– Я б не хотів завдавати комусь клопоту, – мовив він. – Та я справді тут нікого не знаю. Я чув, що в Королівстві не вимагають рекомендацій.
– Чого? – не зрозумів Марко.
– Ну, таких листів. Ти приходиш із ним, і тебе приймають.
– А хіба не краще просто поговорити з людиною?
На це Герман не знав, що відповісти. Правда, він міг сказати, скільки пройдисвітів і шахраїв вештається в імперії, заробляючи собі на життя коштом довірливих людей. Однак навіть шахраї виявлялися значно кращими за донощиків і крутиголовців, котрі полювали на тих, хто пише або читає книжки. Вони не палили книжок, не арештовували людей і не тримали за ґратами за те, що ті думали по-іншому. В Імперії є одне щастя – не впасти в око крутиголовцям й прожити тихе життя. Проте Герман не побажав би нікому такого щастя. Він також посоромився зізнатись цьому хлопцеві зі шляхетними манерами, що не планував утікати. Просто хотів покінчити з життям, кинувшись у води Межової ріки. Адже навіщо жити письменнику, котрому не можна писати і не можна донести написане до читача? Проте у воді він вирішив пливти, доки куля стражів не обірве йому життя або доки вистачить сили. Він не знав про існування невидимої стіни посередині Межової ріки, і тому вона пропустила його. А в небі літав сліпучо-білий птах, котрий виробляв такі трюки, як Чайка Джонатан Лівінгстон, герой книжки, яку він прочитає уже в Королівстві (маленька книжечка з білою чайкою на обкладинці), і тоді згадає тінь, що супроводжувала увесь його шлях. Ця пташка відвернула увагу стражів від утікача.
– Тут недалеко, – сказав Марко. – За два квартали.
Він вдихнув запах садів, що ховались у темряві, аби вгамувати хвилювання. Можливо, деревам було тісно поміж будинків, а, можливо, будинкам – серед дерев, бо люди не завжди думають про те, якими великими й крислатими виростають деякі дерева. У сильний вітер гілля стукало у шибки й могло їх розбити. Будинки споруджували з цегли, що від постійної вологи кришилась, а в кімнатах панував присмерк. Хоча дерева мали право жити в місті. У Королівстві правами користувалися не лише люди й тварини, а й дерева. Тож десь років сто тому дерева почали записувати до Книги дерев, де зазначали їхню породу, вік, висоту, потреби, рекомендації щодо догляду. Якщо дерево росло в не властивому йому місці, його пересаджували. Король Деміан Милосердний написав книжку «Земля для всіх», знамениті слова з якої були викарбувані на фронтоні Публічної Бібліотеки:
«Ми повинні захищати тих, хто не може захистити себе сам». Зокрема він вважав, що король мусить відповідати за все особисто і давати іншим жити в спокої й достатку. На те його й обрали, щоб він служив людям. Тому кожен король в цій країні мріяв пожити й собі колись простим громадянином. У молодості кожен житель Королівства мріє про те, що зробив би він, якби став королем, у зрілому віці дякує долі, що уникнув цього тягаря й королівських клопотів.
Серпню не пощастило, адже він надто рано втратив батька і мав зайняти його трон. Марко не хотів йому зараз заважати. Навідувався додому лише зрідка, і дім його стояв пусткою. Однак не почував радості ні там, ні тут. Проте Маркове серце стрепенулося, щойно він побачив освітлені вікна свого будинку. Виявляється, радість так само легко віднайти, як і згубити. Освітлені вікна означали, що Серпень і Люцина чекають на нього, адже сьогодні виповнився місяць, відколи вони бачились востаннє. Марко показав рукою:
– Ось мій дім!
Невеликий будиночок з мансардою посеред великого старого саду, що давно ріс сам по собі. Тепер на нижніх гілках його висіли різнокольорові ліхтарики, які запалювались востаннє у той день, коли Маркові виповнилось шістнадцять років. Коли батько був іще живий...
– Ходімо! – вигукнув Марко. – То мої друзі.
Він відчинив хвіртку й здивовано спинився. Здалеку було видно напис, зроблений над дверима вогняним пером:
Welcome!
Ніхто, крім Марка, не знав, де сховане його вогняне перо, і вже ж ніхто не посмів би скористатись ним без дозволу.
– Щось не так? – стурбовано спитав Герман.
– Так чи не так, – якомога бадьоріше відказав хлопець, – але все-таки це мій дім, і я тут господар. Зараз побачимо, хто тут розважається!
Він рішуче натиснув клямку й увійшов. Перше, що впало в око, – відсутність пилюки на кахляній підлозі. Повітря просто пахло чистотою і свіжістю.
– Агов! – гукнув Марко. – Хто тут?
Він не боявся, бо жив у Королівстві, а не в Імперії чи Серединному світі, й тому не знав, що можна повернутись додому з далеких мандрів і побачити, що твій дім зайняли чужинці. Герман теж не боявся, бо нічого не знав про звичаї в Королівстві. Маркове запитання на мить зависло в повітрі. А тоді згори, зі сходів, що вели на мансарду, долинула відповідь:
– Привіт! Привіт! Привіт! Як ся маєш, господарю?
Зі сходів скотилося невеличке створіння, незнайоме Маркові, але добре відоме у Серединному світі, – домовик Спрячик, у своїй звичній червоній бандані, латаних джинсах і чорній футболці, на якій було зображено рослину, котру домовик ніжно називав зіллячком. Задоволений тим, яке враження він справив своїм виглядом, Спрячик одразу вказав місце Маркові й Герману.
