– Що ви таке кажете, дядьку? Я багато їм, бавлюся і виросту велике-велике!
– Ще жоден кіт в цьому домі не виріс! – відказав папуга. – А я тут живу вже років двадцять. Ви просто зникаєте.
– Куди?
– Це вже не мій клопіт. Я сиджу в клітці.
На цьому розмова могла б і скінчитись, але кошеня виявилось допитливим і спиталося:
– А скажіть, будь ласка, чому не виростають коти?
– Бо в цьому домі не бажають бачити дорослих котів. Вони ставлять мітки, дряпають меблі або кричать, як навіжені.
– Я не ставитиму міток, – запевнило кошеня. – Я кицька.
– Який жах! Кицьки приносять кошенят.
– А що в цьому поганого?
Папуга погойдався на перекладині й відповів:
– Гм, та власне нічого. Це котяча природа.
– Я обов’язково приведу кошенят. Як моя мама.
– Якщо виростеш. Але якщо ти хочеш вирости, тобі треба звідси вшитися.
– Що?
– Піти, доки ти їм не набридла.
– Але ж вони мене люблять!
– Це не любов, коли ні за кого не відповідаєш.
Звісно, папуга говорив заскладно, але кошеня вже зрозуміло, що може не вирости. А воно хотіло стати дорослою кицькою.
– Послухай, мала, – сказав папуга. – Я усіх попереджаю. Усіх нерозумних гарненьких кошенят. І ще жодне мене не послухало. Через два місяці ти всім набриднеш, і тебе відправлять на кухню, де годуватимуть недоїдками. А тоді ти щось поцупиш або потрапиш під гарячу руку тутешньої кухарки, і вона тебе викине на вулицю. Я це бачив не раз. Твоє серце буде розбите.
– Гаразд, – мовило кошеня. – Я вшиюся, як ти кажеш. З розбитим серцем я напевно не виросту. Але куди мені йти?
– Розумні слова! Це я вперше чую за тридцять років. Тобі треба піти в Королівство. Там люблять і малих, і дорослих котів, пухнастих і непухнастих.
– І де воно?
– Вийди за браму, тобто пролізь під нею і побачиш. І ще одне: якщо ти захворієш, то опинишся на вулиці значно швидше.
«Ой, лишенько!» – подумало кошеня і кинулось тікати з будинку, в якому не виростають. Воно пролізло під брамою і мало не потрапило під колеса вантажівки, потім собаки відігнали його аж на сусідню вулицю. Потім воно йшло навмання дворами і переночувало в підвалі, де упіймало першу в житті мишку. Діти шпурляли в нього камінням, велетенські коти сичали на нього на смітниках, тому безпечніше було йти ночами. Кошеня схудло, і тіло його почало видовжуватися. Воно розпитувало про Королівство у всіх котів, але ніхто нічого не знав. Кошеня подумало навіть, що папуга просто дав йому надію і ця надія ось-ось помре.
– Ні, це я помру швидше, – зітхало кошеня.
Якось уночі, коли воно йшло через поле, дорогу йому заступив чорно-білий кіт.
– Мені розповідали за тебе, – мовив він. – Я — котячий король Фелікс. Ти хочеш жити гідно й щасливо.
– Так, – відповіло кошеня, власне, вже молоденька кицька.
– Тоді ходімо зі мною. Я проведу тебе до Королівства.
– І я там виросту?
– Ти вже виросла. Ти почала рости, як тільки покинула дім, де тебе мали за іграшку.
І вони пішли поруч стежиною, яка привела їх до куща терну, де був замаскований вхід до Королівства.
Кажуть, що папуга – це був Білий Птах, з яйця якого народжується новий світ. А може, він був звичайним мудрим і доброзичливим птахом, що знає життя і здатен вчасно дати пораду кожному, хто до нього прислухається.
А кицька згодом стала дружиною короля Фелікса, і в них було багато дітей.
Кіт-книгоноша
Той, хто був книгоношею в Імперії, понад усе цінує ВІРНІСТЬ. Бо зрада тих, кому ти довірився, в Імперії може коштувати тобі свободи і навіть життя. Однак, не зважаючи на ризик, книгоноші з Королівства йдуть на нього, і разом з книжками несуть розповіді про свій край. Іноді підданих Імперії усні історії цікавлять навіть більше. Для них важливо знати сам факт, що Королівство існує насправді, й книгоноші – його частинка, і їхня усмішка, що осяває обличчя, може зігріти навіть холодне серце.
Береги Ріки, що відділяє землі Королівства від земель Імперії, дикі й безлюдні. Їх патрулюють загони озброєних крутиголовців. (Для тих, хто не знає. Крутиголовці – це партія, яка прийшла до влади в Імперії, а взагалі там живуть різні люди. (Α.Μ.)
Ця розповідь про кота родом з Імперії, якого звали Бібльос від слова «бібліотека». Так його назвав Мартин, книгоноша з Королівства. Мартин, що уже рік був книгоношею, і вважав себе досить досвідченим, повертався до будинку, де мав ночувати. Минулої ночі він тут ночував. Сьогодні хлопець побував у віддаленому гірському селі, спускаючись, підвернув ногу. Був голодний і втомлений, і, коли побачив вогник знайомої оселі, дуже втішився.
Як тільки Мартин наблизився до хвіртки, під ноги йому кинувся господарів котик. Тут котів майже не пускали в дім, ніколи не пестили й майже не годували. Якщо кіт не несе яйця і не дає молока, вважали тутешні мешканці, то нехай тішиться, що його хоча б терплять. Мартин нахилився й узяв худенького котика, який не мав навіть імені, на руки.
