– Я знав, що ти героїчна кішка, мати майбутнього короля, – мовив він. – Тепер залишилось дійти до Королівства, де ти вже не будеш дикою підвальною кішкою.
Кицька пирхнула, бо в душі вона завжди залишатиметься дикою підвальною кішкою. Але вона в цю мить припустила, що її діти можуть бути кимось іншим.
Як тільки вони опинились в Королівстві, Великий Білий Кіт зник, бо він був Котячим Духом, а не звичайним котом. Чорну Кицьку з трьома сірими кошенятами помітили хлопчик і дівчинка. Після довгих перемовин стомлена мандрівкою Кицька погодилась увійти в гарненький будиночок, де на підвіконні стояв кактус у новому горщику.
Лицар Катус і Золота гора
Катус на прізвисько Непереможний у дитинстві був дрібним миршавим котиком, частенько підхоплював нежить, та й виріс не надто великий. Але се не вадило бути йому вельми амбітним котом і, як не дивно, врешті прославитись. Оскільки Катус не витримував жодної конкуренції на власній вулиці, то вирішив стати мандрівним лицарем, тобто змушений був шукати щастя поза Батьківщиною. Кажуть, ніби до цього підштовхнув його чоловік на ім’я Луцилій, з яким вони мешкали в одному домі. Той, до речі, теж був не Геркулесом: невисокий, худий, ще й трохи підсліпуватий від надмірного читання книжок. Люди часто стають схожими на котів і собак, якими опікуються. До речі, був і собака – Санчо. Великий і дужий, саме те, що потрібно. Він виконував найважчу роботу в домі – їв і гавкав. Якби Катус з Луцилієм не були амбітними, їм би жилось дуже комфортно під боком цього грізного на вигляд пса. Але вони хотіли чогось досягнути в житті, хоча й шанси направду були в них невеликі.
Одного разу Луцилієві приснилась сяйлива Золота гора, на якій був камінь. І той камінь придавив щось живе. І те живе плакало й хотіло звільнитись. Намагаючись скинути камінь, Луцилій розбудив Катуса, що спав у нього в ногах.
– Отак-от! – сказав Луцилій. А через якусь хвилю додав: – Час настав.
– Дай мені додивитись сон! – пробурчав невдоволено Катус.
У його сні теж була присутня Золота гора, а на ній камінь, що придавив щось живе, і якби Луцилій не хвицав ногами, усе могло би бути по-іншому. Тобто не бути. Але сон Катусові не вдалось додивитися, і він поплентався на кухню, де в мисочці мало бути молоко. Однак молока там не виявилося, очевидно, на кухню забігав той ненажерливий пес.
– От я й прожив у цьому домі два роки, і невже так буде далі? Мабуть, настав час змінити своє життя. Чи не піти мені для початку пошукати Золоту гору?
А Луцилій сидів тим часом на ліжку, прислухаючись до цокання годинника й міркував:
– Мабуть, я ніколи не стану старшим бібліотекарем. Скоро вже й сивина на скронях забіліє, як сніг на вершині гори, а я все ще молодший бібліотекар. Якщо я зараз не піду туди, куди мене кличе доля, то взагалі не піду нікуди. Сподіваюсь, Золота гора в Королівстві, а не в Серединному світі, чи, не дай, Боже, в Імперії.
Луцилій встав і зазирнув на полицю, де було повно географічних атласів усіх світів. Виявилося, що Золота гора є всюди, в усіх світах. Найвища – 3543 м, найнижча – 500 м над рівнем моря. У Королівстві теж була Золота гора, тільки там, де позначена висота, знаходилась чорнильна ляпка. Зрештою, чому б Луцилію мала снитись гора з іншого світу? Звісно, ця гора в Королівстві.
– Якщо не піду зараз, – бубонів Луцилій, – то вже не виберусь ніколи.
Для цього, щоб зважитись на щось ризиковане й небезпечне, треба мати мету. Досі такої мети в Луцилія не було. І він боявся, щоб з першими променями сонця вона не розтала.
Жодного туристського спорядження в Луцилія не було. Зрештою, навіщо якесь спорядження, коли догори лізти й без нього, либонь, важко. А до Золотої гори можна доїхати електричкою.
Луцилій знайшов чисту наволочку для подушки, поклав туди чисті шкарпетки, труси і футболку. Потім додав светр, бо на вершині гори завжди холодніше. А тоді пішов на кухню по припаси. Звісно, він не збирався брати з собою хворобливого котика. Залишить його на сусідів. А от Санчо доведеться взяти. Ніхто з сусідів не захоче опікуватись псом, який ще вчора на них гавкав з-за паркана.
На кухні Луцилій перечепився об кота і порожню миску, й механічно наповнив миску молоком.
– Дякую! – мовив Катус.
– Прошу!
Харчі у цьому домі були в основному для Санчо. Луцилій знайшов три бляшанки консервів, половину буханця хліба і напхав кишені карамельками. Тоді взув легкі черевики, вдягнув куртку, що по ідеї мала захищати від вітру, а на голову начепив панамку. Написав записку сусідам. Виходячи, він сказав голосом, що зрадливо затремтів:
– Бувай, друже. Гадаю, це не займе багато часу.
Кіт, що саме хлептав молоко, навіть не повів вухом. Луцилій заніс записку до дверей сусідів і покликав Санчо. Пес здивовано на нього глипнув, позіхнув і перевернувся на другий бік. Йому приснилась Золота гора, а на тій горі камінь. Під каменем лежить його господар Луцилій і благає про порятунок. Санчо вірив, що сни бувають віщі. І цей сон цілком міг виявитися саме таким. Він мусив його додивитись.