– На перший раз пробачаю, що ви не витерли ноги! Я сьогодні в доброму настрої.
– Хто це? – видушив із себе Марко.
– Домовик Спрячик, господарю! У тебе ж немає домовика? Чому мене не повідомили, що в нас гість? Я не приготував для нього кімнати.
Марко спершу розгубився, але далі подумав, що домовик – це ще не найгірше. Добре, коли про дім дбає хтось за твоєї відсутності. Хоча він чув, ніби домовики не відзначаються мирною вдачею. Хлопець підійшов ближче, а Спрячик спустився вниз на кілька сходинок. Деякий час обидва вивчали один одного.
– Це несподівано для мене, – сказав врешті хлопець. – Але я радий. Тільки не треба було цієї ілюмінації. І де ти взяв вогняне перо? Я ж його сховав...
«Якщо я зараз розсерджусь, буде ще гірше, – подумав він. – Та й перед Германом незручно».
– Знайшов, коли переносив твої речі з мансарди вниз, – оком не моргнувши, відповів домовик.
– Навіщо?!
– Тепер це моя кімната. Господарі не живуть на мансарді.
– Господи! – вирвалось у Марка. – У своєму домі я житиму там, де хочу!
– А де мені тоді спати? В комірці під сходами? Та мене всі засміють! А те, як його, вогняне перо я знайшов у шухляді письмового столу. Потайній. Прикольна штука! Ну, й книжок тут! А пилюки... Тихо-тихо... – зупинив сам себе домовик. – Я знаю, що ви в Королівстві схибнуті на книжках. Я нічого проти них не маю, але скажи, щоб не кусалися, коли я з них пил витрушую!
Марко зайшовся сміхом аж на канапу впав.
– Цікаво, що я сказав смішного? – образився домовик.
– Вибач, ой, вибач! Видно, що ти нетутешній! Звідки ж ти взявся?
– Е, це довга історія. Якось розкажу. Але спершу годилося б обговорити умови моєї праці.
– А вечеря буде?
– Вечері я не готую. На сніданок я п’ю каву з вершками та цукром. Із зіллячком я зав’язав.
– З чим?
Пусте. Довго пояснювати. До речі, я можу піти на деякий компроміс, задля поваги до Королівства, але так, щоб не порушувати Статуту. Мене ж можуть позбавити ліцензії, якщо ми не укладемо угоди.
– Добре, – зітхнув Марко. – Давай сюди угоду.
– Прошу!
Спрячик свиснув, і двері до кабінету відчинились самі.
– Ні, не ці!
Він знову свиснув – і відчинились інші двері, до батькової кімнати. І там домовик попрацював вогняним пером.
– Господарю, тепер це твоя кімната.
– Мене звати Марко.
– Це у вільний від роботи час. В угоді все написано.
Спрячик показав на стіну й похвалив сам себе:
– Класно!
– Що?
– Перо.
– Це магічне перо.
– Один дідько! Класно малює.
– Про що ви говорите? – здивувався Герман, і собі дивлячись на стіну.
– А, ви не бачите! Суть магічного пера полягає в тому, що написане ним бачить лише той, для кого воно призначене. Після прочитання воно зникає. Мені здається, що в такому вигляді угода не матиме сили.
– Хе! – хмикнув Спрячик. – Я маю її на папері в трьох примірниках. Один – мені, другий – тобі, а третій – для Колегії.
– То навіщо було брати вогняне перо?
– Сподобалось! Ага, знаючи людські звички, я нічого не змінював у твоїй кімнаті, господарю.
– Я все одно не буду тут жити! – відрізав Марко. – І взагалі, ми втомились.
– Пункт перший, – проспівав Спрячик. – Не заважати один одному.
– Чудово! Може, одразу й почнемо?
– Пункт другий. Коли щось не подобається, постав себе на місце іншого.
– Справді, – згодився Марко, а Герман пробурмотів: «Еге ж!»
– Коли чимось невдоволений, скажи про це прямо, – прочитав Спрячик пункт третій.
– Згоден!
– Пункт четвертий: Хто смітить, той прибирає за собою.
– А як же інакше?
– І нарешті, п’ятий пункт: Кожен має право на власну думку, власний куток і власну таємницю.
– Гаразд.
– Можеш підписувати. До речі, я склав цю угоду, уважно перечитавши закони Королівства. У Серединному світі вони інші, і угода була відповідною.
– Така угода мене влаштовує, Але я звик до своєї кімнати. – сказав Марко.
– Я не буду наполягати. Переберусь у підвал. Ненавиджу щурів! – скривився Спрячик.
– Я лише висловив свою думку.
– До речі, – просвітлів домовик, – можу поділитися з вами печивом. І є ще шоколадка з м’ятою.
Печиво було на кухні в бляшаній коробці, а шоколадку Марко тримав у шухлядці свого письмового столу.
– Піду поставлю чайник, – зітхнув Марко.
Щойно він вийшов, домовик зміряв поглядом гостя:
– Куди ж мені тебе покласти спати? Хіба що в кабінеті. Книжок, що кусаються, не боїшся?
– Не знаю, – відказав Герман. – Я чув, що в них живуть книжкові гноми.
– Я не бачив жодного гнома. Мабуть, це мурахи. Я поклав на полиці горіхове листя.
– Думаю, це допоможе, – мовив Герман, ледве стримуючи сміх. – Знаєш, мені дуже сподобалась ваша угода. Я переписав би її на згадку.