– Мені теж не подобається наш господар, котусю, але що ми можемо вдіяти?
Кіт голосно муркотів, хапав хлопця за руку, що тяглася до хвіртки, одне слово, поводився надмір схвильовано.
– Що з тобою?
Вдома у Мартина жила кицька, якою опікувались його батьки, і він знав, що коти дуже чутливі до перемін, особливо, до тих, що загрожують небезпекою. Але ж то був чужий кіт! Хлопець познайомився з ним учора увечері. Котик урешті вкусив Мартина за палець, і той відступив на крок від хвіртки. Котик зістрибнув з рук і наче покликав за собою. Мартин пішов за ним вздовж огорожі й раптом відчув запах тютюну. Зрештою, він не пам’ятав, чи господар палив люльку, але в тому запаху було щось нове. Хлопець відійшов подалі й, прихилившись до дерева, спробував побачити щось у вікно. Воно було заслонене, але при світлі лампи ставало наче екраном, по якому ковзали тіні. Одна тінь, друга... Утім, це ще нічого не означало. Раптом він почув, як у хаті щось брязнуло: метал об метал. Так буває, коли дві гвинтівки кладуть поруч. Пастка!
Мартин пригадав, як господар наполегливо просив його залишитися ночувати ще на одну ніч, хоча книгоноші зазвичай ніколи не ночують двічі в одному й тому ж домі, щоб не наражати господарів на небезпеку. І він знав, що за виказ книгонош поліції платять гроші, тоді як за переховування жорстоко карають. Господар йому ще вчора не сподобався. Треба було довіритися власній інтуїції. А провідник у горах? Він мав довести його до місця нічлігу, але в останню мить сказав, що в нього захворіла дочка.
Книгоноша тихо сковзнув у густу темряву й сховався у лісі. А якби засідка була біля будинку? Кіт біг за ним, він відчував його м’які кроки. Тепер доведеться йти в гори, йти аж до світанку, хоч нога все ще болить. Адже за ним можуть послати погоню. А в горах він буде в безпеці. Крутиголовські солдати бояться гір.
Кіт не відставав. «Що ж, – подумав книгоноша, – можна взяти його з собою.» Від того, що він був не сам, поволі тануло почуття гіркоти. Мартина ще ніхто не зраджував, не продавав за гроші. Він озирнувся. Білі котячі лапки мигтіли в темряві. Потім кіт стрибнув убік, забіг наперед, і вони опинились на стежці, що привела до ущелини. Він пам’ятав цю ущелину. Нею можна було вийти на перевал. Навіть вдень тут легко можна було сховатись від погоні. От тільки непокоїло, що ж вирішив кіт. Чи повернеться додому, а чи розділить з ним небезпечне життя книгоноші? Його кішці Летиції таке життя не приснилося б і в найстрашнішому сні.
Мартин зупинився й сказав до кота:
– Ти врятував мене, я твій боржник.
Котячі очі зблиснули, рятівник коротко нявкнув і застрибнув на плече Мартинові.
– Що ж, – мовив книгоноша, – можливо, і я стану тобі колись у пригоді.
На ранок вони зустріли інших книгонош, з якими вирушили до містечка, де мали поповнити свої запаси книжок. Кіт нарешті отримав ім’я. Назвали його Бібльосом. Не всі книгоноші схвалили Мартинів учинок, особливо досвідчені. Адже кіт міг перешкоджати йому виконувати свої обов’язки. Кіт не повинен вести спартанське життя, врешті. Йому потрібен дім. І можливо, попередній господар тужить за своїм котиком. Останній аргумент дуже розсмішив Мартина. А потім розсердив. Він теж потай покинув дім і батьків, щоб стати книгоношею, тому вчинок кота не видавався йому дивним.
Невдовзі всі зрозуміли, який це скарб Бібльос. Кіт відчував наближення небезпеки, і її вдалося уникнути не один раз. Кіт чудово розумівся на людях, і якщо помічав у них темні думки, усім своїм видом виявляв неприязнь. Він любив спати в наплічнику на книжках, зігріваючи тілом спину Мартина в далеких переходах. Вранці він приносив книгоноші мишку на сніданок. Правда, той завжди відмовлявся від мишачого м’яса.
Мартин був один з тих книгонош, хто відгукнувся на поклик королеви Олімпії, і згодом побував у королівському палаці разом з Бібльосом, де представив його її Величності.
Здавалося, з поверненням до Королівства життя стане чудовим. Власне, так воно й було. Мартин уранці розвозив хліб із пекарні, а увечері навчався в Університеті. А Бібльос сидів на ґанку, іноді разом з кішкою Летицією, й чекав на нього.
І ось одного разу Бібльос зник. Мартин дуже стривожився. У нього з’явились погані передчуття. Батько з матір’ю не могли сказати, куди дівся Бібльос. Зранку той поснідав, потім спав на Мартиновому ліжку, а потім, очевидно, вистрибнув у кватирку. Ніхто з сусідів нічого не помітив підозрілого, а Летиція тільки сердито пирхала, хоча вона могла знати більше, ніж інші. Мартин пригадав, що останнім часом Бібльос був дуже ласкавий до нього. Може, просив вибачення?
Фото Бібльоса з’явилося в газетах та інтернеті, але ніхто не зголосився.
Десь через півроку двоє з книгонош, які були родом з Імперії, а тому залишились там, зустріли іншого книгоношу, і той розповів їм про те, як дивом уникнув арешту. Якийсь кіт непомітно викинув з його наплічника книжки, і заліз туди, а через півгодини книгоношу затримали крутиголовські солдати. Вони обшукали його і замість книжок знайшли в наплічнику кота, що солодко спав, скрутившись у клубочок.