– Справді сподобалась? Я в цьому не сумніваюсь. Уявляю, як здивуються в Колегії. Це найелегантніша угода, яку коли-небудь складали!
– Безперечно!
– Я сам зроблю для тебе копію. На гарному папері з водяними знаками. Тут повно паперу.
– Мені соромно, але я зовсім нічого не знаю про ваш, так би мовити, рід.
– У Серединному світі нас шанують і бояться. Я бачу, що ти не звідсіля, і не з Королівства. Ні, цього досить! – замахав руками домовик. – Яке моє діло! Я прибув сюди полікувати розхитані нерви й не потребую, щоб мені розповідали усілякі страхіття або виливали свої жалі. А то мене знову потягне до зіллячка. Ти хоч знаєш, що це таке?
– Звісно. Але воно в нас коштує багато грошей.
– Еге ж, коштує багацько! У останнього господаря, між іншим, класний був чувак, я не те, що премії, зарплати не бачив. Розумієш, він був рок-музикантом...
– Класно! – мовив Герман. – Я дуже люблю рок, але класичний: Лед Зепелін, Пінк Флойд...
– Я маю записи останнього концерту Пінк Флойд!
– Супер!
– Йди-но послухаємо! Е, чорт! Ти ж нічого не хавав...
– Може, пізніше. Я вже звик не спати вночі.
– Цікаво, чи господар любить таку музику... – замислився домовик.
– Мусить любити. Він же нормальний чувак. Запросив мене додому, і все таке...
– Тут усі такі... довірливі. Добре, що нема довгомудів. У мого господаря, ще перед Хомою, служив один, Лукаш. Ото пройда! Зараз, правда, щось йому поробили: працює автомеханіком. А там поцупиш детальку – і машина не поїде. Буває, що й поїде, але рано чи пізно клієнт дізнається, що чогось бракує. З роботи виженуть, еге ж?
– Твоя правда.
– Але я все одно не вірю, що Лукаш став святим. Уявляєш, він служив у нас вдома і цупив срібні ложечки. А мої вершки господар мусив замикати у сейфі. Звичайно, Лукаш і сейф би поцупив, але треба було заодно й стіну вкрасти...
– Либонь, він пережив щось таке, після чого його відвернуло від крадіжок? – припустив Герман.
– Еге ж, пережив! Але і я пережив... Уявляєш, вертаюся з відпустки, побував на п’яти рок-фестивалях, відпочив тілом і душею, і бачу: мій дім як корова язиком злизала! Нема, вже те місце й травою заросло. То я пішов до Хоми-музиканта. Не знаю, що з господарем сталося. І не хочу знати! О, вже чай готовий! Ходімо!
Та їм не вдалося спокійно випити чаю. Під вікном почувся вимогливий Сиволапів голос. Те, що це король котів, знав лише Марко, тому зірвався як обпечений, щоб Його величність довго не чекали. Спрячик з Германом тільки здивовано перезирнулися.
– М-да... – почухав потилицю домовик. – Діла...
Він-бо вперше бачив, щоб хтось так мчав назустріч котові. Зрештою, жоден з його господарів не мав жодних стосунків з котами. Повелитель навіть їх боявся. Втім, Спрячик нічого не знав ні про котячий десант у Граничному світі, ні про бурхливі події в Королівстві, що призвели до відновлення законності. І не бажав знати. «Хто багато знає, той багато журиться», вважають домовики. А так Спрячику стало трішечки цікаво. Зате Герман занепокоївся. Він уже встиг довідатися, що в Королівстві коти не такі прості, як видається спершу.
Тим часом надворі між Марком та Його королівською величністю Сиволапом відбулася конфіденційна розмова, після якої хлопець вернувся з трохи розвихреним волоссям і блідий.
– Мені шкода, – мовив він, – але я мушу йти. Не знаю, коли повернусь, тож не чекайте мене і йдіть спати.