Ображений на пса Луцилій прямував нічною вулицею до вокзалу. Він стояв на пероні такий самотній, а в темряві шурхотіло осіннє листя, мигтіли тіні в світлі ліхтарів, і серце молодшого бібліотекаря щеміло. Щеміло...
Можливо, вам видасться дивним, але бідолашний Луцилій не знав розкладу потягів. Могло виявитися, що потяг вирушить аж через 5 чи 7 годин. І тоді, не дочекавшись, молодший бібліотекар повернеться до свого нудного життя, де нічого надзвичайного не відбувається.
Але не забуваймо, що Королівство – особливе місце, створене бажаннями людини, її мріями, а тому дає шанс кожному – стати кимось. Кимось іншим, не таким, як усі.
Із нізвідки з’явився потяг, з трьома вагонами, схожий на той, яким колись їхав утікач з Імперії, книгоноша Орест, і супроводжували його коти Королівства. Сівши у другий вагон, Луцилій примусив себе думати про Золоту гору, а не про дім, в якому прожив ціле життя, не про котика, якого колись вибрав з цілого виводка тому, що той був найменший і найслабший, не про пса Санчо, що одного разу прийшов до нього, такий сумний і страшенно втомлений, і не про бібліотеку, бо коли там є старший бібліотекар, без молодшого можна якийсь час обійтись... Здається, він задрімав, бо коли потяг раптом струсонуло, виявилось, що навпроти на лавці сидять Санчо і Катус, і пильно його розглядають.
– Ви що тут робите?!
Кіт з псом дивились на нього з осудом. Вони застрибнули в потяг в останній момент. Луцилій почувався вельми незручно.
– Ви хоч знаєте, куди я їду? Я навіть не певен, чи цей потяг їде в потрібному напрямку
Мовчання.
Луцилій почухав носа.
– Я ж би все одно повернувся через кілька днів, ну, через тиждень. Мені це потрібно. Я хочу цього!
Оце кіт з собакою розуміли хочу і мені потрібно. Це було, так би мовити, фундаментом їхньої філософії. Я хочу, отже, це потрібно. Але вони розуміли, що це не може бути фундаментом людської філософії, у чому й полягає принципова різниця між котом і людиною, собакою і людиною.
Кіт примружив очі й процитував:
– Ми відповідаємо за тих, кого приручили до себе.
Луцилій опустив очі. Санчо уточнив:
– Ми не могли тебе відпустити самого, навіть якщо нам не по дорозі.
– Завжди можна звернути і піти до Золотої гори, – заявив кіт.
– Схоже на те, що в нас одна мета, – зрадів Луцилій. – Розумієте, мені приснився сон...
– Камінь! – загарчав Санчо. – Небезпека!
– Камінь треба зрушити з місця, – діловито мовив Катус. – Один не впорається.
– Дивина! – розвів руками Луцилій. – Нам приснився один і той самий сон. От тільки я не певен, чи потяг їде в потрібному напрямку. Сонце ще не зійшло.
– Куди б він не їхав, все одно кудись приїде!
Катус спробував посміхнутися, як Чеширський кіт, але за першим разом у нього не вийшло. І за другим, до речі, теж. Щоб приховати збентеження, він вирішив поспати. Все одно за вікном темрява.
Вагон гойдався, часом смикався, а коли потяг зупинився, надворі вже розвиднилось. Луцилій прокинувся, визирнув у вікно й побачив просто перед собою вивіску на будиночку залізничної станції:
– Приїхали! – закричав він.
За кілька секунд товариство висипало з потяга на перон і завмерло. І поки тривало їхнє мовчання, потяг поїхав назад, так прудко, наче втікав.
– Де в біса тут гора? – врешті процідив Луцилій.
Довкола простягався степ, вкритий рідкою сухою травою, і єдиною окрасою пейзажу був обшарпаний станційний будиночок.
– Може, вона сховалась під землю? – припустив молодший бібліотекар. – Землетрус, абощо...
– Нема гори – нема небезпеки, – полегшено зітхнув пес.
– Ні деревця, ні кущика, – простогнав кіт.
– Давайте зайдемо в будинок, може, там хтось є! – запропонував Луцилій.
Однак у будинку нікого не було й не могло бути. Вибиті шибки, товстий шар пилюки та сміття, поламані лавки. Звісно, то не було Королівство. У Королівстві всі станції чистенькі й доглянуті, в оточенні дерев та квітів.
– Може б ти, Катусе, виліз на он той стовп і подивився, може, десь на обрії видніються гори. А ні – то підемо по колії назад. Бо ми тут пропадемо, – сказав Луцилій.
Кіт і пес визнали, що він має рацію. Зрештою, мети вони досягнули. Це місце називається Золота Гора. Правда, втіхи від цього небагато, ну що ж, бува й таке. Треба ж іще додому повернутись без втрат. Може, по дорозі трапиться щось цікаве. Катус поліз на струхлявілий стовп, шо загрозливо похитувався. Згори усе виглядало ще більш непривабливим через дірявий дах на будинку станції. Ну, і степ без краю.
Але дещо Катус все-таки побачив...
У їхній бік хтось прямував. Людина.
Втішений кіт зліз, щоб сповістити цю новину.
– Підемо назустріч, – мовив Луцилій. Спитаємо що та як. Не міг нам просто так усім трьом приснитися один і той же сон!
Недоліком людей з Королівства було те, що вони не боялися чужинців і були занадто довірливі. Крутиголовці тоді ще не зазіхали на Королівство, часи були спокійні і, якщо казати чесно, нудні. Не довго думаючи, мандрівники пішли в той бік на зустріч з незнайомцем, що наразі був для них єдиним джерелом інформації. Невдовзі й Луцилій зумів вгледіти темну постать попереду. Окуляри він забув удома.