого тільця миші, хоча миші і щурі давно покинули цей будинок. Кицька підкріпилась і пішла годувати діток. Муркочучи, вона розповіла їм про чудесного Великого Білого Кота з очима, як зорі. А сама думала: «Куди ж я піду? З одного боку – Ріка, а з другого – котловани для нових будинків.»
– Я подумаю про це завтра! – позіхнула вона.
І справді, наступного дня вона пішла шукати нове місце. Коли перед тобою з’являється величезний білий кіт і попереджає про небезпеку, цим не можна нехтувати. Але їй дуже шкода було покидати свій будинок. Той так затишно вріс у землю й досі пахнув рибою і смаженою картоплею. На третьому поверсі ще висіла фіранка, а на підвіконні стояв горщик з кактусом. Усі двері, навіть деякі вікна були відчинені й Кицька вперше в житті наважилась увійти до будинку й піднятись сходами. Вона побачила навстіж відчинені двері й зазирнула в помешкання, де на вікні висіла фіранка, а на підвіконні стояв кактус. Те, що тут немає меблів, Кицьку не збентежило. Вона була дикою підвальною кицькою й нічого не знала про існування подушок, ковдр і килимів. Її ніколи не пестила людська рука, вона ніколи не тулилась до людських грудей, сидячи на колінах. Кицька стрибнула на підвіконня і раптом почула голос, який сказав:
Королівство!
Від несподіванки Кицька сахнулась, зачепила вазонок з кактусом, і той полетів униз. І скільки вона не видивлялась, так і не побачила його внизу. Наче крізь землю провалився.
Вона озирнулась. Їй тут подобалось. В кімнаті було сухо й чисто. Вона посиділа на пожовклій підшивці газети «Посейбічні й потойбічні новини». Правда, Кицька не вміла читати, і цього не знала. Її діткам було б добре вчитись ходити на цій рівній підлозі. Але вона розуміла, що ніколи не приведе сюди дітей. Бо це не їхнє життя. Вони – підвальні коти й іншими бути не можуть.
Кицька зійшла вниз і не знайшла кактуса. Навіть подивилась угору – а раптом він знову з’явився на підвіконні. Проте кактус зник остаточно. Коли щось зникає назавжди, світ змінюється. Він уже не такий, як був ще хвилину тому. І невідомо, що буде з тобою далі.
Про Королівство Кицька вирішила подумати вже в підвалі. Думати тут було небезпечно. Світ уже почав змінюватись.
«Королівство» – вона чула це слово раніше, можливо, уві сні. Воно було гарне й затишне і пахло теплим молоком.
Уночі Кицьку мучив голод, і вона вийшла на пошуки їжі. Знайшла скоринку хліба й банку з-під консерви. Порожню. Але вона пахла рибою і, понюхавши бляшанку, Кицька відчула, що сили в неї прибуло. Коли вона збиралась шаснути в підвал, дорогу їй заступив Великий Білий Кіт з очима, як зорі.
– Завтра. Дім розвалять завтра, – мовив він.
– Але... але... – пробелькотіла Кицька. – Ти казав, що це буде через три дні.
– Ти змінила світ, – відказав Великий Білий Кіт.
Вона відразу зрозуміла, що він має на увазі.
– Я ненароком...
– Це несуттєво, – відказав Кіт. – Днем раніше чи пізніше. Рятуй своїх дітей. Один з них може стати Котячим Королем.
Кішці здалося, що той глузує з неї. Вона зашипіла:
– У мене троє дітей, і я нікому їх не віддам!
– Не шипи, будь ласка, – сказав Великий Білий Кіт. – Королями стають, а не народжуються. Тобі треба перебратися на той бік Ріки.
– Ні! Мої діти змокнуть і застудяться. В цьому місті для мене знайдеться ще підвал. Я б і так звідси пішла. Тут немає ні людей, ні мишей. Якби ти був котом, то не наказував би іншому котові. І якби я була котом, а не кицькою, то викликала б тебе на герць.
Лиш одна лапа могла б розчавити нашу Кицьку, але вона була сильна тим, що мала рацію. То була її територія. Але Великий Білий Кіт залишився незворушний.
– В будинках, що ти бачила, немає підвалів. Вони стоять на піску. Ти вже змінила світ, ступивши на чужу територію й зіштовхнувши кактус. Часом потрібно розбити стару шкаралупу, щоб звільнитись для нового життя. Ти мусиш перепливти Ріку цієї ночі.
І Кіт розтанув у повітрі. Правда, Кицька почула, як він ще додав, зникаючи:
– Я буду з тобою.
Однак не могла цього стверджувати напевне.
Як би там не було, а банка з-під консерви нагадала їй про те, як одного разу вона натрапила на цілих пів банки і все з’їла сама! Можливо, на тому боці Ріки на них чекає багато їжі, що допоможе її кошенятам вирости й стати дужими. Вона спустилась в підвал і почала кликати кошенят. Усі троє були сірі з темними пасочками: одна дівчинка і двоє хлопчиків. Звісно, вона знала, що річку доведеться перепливати тричі: кожного разу з кошеням у зубах. Хоча ніколи не плавала. Але для кожного кота знати – означає вміти. Тільки вода в Ріці, мабуть, холодна.
Кицька мала надію, що світ міг змінитися аж настільки, що через Ріку побудували міст. Але ні – міст не з’явився. Зате здалеку долинав собачий гавкіт, і він наближався. Кицька наказала кошенятам сидіти під кущем, а сама взяла в зуби найважчого й ступила у воду. На середині Ріки течія почала відносити її вбік, але знову на допомогу прийшов чудовий запах рибної консерви, що додавав сили. І десь був Великий Білий Кіт з очима, як зорі.
Кицька дісталась берега, що поріс густою сухою травою, й залишила під вербою кошеня, яке тремтіло від холоду. А сама кинулась знову у воду. Вона вже здобула досвід, як долати течію. Кошенята сиділи мовчки. Вони були дуже слухняні. Їй вдалося переправити на той берег маленьку донечку, але втома давалася взнаки. Собаки були вже недалеко. Дикі безпритульні собаки. А найменше кошенятко залишилось на березі само. Вона мусила встигнути його забрати до того, як собаки з’являться на березі. Кицька знала, що коли вона загине, загинуть усі троє її кошенят. Вона вже допливала до середини Ріки, коли побачила тіні на березі. Собаки винюхували її слід. Вона не встигла навіть злякатись, коли почула жалібний писк. Назустріч їй плив найменшенький. Вона попливла, і котеня з останніх сил вчепилося в неї крихітними кігтиками.
Чи варто говорити, що саме це кошеня, найменше і найслабше, в майбутньому стало королем усіх котів – Сивком?
Але ми ще не закінчили нашої розповіді. Вийшовши на берег, Кицька побачила, як до боку Великого Білого Кота туляться двійко її кошенят, гріючись у довгому пухнастому хутрі.