Герман кивнув. Люди з Імперії теж не бажають багато знати. Їхня приповідка звучить так: «Хто багато знає, той мало живе». У Серединному світі кажуть щось подібне. Наприклад, дід Пилипко, коли треба стримати чиюсь надмірну цікавість, говорить: «Цікавій Варварі носа відірвали». Однак домовик не втримався від репліки, що прозвучала трохи ображено:
– Окей. Допивай чай, господарю, та не забудь узяти парасольку.
– Дякую, але дощ закінчився.
Марко належав до тих хлопців, що беруть з собою парасольку лише тоді, коли ллє як з відра. І правильно роблять, адже смішно ходити з парасолькою, коли на небі сонце. Або зірки.
Омите дощем небо сяяло зірками, а на деревах світились крихітні ліхтарики. «Наче світляки в Королівському лісі», подумав Сиволап, єдиний з котячого роду, хто удостоївся розмови з королем переліток. От з ким би поговорити зараз... І кіт почалапав найкоротшою дорогою до палацу, а Марко – своєю, теж найкоротшою, крізь дірку в мурі, що була спільною таємницею його та друзів.
Спрячик так натомився за день, що, показавши Германові місце, де той має спати, поволікся до себе на мансарду. Сумління його було чисте, бо, засинаючи, він почув, як Герман торохкотить горнятками, миючи їх під краном.
«А решта – все дурниці», – пробурмотів Спрячик і заснув.
Герман увійшов до кімнати, постелив собі на старенькій канапі. Тоді сів за стіл, послинив недогризок олівця і провів очима по полицях з книжками, що закривали всі чотири стіни, згори донизу.
– Шикарнюча бібліотека, – сказав він, – шикарнюча! Але я прибув сюди не для цього...
Він пішов на кухню, щоб не спокушати себе, сів за кухонний стіл і почав швидко писати в подарованому записнику:
«Одного теплого весняного, майже літнього, вечора, шістнадцятирічний хлопець на ймення Орест повертався додому з роботи...»
Назва роману в нього вже була:
8
...через занедбаний парк. Подейкували, ніби невдовзі його вирубають, щоб прокласти ще одну залізничну колію. Бува й таке. Це нікого б не здивувало. Парк, мабуть, щось відчував, бо чимало птахів тієї весни не повернулося до власних гнізд.
Орест присів на дерев’яну лавку з однією дошкою і без спинки. В нього боліли ноги від восьмигодинного стояння за конвеєром, де він закручував гайки у бозна-чому. Боліли тому, що він недавно почав працювати на заводі і м’язи на ногах ще не ствердли, як у старих робітників. Йому хотілося знати, навіщо він прикручує цю гайку, проте в кінці конвеєра була стіна, за яку ніхто не смів зазирати. Там деталь з його гайкою припасовувалась до інших деталей – і виходила якась річ.
Хлопець пішов працювати, щойно закінчив школу, а через кілька місяців померла бабуся і він став зовсім сиротою. Зараз він нікуди не поспішав і просто сів подихати вечірньою прохолодою. Увечері тут було небезпечно, але поки що справжній вечір ще не настав. Сонце ще не сіло, освітлюючи дерева в парку густим золотавим сяйвом, від якого він не міг відвести очей. Час було додому, однак для цього він мав перейти кілька залізничних колій, по яких весь час, грюкаючи на все місто, наповнюючи його запахом смоли, нафти і старого запиленого дерева, проходили товарні поїзди – сірі, брунатні, часом чорні. На тому боці, вздовж розбитої вантажівками дороги, тягнувся пустир, де ввечері було теж небезпечно. В кущах на пустирі жили якісь страшні істоти, що нібито нападали на поодиноких перехожих. Далі він минав склади без вікон із завжди замкненими металевими дверима. Аж потім починалися п’ятиповерхівки, в одній із яких на третьому поверсі мешкав Орест, тепер сам-самісінький. Якби він не пішов працювати, у нього б відібрали цю квартиру і він помер би з голоду. Усі в Імперії знали основний Закон: «Хто не працює, той – ніхто.» Цілий світ здавався йому Імперією: безкінечними залізничними коліями, однаковими закопченими будинками, заводами і фабриками, що випускали якісь речі, справжнього призначення яких ніхто не знав.
Однак бабуся йому розповідала, що за Рікою, дуже далеко звідси, є інші землі, в яких живуть не закляті вороги Імперії, а щасливі люди. Та й без неї Орест дещо знав про Королівство. Він пізнавав його через яскраві сни: білосніжні замки з вигадливими дахами, помаранчеві гаї, вимощені кольоровою бруківкою шляхи, вздовж яких ростуть яблуні й черешні. От тільки людей Королівства він не бачив, бо не міг собі уявити щасливих людей. А для нього це було дуже важливо: знати, які на вигляд щасливі люди. Бо в Імперії ночами приходили люди в чорному і назавжди забирали інших невідомо куди. Решта людей в Імперії були сірі, невиразні, смутні. Проте бабуся казала: «Немає дня без ночі, а вечора – без світанку». Вона казала це, коли в хаті не було що їсти або взимку вимикали електрику й вода замерзала у трубах. Тоді Орест з бабусею замотувались у ковдри й годинами собі гомоніли. «Коли ти виростеш, я розповім тобі ще більше», – казала бабуся. Але ось він і виріс, одначе так і не дізнався ні про батька й матір (що з ними сталось), ні про світлих людей з Королівства, від чиєї усмішки тане сніг.
Тепер у нього залишалася надія, що він про це дізнається сам, хай через багато років, але дізнається. «Тут стіни мають вуха, – пояснювала бабуся. – Та коли ти станеш великий, ми підемо до парку й сядемо на лавці під одним з тих чудових дерев, чий цвіт пахне медом, або ще краще – на галявині. І тоді я розповім тобі про твій спадок.» «А що таке спадок?» – питав онук. «О, це щось дуже дороге, що важливе для тебе і твоєї родини. Я розповім, де його шукати».
Бабуся померла взимку, застудившись у холодній хаті, й жодні ліки їй не допомогли. Через півроку настала обіцяна нею пора, і хоч була коротша дорога додому, хлопець намагався повертатися через парк. Він нагадував йому про те краще, що було в нього в житті, та й хлопець любив бути сам просто неба. Орест не був таким, як інші. Він не був ні чорним, ні сірим, і навіть, якби прожив до старості, не забув би про людей, від чиєї усмішки тане сніг. Хоча розумів, що сподіватися особливо нема на що.
Отож хлопець сидів на лавці. А коли після відходу товарного потяга на кілька хвилин настала тиша, він, затамувавши подих, разом з деревами спостерігав, як заходить сонце. Тому й не помітив, як на сусідню лавку присів чоловік, схожий одягом на робітника, хоча насправді більше нічим його не нагадував, бо після роботи робітники йдуть одразу додому, а не сидять у парку. Дома п’ють пиво, дивляться телевізор і ніколи не дивляться на захід сонця. Чоловік сидів і терпляче чекав, доки Орест зверне на нього увагу. Це мало статися незабаром, бо сонце майже зайшло. Останні його промені згасли над Імперією. Та річ у тому, що відблиск сонця ще довго залишається в небі. В повітрі, на листі, обличчях дерев. Коли Орест відвернув свій погляд, то дерева затремтіли, земля задрижала. То знову наближався, пахнучи іржею й пилом, черговий товарний потяг, в якому було, може, п’ятдесят, може, сто вагонів. Проте хлопець не міг не зауважити відблиск сонця на обличчі незнайомця – його посмішку. Він дивився на нього, доки не прогуркотів потяг, здавалося, цілу вічність, а потім чоловік сказав: